Ворожа армія фактично вщент зруйнувала український Маріуполь. Люди, які змогли звідти вирватися, потрохи починають нове життя в інших куточках країни. Серед них – і Оксана Дубик. Після переїзду до Львова вона почала нову справу – відкрила квітковий магазин. Жінка закохана у Львів, але хоче повернутися у рідне місто – разом із чоловіком-захисником «Азовсталі», якого чекає з російського полону.
24 канал у проекті «Свої» розповідає історії тих, хто поїхав, аби повернутись, зокрема, й історію Оксани Дубик. ZAXID.NET з дозволу редакції робить передрук цієї історії.
***
До повномасштабного російського вторгнення Оксана з чоловіком та батьком жила в Маріуполі. Їхня родина розкидана по всій Україні: донька із чоловіком та дітьми живуть у Києві, а син зі своєю сім’єю – у Львові. Жінка тривалий час працювала будівельницею – цю справу тепло називає «своєю». Втім, зараз кардинально змінила сферу й займається квітковим бізнесом. Разом зі знайомими переселенками, також із Маріуполя, вона відкрила власний магазин у місті, яке стало для неї другим домом. Тож зараз із батьком живе у модульному містечку.
Історія цієї жінки – неймовірно зворушлива. Після місяця нещадних обстрілів їй та старенькому батькові вдалося покинути Маріуполь. Чоловік Оксани раніше взяв у неї обіцянку: мовляв, якщо доведеться втікати – нехай їде саме до Львова. Зараз її коханий перебуває у російському полоні. Вперше зброю до рук він взяв ще у 2014 році, коли почалася російська агресія. Наприкінці лютого знову без вагань пішов захищати Україну й своє рідне місто.
«Зрозуміла, що рідні живі, і поїхала на роботу»
Як вас застало 24 лютого? Чи пам’ятаєте, що робили у той день?
Я пригадую майже кожен день. Можливо, не пам’ятаю дат, але послідовність пам’ятаю майже всю. Зранку 24 лютого я прокинулась дуже рано, як і завжди, адже на 7:00 мала вже бути на роботі (останнім проектом, який Оксана з командою реалізовували перед повномасштабною війною, був ремонт психоневрологічної лікарні на лівому березі Маріуполя, там її фактично й застав російський напад, – 24 канал).
Поснідала, приготувала своїм сніданок і поїхала. Біля «Азовсталі» з тролейбуса вийшли люди, далі на лівий берег до «Веселки» він їхав майже пустий. У салоні залишилося ще кілька жіночок. І ось одна з них відповідає на дзвінок, дивитися на мене і каже: «Все, капець. Бомблять Київ».
Я почала дзвонити доньці, вона не відповідала. Тоді – синові, який розповів, що вони з сім’єю спустилися в підвал. Я зрозуміла, що живі, і поїхала на роботу, бо в мене ж там люди. Я ж розуміла, що всі прийшли працювати.
А далі події вже розвивалися дуже швидко. Почали бомбити Східний. Це досить далеко, але було відчуття, що вже у лікарню падало. Я зібрала своїх людей, відпустила їх додому. Ми позакривали усі склади, кабінети. Забрала ноутбук і поїхала додому. Ще зайшла у магазин, бо розуміла, що треба щось купити на потім. Дуже добре, що таки зайшла. Ще було там щось, то я скупилася трохи. Все, що тоді купила, якраз віддала чоловікові з собою.
«З чоловіком востаннє спілкувалися 28 лютого. Він у полоні, живий»
Упродовж розмови ми декілька разів згадуємо про чоловіка Оксани. Щоразу бачимо у неї в очах сльози, але вона мужньо тримається й сподівається на швидке повернення коханого.
Розкажіть, будь ласка, трохи більше про свого чоловіка.
Його звати Ігор. Він дуже світла, добра і мужня людина. І завжди таким був. Мені боляче, бо його зараз немає поряд. Але це ж не лише мого чоловіка. Багато людей захищають країну, і ми дуже їм за це вдячні.
У 2014 році, коли почалася російська агресія, він пішов захищати країну. Був тоді у Широкиному (Маріупольський район, Донецька область, – 24 канал). А 24 лютого 2022 Ігор пішов у військкомат, через два дні йому дали зброю, і він пішов захищати Маріуполь.
Вже після того, як він пішов воювати, вам вдавалося з ним поспілкуватися?
Так, двічі спілкувалися. Востаннє нам вдалося поговорити 28 лютого.
Чи знаєте, що з вашим чоловіком зараз?
Він у полоні. Знаю, що живий. Знаю, що він є (про це Оксані розповіли інші захисники Маріуполя, яких станом на зараз вдалося повернути додому в межах обміну, – 24 канал). На той момент він був у Оленівці. Після теракту, мабуть, жоден з нас не знає, де зараз хлопці. Але я впевнена, що він живий. Буду сподіватися, що його хоч трохи підлікували, бо був поранений.
Сподіваюсь на швидкий обмін. Як і кожен українець, хочу, аби всіх наших хлопців обміняли. Незалежно від того, де вони воювали, – усі мають бути вдома. Думаю, багато з них знову підуть захищати країну.
Зранку 28 липня росіяни заявили про загиблих українських полонених, які перебували у колонії в окупованому селищі Оленівка. Саме там утримували захисників, які вийшли з «Азовсталі». Ворог цинічно намагався звинуватити у трагедії ЗСУ, але будь-які заяви росіян одразу ж розбиваються об факти. На те, що жахливий теракт був сплановий окупантами заздалегідь, вказує низка фактів. Про обставини вбивства військових згодом розповіли і в українській розвідці.
Оксана Дубик дізналася про трагедію в Оленівці вже зранку 29 липня. У неофіційних списках, які оприлюднила російська сторона, її чоловіка немає. «Але від того не менше болить. Бо кожен з них вже став для нас рідним, і ми чекаємо кожного живим і здоровим», – пояснила 24 каналу жінка.
А ким ваш чоловік був у цивільному житті? Чим займався до повномасштабного вторгнення?
Він інженер-електрик. Але так сталося, що у 1990-ті роки, коли була якась така нестабільність, ми відкрили з ним майстерню по виробництву дверей, вікон та меблів з дерева. Тоді я пішла працювати у компанію, а він тим почав займатися. Спочатку в нас були найняті робітники, а після 2014 року він вже сам працював, але ще з одним хлопцем. І ще мав 40 вуликів, займався бджільництвом. Працював уже на сім’ю, на себе.
«Ти боїшся ходити під бомбами, бо ж хочеться жити»
Розкажіть про оці перші дні у Маріуполі. Скільки часу ви там провели після 24 лютого? Як все було?
Ми з батьком вийшли з Маріуполя 21 березня. Як там було? Страшно. Але знаєте, не так навіть за себе, бо ти ж можеш сховатися. У нас будинок приватний, недалеко від «Азовсталі», завод звідти весь час добре видно. І ти розумієш, що там твої рідні, що ці бомби падають весь час, горить щось весь час. А ти дивишся – і не можеш нічим допомогти. Мабуть, ось через це і було страшно.
Страшно й через те, що не було зв’язку. І ти живий, маєш їжу, є вода, хоч би що там не казали. Бо у нас вулиця Малофонтанна, там б’ють такі джерельця з-під гори. Тому до нас сходилися брати воду люди з половини міста. Від них ми й дізнавалися новини. Або від військових, які приїжджали туди. А зв’язку ж не було. І ти розумієш, що рідні й знайомі, які поза Маріуполем, не знають, що з тобою. І ти не можеш навіть сказати, що все більш-менш гаразд, що ти живий, що не голодуєш.
У нас приватний будинок, чоловік наготував дрова, бо камін є. То ми інколи з батьком палили, було більш-менш тепло вдень. А от ночували у сусідів, бо у них була вгорі комора бетонна. Ми там ховалися з 18:00 до 6:00, три сім'ї. А на ранок вже йшли додому.
«Страшно було, коли розбомбили драмтеатр»
А ще було страшно, коли приходили й казали, що бомба влучила кудись, де людей у сховищі багато. І ти розумієш, що не знаєш, вижив там хтось чи ні. Але не можеш навіть піти допомогти, бо боїшся вийти з тієї території, і не впевнений, що взагалі дійдеш. Страх є. І люди, які допомагали відкопувати когось, вони теж герої. Я не з боязливих, але страх все одно якось зціплює. Ти боїшся проходити, де падають бомби, бо жити хочеться. І не хочеться загинути просто по-дурному. Якщо ти гинеш, захищаючи країну, це одне. А якщо від їхньої бомби, на своїй території… Страшно було, коли сказали, що розбомбили драмтеатр.
Коли Оксана згадує про драмтеатр, в її очах знову сльози. Нагадаємо, 16 березня ворожі війська скинули на нього потужну бомбу. У той момент там ховалися сотні місцевих мешканців. Окупанти намагаються приховати свої злочини – у квітні вони розбирали завали й вивозили звідти тіла загиблих. Досі невідомо, скільком з них вдалося врятуватися, а скільком – ні. Сама ж будівля серйозно пошкоджена.
Ми знали, скільки людей там ховалися. Я бачила ту кількість людей, які там були. Бо коли оголосили про евакуаційні автобуси, нам про це люди розповіли, які приїжджали по воду. Ми з батьком теж пішли подивитися. Туди, до драмтеатру. Від нас це десь за кілометри два. Там була така навала людей, які хотіли виїхати. А потім їм просто сказали розходитися. Мовляв, евакуації не буде, бо по дорозі обстріляли авто.
І я бачила, скільки людей залишилися. Діти, старі люди. А бомби були такі великі, такі сильні. Такий був гул… Воно ж недалеко, все було чути.
Багато літаків літали, в якийсь день ми нарахували 16. Вони мали по 4 бомби, завжди скидали дві на місто, а дві – на «Азовсталь», на хлопців. Крім того, з моря нас бомбили, і «Градами» зі Східного.
«Окупанти на блокпостах були п’яні, "наколені", забирали всі гроші»
Усі ці історії з Маріуполя – вони дуже особливі, не схожі одна на одну. Розкажіть, як ви звідти вибиралися?
У той день, 21 березня, у будинок, в якому ми з батьком ховалися, влучила ракета. Він загорівся, ми погасили. Пішли додому, й вже о 8:00 почали обстрілювати весь наш район ракетами, так щільно накривали. Ми були впевнені, що влучить і у нас. Але вдалося вижити. Тому ми просто вибігли з дому. Було холодно, а ми завжди ходили одягнені. Тож у чому були – так і побігли, лише документи взяли з собою. Коли вийшли за межі району, було тихіше.
Шукали машину, щоб виїхати. Але всі або були заповнені, або ніхто не виїжджав. І ти ж їх не вмовиш – вперлися й казали, що залишаються. Нічого з такими людьми не зробиш. І ми пішли пішки, по набережній, з людьми.
Людей було багато. Ми дійшли майже до першого російського блокпоста, і перед ним нас хлопчик підібрав машиною і так за 1,5 доби довіз до Запоріжжя. До кінця 22 березня вже були ми там.
Якою була ця дорога? Скільки було блокпостів? Що перевіряли російські окупанти?
Нас із батьком перевірили двічі. На першому блокпості був лише поверховий огляд. Далі пропустили, вишикували усі машини в три ряди і зупинили, не пропускали далі. Тоді двічі обстріляли колону. Я не впевнена, чи були поранені, бо коли тебе накривають якимись бомбами, «Градами», ти просто ховаєшся. Там є дорога і такий ярок до поля – ось там і ховалися. А тоді нас швидко почали пропускати. Я так розумію, це все було показово. Або щоб ми це запам'ятали, або… не знаю, для чого.
Вже на другому блокпості нас перевіряли дуже «досконало». Нам з батьком перевірили рюкзаки, документи. А от хлопців роздягли до трусів. Дивилися, чи є тату, перевіряли телефони. Хлопців з нами було двоє – Денис і Коля. В одного з них, я так розумію, були фото видалені, тому його хотіли затримати. На першому блокпості я «випросила» його – сказала, що мені погано після пострілу, що в мене серце хворе. І нас відпустили. Ми проїхали з Денисом 12 блокпостів, але Колю забрали біля Бердянська. І там я вже не змогла його забрати. Вони були п’яні, «наколені», забрали всі гроші у хлопців. Знаю, що Колю відпустили, бо у Запоріжжі вже сказала нашим військовим про це, і слідкувала далі за тією історією.
«До Львова ми були готові їхати навіть стоячи»
Розкажіть, що ви робили у Запоріжжі? Як вирішили приїхати до Львова?
Перше, що я зробила, це наплакалась. Тому що ти перебуваєш у Маріуполі, і це як якийсь комок. Ти у стресовій ситуації. Я маю якісь хвороби, але мені нічого там не боліло. Ти про це не думаєш, тобі треба або щось зварити їсти, або якось вижити між тими бомбами, або принести води. Такі побутові речі. А там (у Запоріжжі, – 24 канал) я найперше обняла дівчинку-психолога і виплакалася трохи. Там нас нагодували.
Ми з батьком вирішили переночувати, бо, мабуть, у той же ж день я б не могла сісти в потяг. А вже наступного дня нас повезли до Львова. У купе було 10 людей, але ми не відчували ніякого дискомфорту. Нас було по 2-3 на полиці, але знали, що ми на своїй території. Раніше теж була наша територія, але там було лячно. А тут ми знали, що їдемо до Львова, і готові були стоячи їхати.
«Ти готовий повернутися туди, щоб стати щитом»
Що ви робили, коли приїхали до Львова?
Нас зустрів син. Він живе тут з 2015 року. Вчився у Харкові, але купили тут з невісткою квартиру, мають двох діточок. Переїхали сюди жити і працювати. Обнялася з ним і, знаєте, зрозуміла, що це така рідна душа твоя, рідна дитиночка. Я дуже хотіла, щоб і друга дитина була поруч (донька, – 24 канал). І вона приїхала до Львова, щоб обняти маму. У неї теж двоє діточок, у Києві. Світланка приїхала сюди, побула зі мною і поїхала назад.
Знаєте, як до рідних приїдеш, ти розумієш, що тобі добре, що ти у безпеці. Але сидиш весь час у телефоні, в тебе немає сну. Мабуть, у кожного так. Ми майже не спали, ліки навіть не допомагали. Бо сидиш у телефоні і шукаєш, хто вижив, хто вийшов. Дзвониш постійно, думаєш, а раптом тобі хтось відповість – чи подруга, чи знайомі з роботи, чи підлеглі. Ми весь час шукали людей. Упродовж трьох тижнів я майже весь час була у телефоні, в новинах.
Ми чекали хоч щось про чоловіка. Ти розумієш, що робиться на «Азовсталі». Розумієш, що допомогти не можеш. Дзвониш усюди: військовим, у міністерство, пишеш президентові. Розумію, що вони робили усе, що від них залежить, але ж думаєш, що щось недороблено. У тебе є надія, що ти цим чимось допоможеш. Це, мабуть, кожна жінка хоче якось вплинути на щось. Хоча розуміє, що вплинути на це неможливо. Ти готовий їхати туди, знову повернутися, щоб стати щитом.
Наприкінці червня Україні вдалося здійснити найбільший обмін полоненими з часу повномасштабного вторгнення Росії. Тоді додому повернулися 95 захисників «Азовсталі». В українській розвідці розповіли, що серед них – важкопоранені бійці. Робота над поверненням інших оборонців Маріуполя триває – окупанти отримують ще понад 2 тисячі бійців.
«Ми не рахували гроші, а просто почали вкладати у нову справу»
Як у вас з’явилася ідея займатися квітами?
Вперше я приїхала до Львова, коли вийшла заміж. Чоловік привіз мене сюди на третій день після весілля – наче у весільну подорож, до родичів. Показав місто, мені дуже тут сподобалося. Я на той момент ще не була за кордоном ніколи – мало хто, мабуть, з нас у той час був. І от таке відчуття було, що я за кордоном. Сподобалися храми, люди, мова і особливо дуже – кава. Коли ти йдеш по центру міста і чуєш запах кави – це щось неймовірне. Приїжджали ми до родичів, чоловіка батько звідси родом, з Львівщини.
Як виникла ідея займатися квітами? Я колись співпрацювала з подругою Оленою, працювала у неї інженером, займалася також з нею будівництвом. Були добрі спогади про роботу, вона хороша людина. І коли ти шукаєш людей, яких знав, з якими співпрацював, ти їх знаходиш. Знайшлася ще й Катя, я з нею дружу. І ми дуже зраділи тому, що вижили. Втрьох ми втратили усе матеріальне. І це якось об’єднує.
Я маю досить непогані організаторські здібності. Ми зустрілися попити кави й подумали, а чого б мені не спробувати у Львові відкрити магазинчик? Тим паче, що вони не у Львові, а я тут живу. І мені ж все одно треба чимось займатися. Мені ця ідея сподобалася, і вже на другий день ми розмовляли з ріелтором.
Нам підшукали це приміщення, ми поговорили з власниками, і все дуже швидко пішло. Ми навіть не рахували гроші, які у нас є, а просто почали вкладати. У нас була грандіозна ідея щодо цього магазину.
Коли зайшли, одразу розставили меблі. Зразу придумали, що будемо тут продавати. І якось так вийшло. Маємо надію, що наш магазин сподобається львів’янам, і вони будуть приходити сюди до нас по квіти й просто поспілкуватися.
«У Львові живуть неймовірні люди, вони дуже допомагають»
Чому саме Львів?
Коли почалася війна і чоловік зрозумів, що я не поїду, як би він мене не гнав з дому, то у нас була домовленість. Мовляв, якщо мені таки доведеться йти з міста, то я поїду до Львова. Бо тут син, тут родичі, і йому так простіше буде мене знайти. І я виконала все, що йому обіцяла. А він мені обіцяв повернутися. Тож мусить теж виконати обіцянку.
Розкажіть ще про квіти. Як ви їх обираєте, як ви знаєте, що це та квітка, яка має опинитися у вашому магазині?
Оскільки я будівельник, а не квіткарка, то поки що обираю імпульсивно. От приходжу, мені сподобалося, і мені здається, що сподобається львів’янам. А ще львів’яни самі підказують, як то робити. Приходять і питають, чи є якась квітка. Я кажу, що наразі немає, але завтра буде. І на завтра вона вже є у моєму магазині.
Львів – неймовірне місто. Знаєте, навіть не так. Місто, зрозуміло, що неймовірне. Тут неймовірні люди живуть. Вони добрі, вони йдуть назустріч. У них наскільки відкриті душі! Вони трошки повільніші, ніж ми, але то може й добре. Бо вони відкриті, вони допомагають і не задумуються над тим. Не мають з того ніякого зиску, але допомагають. Стільки людей… Мені допомагає міська влада, сусіди.
Ми з першого дня ремонту цього магазину почали продавати квіти. Вони стояли на вулиці, на підвіконні. Люди приходили і купували. У всіх сусідів стоять мої вазонки або квіточка. Мені здається, що в їхніх квартирах вже більше квітів, ніж у мене в магазині (усміхається, – 24 канал). Я їм дуже вдячна. Дівчата з перукарні, яка поряд, майже щодня приходять і беруть квітку. Куди вони це дівають – не знаю. Але вони такі молодці, я їм дуже вдячна.
Тут є ще така молода пара, Марина з Костею. У них кіт якось розбив горщик, і вони прийшли купувати новий. Підійшли, ми розговорилися на вулиці. По-перше, вони купили квітку дорожче, ніж вона вартує. І от за 2 години приходить Костя і каже: «Ховайте то все, що у вас на вулиці, я покажу вам, де є оранжереї». Він повіз мене у Жовкву і ще в якесь село.
Це дуже велика справа, бо я ж того всього не знала. Познайомив із власниками, ми обмінялися телефонами. І недавно мене знову возив туди за тими вазонками. А у мене ж немає машини, ми ще не можемо собі дозволити доставку тих квітів оплатити, бо вклалися у ремонт.
Ще сусіди є, Роман з Олею, вони теж мають машину, привозять мені з «Шувару» квіти. Коли їдуть туди на закупи, кажуть мені: «Пані Оксано, будемо сьогодні на “Шуварі”, якщо вам потрібно». То я швидко йду на той «Шувар», скупляю квіти, віддаю їм та їду сюди на роботу. Я дуже вдячна людям. Я неймовірно вдячна людям Львова.
«Ми відбудуємо Маріуполь. Буде краще, ніж було»
Я не питатиму, чи вірите ви у перемогу України, бо це очевидно. Що ви будете робити після неї? Як уявляєте цей день?
Я хочу, щоб перемога була сьогодні. І хочу, щоб сьогодні повернувся чоловік. Але розумію, що ні те, ні інше сьогодні ще не станеться. Вірю, що це станеться через день, через два, через місяць, через три, чотири. У нас вистачить сил того дочекатися, бо ми у це віримо. Я впевнена, що не з самого початку, але поїду до Маріуполя. Хочу побачити, що залишилося (знову не стримує сліз, – 24 канал).
Я впевнена, що ми усі повернемося туди. Якщо навіть не більша частина повернеться, ми усе відбудуємо. Я у це вірю, тому що я будівельник. По-іншому не буде. І воно ще буде кращим, ніж було.
Де ми будемо жити з чоловіком – не впевнена. Розумієте, коли ти знаєш, де лежать твої сусіди й знайомі закопані… Навіть якщо то все, зрозуміло, зробиться по-людськи, їх поховають… Мабуть, я не зможу жити вже в тому будинку. Там психологічно буде важко. Це хіба буде інший будинок в іншому місці, хай навіть у Маріуполі. Але думаю, що вирішувати, де ми зупинимося, буде чоловік. У мене колись давно вже була ідея, щоб поїхати до дітей, продати будинок і переїхати. Але чоловік сказав, що рідне місто ніколи не залишить, що мусить його захищати.
Уявіть собі, що чоловік захоче жити у Львові, а він вам набридне?
Я не вірю. Львів не може набриднути. Я закохана у Львів. Мені тут дуже подобається.
Оксана Дубик – приклад того, як навіть у найважчі часи можна і треба знаходити у собі сили рухатися далі. Попри те, що ця жінка вже пережила і переживає досі, вона не занепадає духом. Натомість, навпаки, – надихає своєю потужною енергією інших. Віримо у швидке повернення додому чоловіка Оксани та усіх українських захисників. А Маріуполь обов’язково буде українським та відбудованим – по-іншому ніяк.