109 років тому народився чоловік, ім’я котрого нікого не залишає байдужим. Його обожнюють і ненавидять, ідеалізують і критикують. Через різні перипетії української історії вийшло так, що власне Степан Бандера став символом боротьби за незалежність України і за українство загалом.
Напевно не варто впадати в ідеалізацію цієї історичної постаті – окрім добрих справ він робив і погані, помилявся, як і кожна жива людина. Але варто розуміти його значення у боротьбі за Україну, і чому його ім’я стало символом.
Перш за все, ми повинні віддати йому належне, як людині великої сили духу, і в цій якості - прикладу для нашої молоді.
Ще малим хлопцем, будучи слабким і невдатним, він зумів себе загартувати і фізично розвинути. Його метою було вступити до «Пласту», куди фізично слабких не брали, – і він таки став пластуном. Юнак і далі продовжував тренувати тіло і волю – для боротьби і для стійкості в ув’язненнях.
Діяльність С.Бандери в часи польської окупації Галичини (1918-1939) була героїчною, але її важко оцінювати як виключно позитивну. Юначий максималізм підштовхував його і молодих соратників до крайніх методів, до силової протидії і навіть до вчинення терористичних актів. Зрештою, у ті часи терористичні акти були повсюдно прийнятим методом боротьби поневолених народів, і це варто враховувати. Не транспонуючи у минуле сучасного ставлення до терористичних практик у зовсім інакшому світі. Однак, зважаючи на християнські Заповіді, тероризм був тоді, і тепер є етично неприйнятною зброєю слабких або незрілих.
У ті самі міжвоєнні часи дуже успішно розвивався інших спосіб боротьби - утвердження українства завдяки економічному протистоянню полякам під проводом митрополита Шептицького. Цілком християнськими, еволюційними методами розвивалося самоусвідомлення українців, віра в себе і свою спроможність, розбудовувалася культурна, освітня і підприємницька активність громад.
У 1930-х роках українські виробництва вже стали європейськими експортерами, а місцеві євреї поступово перетворювалися із експлуататорів українців у їхніх комерційних партнерів.
Протистояння полякам і полонізації відбувалося у легальній площині, використовуючи всі законні методи. Воно було настільки ефективним, що польський уряд не міг цьому зарадити інакше, ніж застосувавши брутальну силу армії і поліції для пацифікації (умиротворення) українців. А також свавільного ув'язнення політичних опонентів, переписування Конституції під власні потреби, адміністративних (нічим не регламентованих) ув'язнень у таборі "Береза Картузька", створення у прикордонних зонах територій військової диктатури Корпусу охорони прикордоння. Тобто Польща вдалася до методів державного тероризму.
Бандера та інші молоді революціонери не сприймали еволюційного шляху розвитку і боротьби за свої права. Молодість завжди хоче все і відразу. Вони діяли так, щоб максимально загострити україно-польське протистояння. Вони вірили - якщо становище українців стане нестерпним, то це мобілізує всі сили народу на повстання і війну з поляками. І лише так можна буде звільнити Галичину від польської окупації. "Чим гірше – тим краще", – такою була філософія революціонерів.
У запалі революційної боротьби вони навіть вбили низку українських патріотів, котрі відкрито протистояли таким поглядам і методам. Підпільники ОУН не врахували того факту, що у мирні часи переважна більшість людей не сприймає методів відкритого протистояння, а тим більше анти-християнських терористичних актів, і тому готова лише до мирної еволюційної боротьби. Більшість людей можна мобілізувати на будуючу, еволюційну діяльність, але навіть дуже талановиті пропагандисти не зможуть мобілізувати на силовий сценарій більше кількох відсотків населення.
Василь Кук, останній головнокомандувач УПА, розповідав, що після арешту у 1934 році Бандера майже не бував у Західній Україні. На схід від Збруча він не бував ніколи, тому погано розумів особливості т.з. Великої України і не акцептував досвіду, набутого внаслідок діяльності на цих теренах похідними групами ОУН. Шухевич і Кук розуміли всю подальшу безперспективність ідеології інтегрального націоналізму, усвідомлювали необхідність більшого акценту на демократичних засадах, соціальних та загальнолюдських цінностях. Створена у 1944 році УГВР власне відповідала цим новим викликам.
Але звільнені наприкінці 1944 року з гітлерівських таборів і в’язниць Бандера та інші провідники ОУН цього не хотіли чути, тому продовжували пропагувати інтегральний націоналізм. Що було робити? Не можна було допустити ще одного розколу ОУН в час, коли радянські війська вдруге окупували вже всю територію України.
До 1943-44 року «совєти» називали борців за українську незалежність «петлюрівцями». Але Петлюра мав позитивне реноме в Польщі, а «совєти» у 1943 році розпалювали на окупованих німцями теренах українсько-польську війну. Для цього їм набагато краще підходив термін «бандерівці». Тому з легкої руки НКВС іменем Бандери стали називати всіх борців за незалежність України. Так воно прижилося і дотепер.
Я пояснюю цю історію полякам: що для нас «бандерівець» є синонімом борця за українську незалежність. Що ми не можемо змінити цього історичного факту – і тому мусимо «ввійти в ЄС із Бандерою» як із символом. Бо хочемо ввійти як справді незалежна країна, не підлаштовуючись під чиїсь погляди чи уявлення, а тим більше під уявлення колишніх нищителів українства, які офіційно вшановують своїх українофобів і антисемітів.
Зрештою, ми повинні розуміти і всі заслуги Бандери, і його помилки. Ми повинні вчитися на історичних помилках і намагатися їх не повторювати. Маючи свою етичну основу – християнство, ми тим самим маємо найкращий критерій того, що варто і чого не варто робити.
Але перед іноземцями і власними «російсько-ментальними» громадянами мусимо захищати Бандеру як символ боротьби і утвердження української незалежності. Бо так сталося в нашій історії, що інакшого символу, загальновідомого, «розкрученого», у нас немає.
Степан Бандера і його соратники були щирими, відданими борцями. Вони не думали про себе і своє приватне добро, всі сили віддаючи для України. Якщо комусь кортить їх критикувати – то хай задумається, як би сам чинив у той неймовірно складний час, коли боротися треба було на багато фронтів одночасно – проти поляків, «совєтів», німців і власних «сексотів».
Ім’я Бандери стало символом боротьби до скону, не зважаючи на ймовірність перемоги, деколи навіть без жодної надії на успіх – аби лиш передати наступним поколінням цю естафету боротьби за незалежність.
І вони таки добилися успіху – Україна є незалежною!