15 вересня у конференційному залі Zaxid.net, відбулася презентація нового видання моєї книжки «Страсті за націоналізмом». Як заохочення до дискусії подаю нижче передмову до цього видання.
Перше видання цієї книжки вийшло декілька місяців перед Помаранчевою революцією. Його головною тезою було те, що Україна має саме стільки націоналізму, щоби забезпечити мінімум політичної стабільності в державі.
З того часу пройшло майже сім років. Помаранчева революція разом із затяжною пореволюційною кризою та контрреволюційною перемогою Януковича у 2010 р. не послабили, а навпаки посилили політичні, культурні та регіональні поділи. Багато з того, що бачимо по телевізору, слухаємо по радіо чи читаємо в Інтернеті, не можна назвати інакше, як дискурсами ненависті. Виглядає, що «помаранчеві» і «регіонали», «Схід» і «Захід», «україномовні» і «російськомовні», «влада» й «опозиція» думають якщо не знищити, то принаймні повністю підкорити один одного.
Тим не менше, готуючи до друку друге видання, не бачу потребу міняти свою головну тезу. Навпаки: якщо порівнювати головні показники «стану нації» – як от підтримку української незалежності чи вживання української мови – до і після 2004 р., маю враження , що радикальних змін тут майже не відбулося. А ті, що відбулися, є незначними або ж взагалі вкладаються в межі статистичної похибки.
Попри внутрішню роздертість українського суспільства, попри агресивність його політиків, попри мас-медіяльний образ України як нежиттєздатної держави і т.д. і т.п. у міжнародних рейтингах вона незмінно займає позицію «міцного середнячка». Принаймні має кращі оцінки, аніж сусідня Росія, котра для багатьох українців, у порівнянні з їхнього власною країною виглядає як оаза стабільності. Констатація відносної політичної стабільності України не означає, що ситуація з українською нацією є безпроблемною. Проблеми є, і то дуже серйозні. Однак, на мою думку, вони полягають не так у «твердій» реальності, як у наших головах.
Приведу приклад. Висновок про відносну стабільність України як політичної спільноти був зроблений на основі досліджень, які проводилися у 1994 р. Тоді Україна перебувала в глибокій політичній й економічній кризі. Їй навіть передрікали смерть як молодій незалежній державі. Спостерігаючи ці всі процеси, тодішній посол Великобританії в Україні ствердив, що український приклад нагадує йому відомий парадокс джмеля: відповідно до законів аеродинаміки, джміль не мав би літати – однак він літає. Так само, ствердив він, відповідно до багатьох теорій, Україна не мала би існувати – однак вона існує.
Очевидно, не вина джмеля у тому, що він уміє літати. Радше це є вина творців законів аеродинаміки, що не вміють пояснити його польоти.
Моєю найбільшою життєвою амбіцією знайти пояснення цьому парадоксу і тим самим переписати закони. Маю надію, що з Божою допомогою мені це колись таки вдасться. А поки цього не сталося, подаю на розгляд читачів нове видання збірки есеїв.
Надіюся, що третього видання уже не буде. А буде окрема, цілком нова книжка про «українського джмеля».