Саміт НАТО у Вільнюсі 11–12 липня відклав вирішення українського питання, залишивши нинішній статус стратегічної невизначеності на Європейському континенті. Цей період триватиме як мінімум до наступного саміту у Вашингтоні. А як максимум – може розтягнутися на десятиліття. Жодних часових рамок немає, є лише необхідний збіг обставин та бажання лідерів провідних країн НАТО прийняти Україну до своїх лав.
Подія, на яку з нетерпінням чекали кілька місяців, не стала поразкою України. Але й тріумфом її назвати теж важко. Альянс не зрадив своїй попередній політиці. Обережність, прогнозованість, небажання ухвалювати різкі рішення, щоб зайвий раз не провокувати Москву – усе це було продемонстровано у Вільнюсі. Однак відсутність конкретики, підкріпленої підписаними документами з чіткими гарантіями безпеки на шляху до Альянсу, компенсувалася значною кількістю словесних обіцянок та заяв.
Ще однією рисою саміту стала його емоційність та окремі заяви на межі фолу. Настрої української делегації коливалися від критичних висловлювань президента Володимира Зеленського 11 липня в бік НАТО до слів вдячності та впевненості, які пролунали наступного дня. Чим була зумовлена така різка зміна настрою українського президента – точно невідомо. Можливо, ми чогось не знаємо. І під час закритих зустрічей президентів США та України нашій державі пообіцяли більше, ніж було зафіксовано в офіційних документах та публічних заявах політиків. Чи дали зрозуміти, що українській владі потрібно з більшою вдячністю ставитися до західних союзників і їхньої допомоги.
Після саміту українська влада повернулася до позитивної риторики. Вона поспішила запевнити суспільство, що Україна буде в НАТО, бо відбувся психологічний злам настроїв членів Альянсу. Президент США Джо Байден опосередковано підтвердив, що Україна буде в НАТО, але після закінчення війни. Водночас він сказав, що на шляху до Альянсу нашій державі треба зробити ще 17 речей. І мова не тільки про Крим. Що саме малося на увазі, американський лідер не уточнив. Канцлер Німеччини Олаф Шольц додав, що Росія не впливатиме на рішення, бути чи не бути Україні в НАТО. А президент Франції Еммануель Макрон заявив, що розуміє розчарування української сторони з приводу рішень, які були ухвалені на саміті у Вільнюсі.
Фактично, саміт НАТО став таким собі розширеним варіантом «Рамштайну». Тільки до військової частини додали політичну. А головну скрипку у заході грали не міністри оборони, а лідери країн. У Вільнюсі Україну не запросили в НАТО, хоч і пообіцяли зробити запрошення якось згодом. Україна отримає запрошення до НАТО, коли «погодяться усі союзники і будуть виконані умови», сказав у Вільнюсі генеральний секретар Єнс Столтенберґ. Нам скасували ПДЧ, однак запровадили річну національну програму, яка може тривати невизначений період часу. Держави G7 пообіцяли Україні підписати з нею двосторонні пакти військової підтримки. Також Україна отримає нові серйозні пакети озброєнь та можливість почати навчання пілотів на літаках F-16. Двері до НАТО для України залишаються нібито відкриті. Та запрошення заходити немає. І причина добре зрозуміла для всіх.
Україні часто закидають, що вона ще не готова вступати до Альянсу. Цілком можливо, що так і є. Особливо, якщо вести мову про корупцію, слабкі державні інститути й інші вади української дійсності. Але правда є і в іншому. НАТО також зараз не готове прийняти Україну. Про це 12 липня відверто заявив радник президента США з питань національної безпеки Джейк Салліван. «Альянс в один голос заявив вчора ввечері, що ми з нетерпінням чекаємо на майбутнє з Україною в НАТО. Ми будемо працювати з Україною на шляху до НАТО. Але ми не готові запросити Україну сьогодні», – сказав Салліван. Можливо, тому публічні вимоги щодо вступу України в Альянс зробили надто розмитими і нечіткими. Є кілька слів про необхідність реформ, демократії та боротьби з корупцією. Але всім і так зрозуміло, що основна причина відсутності запрошення – страх перед Росією.
Після Вільнюсу Україна опинилася в ситуації невизначеності. З одного боку, влада і суспільство солідарні в питанні необхідності вступу держави в Північноатлантичний альянс. І це дуже добре. З іншого боку, для отримання запрошення в НАТО майже напевно потрібно завершити війну перемогою. Але тут ми стикаємося з певними коливаннями в таборі західних політиків. Очевидно, що політичні еліти на Заході досі вагаються. Багато хто хотів би перемоги України, але не хотів би розгрому Росії. Також частина західних еліт панічно боїться розпаду Росії, який може бути спровокований її розгромом в Україні. Деякі посадовці з Держдепу та різні експерти не можуть вийти за межі стереотипів, які сформувалися ще в минулому столітті. Вони вважають збереження цілісності Російської Федерації після війни не менш важливим завданням, ніж недосягнення Путіним своїх цілей на території України. Цей геополітичний шпагат приводить до дивних дипломатичних кульбітів та спотворює сприйняття реальності. А ще дуже обмежує наші можливості та віддаляє перемогу.
Імовірно, що тема вступу чи невступу України в НАТО може стати предметом майбутніх торгів між Кремлем та Заходом. Про це вже писали в західній пресі. Захід розглядає різні варіанти. Зокрема й такий, що Україні може не вдатися визволити усі свої території. І тоді доведеться домовлятися. На таких переговорах Москві можуть запропонувати в обмін на гіпотетичну мирну угоду обіцянку не брати Україну до лав НАТО. Так, ми чули офіційні запевнення від лідерів західного світу, що вони такого не робитимуть. Але, по-перше, лідери змінюються. А, по-друге, слова – це не офіційний документ і ратифікована угода. І навіть не Будапештський меморандум. Вони мають властивість змінюватися, залежно від поточної ситуації.
Є й інший варіант, але навпаки. В обмін на запрошення до НАТО Україні запропонують не відвойовувати окуповані території військовим шляхом. Мова може йти про той же Крим чи Донбас. Тоді дія 5-ї статті НАТО буде поширюватися на частину офіційно визнаної території України, яка на той час перебуватиме під контролем Києва. Цей сценарій зараз також виглядає радше як фантастика. Президент Володимир Зеленський публічно заявив, що Україна не погодиться відмовитися навіть від одного населеного пункту. Але хтозна, що буде через рік. Тим паче, що на носі президентські вибори в США з непрогнозованим результатом. І тут постане питання: що краще – розміняти членство в НАТО в обмін на ілюзію перемир’я з РФ чи стати членом НАТО, але негласно відмовитися від звільнення частини власної території до кращих часів.
Однак не треба забувати про головне: питання, чи отримає Україна запрошення до НАТО на наступному саміті у Вашингтоні, вирішують насамперед ЗСУ. Саме результат на полі бою буде основним показником, який вплине на рішення НАТО запросити Україну до своїх лав. Можливо, у Вільнюсі ми почули б більш чіткі формулювання від Альянсу, якби Україні вдалося на цей час прорвати потужну російську смугу укріплень на фронті і вийти до узбережжя Азовського моря. Нині важко спрогнозувати майбутнє. Надто багато чинників можуть вплинути на подальший перебіг подій. Та якщо Україні вдасться протягом наступного року завдати поразки російським окупантам і вигнати агресора з нашої землі, це з великою ймовірністю по-справжньому відкриє нам двері у НАТО.