З перших сторінок роману Степана Процюка про Володимира Винниченка «Маски опадають повільно» дізнаємося, що Володимир Винниченко був мало битий. Так вважала його мати. Хоча він сам уважав, що багато.
Бив батько Кирило, хоча й не хотів. А ще з самого дитинства «у душу вповзало переконання у несправедливості життя». Винниченко з малого був рослий і забирав в однолітків карти, а відтак міг несподівано повернути. Бувало, тікав до степу плакати і спілкувався з ним на всілякі теми, зокрема просив для себе сил, аби допомогти Богові захищати людей і повернути їм рідну мову.
Великою мірою, це – містичний роман, навіть демонологічний. Та ж сцена розмови Винниченка зі степом чи сни-трилери зі своєю першою жінкою Марією через тиждень після того, як вони розлучилися, або ж якісь чи не марення напередодні написання свого першого твору. До цього ж рангу відносимо епізод-розмову Винниченка з ельфами, коли ті благають його не любити Люсю, заміжню за євреєм. Або ж Карлик, якого Винниченко виявляє у себе в нутрі і кидається на нього з кулаками, вже не кажучи про «підсвідомчика», який виникає під кінець роману. Певна річ, це – не сюрреалізм, а алегорії, але ж наскільки вони жаскі і вражаючі!
На початку книги Степан Процюк знову використовує прийом зі вставками цитат із народних пісень, що дуже вдало підкреслює ту чи іншу сцену і додає соковитості. Не менш колоритним видається спеціальна говірка, якою користувалося оточення Винниченка в його дитинстві. Себто прийоми ті ж, що й у романі про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю», який вийшов кілька років тому.
Степан Процюк ставить Володимирові Винниченку масу запитань, і дає так само багато відповідей чи їх варіантів. Котрась, безсумнівно, правильна:
Хто ти?
Розчахнутий на кілька частин невротик?
Проникливий письменник, який побував у забороненій кімнаті?
Донжуан, який, задовольняючи тіло, вбиває душу?
Перестарілий хлопчик, який не зазнав повноти материнської любові? […]
Ти вислизаєш від визначень…
Ти оточився кількома камінними догматами, мовби крейдяним колом.
Вони захищають тебе. Вони ж і руйнують тебе […]
Ти можеш бути тільки собою, разом зі своїми каліцтвами, у супрязі зі своїми чеснотами.
Все ж, це проза для гурманів, для фанатів Процюка, які люблять смакувати пікантними епізодами, а таких у книзі чимало. І, великою мірою, це проза «на межі». Звісно, і «межова» (так про неї говорять критики, коли мають на увазі дещо натуралістичні картини, які притаманні всій прозовій творчості Процюка, окрім хіба для дітей). Але «на межі», тому що вона перебуває між художньою літературою і есеїстикою. Письменник змальовує певний епізод, а відтак розважає над ним. Не знаю, чи це недолік, а для фанатів таки точно суцільний позитив, але відвідувачам закладів швидкого харчування така література аж ніяк не смакуватиме.
З іншого боку, Степан Процюк це сам добре розуміє, тому тут важко давати однозначну оцінку. Зрештою, її не існує. Проте з кожним роком кількість шанувальників його творчості зростає, і це стається аж ніяк не за рахунок скандальних висловлювань у ЗМІ чи провокативних дій. Всі засоби, які письменник використовує для своєї творчості, аж надто цивілізовані як на наші шоу-бізнесові суспільні верхи. Він просто багато пише, видає свої твори і проводить презентації. Аж не віриться, що цього буває достатньо, та виявляється що так є.
Однак, повертаючись до теми межі, все-таки хотілось би більше дії. Звісно, це не п’єса, та з іншого боку – не поезія. Але це суто суб’єктивне читацьке побажання. А Степан Процюк добре розуміє письменницьку кухню, рефлектуючи щодо ситуації, яка виникла після першої книжки Винниченка «Повісті й оповідання», що вийшла під псевдонімом В. Деде, а через шість років її заборонила цісарська цензура: «Справжній воїн логосу не повинен сподіватися на шану і славу. Якщо вони приходять прижиттєво – це лише гримаска королеви». І як продовження: «Йому слід усвідомлювати, що витончених словесних світів – як зірок у нічному небі». А далі, говорячи про Винниченка ж: «Кожен яскравий стиль має свої переваги і недоліки».
Що важливо, Степан Процюк не оминає одіозних тем, як от розгульне життя, алкоголь, проте зображає їх дуже толерантно, надмірно на цьому не акцентуючи, а відтак текст сприймається органічно: «Він перепробував майже все, що на той час було доступним джерелом свободи чи її ілюзією. Як казав Ніцше, неможливо стати мудрішим, не дослухаючись до гавкоту собак усередині. Винниченкові собаки були не лагіднішими, а ще без жаліснішими від собак його ровесників. Йому майже вдалося приборкати той гавкіт, хоч на це пішли десятиліття».
Досить-таки пронизливо описані наркотичні стани Винниченка від цигарок і вероналу, а згодом його картання після викидня у дружини. Чи то Процюк, а чи Винниченко перераховує всі можливі варіанти, але на жодному так і не годен спинитися.
Певна річ, з роману можна почерпнути величезний масив інформації, сконденсованої в одному виданні, але важливіші тут навіть не факти, а їх осмислення: «Коли Господь хоче покарати українця, він перетворює його на народника».
Після виходу Процюкового роману про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю» були закиди, що автор написав про себе. Читаючи твір про Винниченка, подеколи мимоволі виникає схоже враження, як от у цьому фрагменті: «Ти не міг допустити до власної душі відчай і спустошення. Інакше – мотузка. Ти ще пам’ятаєш цей страшний досвід молодості. Пам’ятаєш, як легко закуватися у саморукотворну тюрму. Удвох з Кохою читаєте психологічну літературу, цікавитеся психоаналізом. Ти дізнаєшся про себе чимало нового. Ці додаткові знання про власну тінь необхідні тобі. Возвеличити українську людину може лише той, хто сам пізнав безодні розпачу, особистого і національного, але зумів дорости до свого істинного «я». А це вдається одинакам». – Така-от історія, але, для початку, введу в контекст: дія відбувається в Чехії, вже коли Винниченко після проби себе в політиці емігрував. Там він бачить Олександра Олеся, який ходить у старому пальті і хворіє на пивний алкоголізм. Дивлячись на це, у Винниченка зринають вище процитовані думки, бо, як відомо, у молодості він випивав, але переборов це в собі. Знаючи буремні вісімдесяті-дев’яності, можна припустити, що і в Процюка в такому віці були подібні захоплення. Далі мова про психологічну літературу, якою зацікавився Винниченко і вона помогла йому ліпше зрозуміти себе. Тепер знаємо достеменно, що Степан Процюк теж не байдужий до літератури такого штибу, бо не дарма романи і про Стефаника, і про Винниченка означені як психобіографія. Крім того, можна сміло вважати дослідженнями хімії людської душі есеї письменника. На сьогодні, це книги «Канатоходці», «Аналіз крові» і «Тіні з’являються на світанку». Але до чого я веду: попри те, що в обох психобіографічних романах є трохи Процюка, насправді обидві книги категорично різні. Зовсім інші світи, які перетинаються лише в контексті автора, якого впізнаємо лише тому, що знаємо.
В одному з останніх розділів роману «Маски опадають повільно» знаходимо й тлумачення назви: «Його маски, що служили захистом замолоду, були звичкою у зрілі роки, але стали зайвими в пору падолисту життя, опадали повільно». – Що ж, у цій книзі справді масок обмаль. І опадають вони одна за одною. Безжалісно і вперто. А котрі прилипли до обличчя, то разом з клаптями шкіри. Разом із м’язовими тканинами. Аж до оголення душі.
Маски опадають повільно: Роман про Володимира Винниченка / Степан Процюк. – К.: ВЦ «Академія», 2011. – 304 с. – (Серія «Автографи часу»).