Не можу назватися другом чи приятелем Василя Стуса, не маю на те достатніх підстав. Хоча Василь у моїй хаті бував, навіть розпили пляшку якогось кращого, береженого для доброї нагоди напою, але то в більшому товаристві. Не те що більшому – а навіть досить великому й гамірному, сердечному, піднесеному.
Це трапилося на Різдво 1972 року – року, який зачинався надіями, а невдовзі обернувся новою репресивною хвилею, злішою і безжальнішою від попередньої, а водночас – підступно витонченішою. І недовго привелося чекати тих фатальних змін, якийсь тиждень…
Про надії: відразу після Різдвяних свят влада скликала міжобласну нараду творчої молоді – в одному із будинків відпочинку в Брюховичах. Настрій піднесений, планів багато, обіцянки нових видань, нових виставок, нових концертів не бракувало. Ось лишень треба звернути увагу на те й на те…
Щоправда, перші ознаки майбутніх репресій виявилися ще напередодні, за якихось кілька місяців до новорічних святкувань. Тоді у приміщенні Львівської письменницької організації скликали письменницький актив, разом з правлінням та партійним бюро. Стояло питання про перевиховання Ігоря Калинця – власне, вимагалося його засудження факту надрукування поетичної книги. За те, що була видана в Бельгії, за те, що сам факт її виходу наче чинився “в піку” радянській владі – начальство із Києва після відповідного окрику із Москви вимагало рішучого реагування.
Якщо хочете читати головні новини дня оперативно Додайте ZAXID.NET у вибрані в Google ДодатиОдин екземпляр тієї книги було принесено до Спілки із того будинку по тодішній вулиці Дзержинського. Збірки фактично ніхто ще не встиг прочитати, та того й не вимагалося – досить самого факту закордонного друку: вороги наші підбирають для публікацій відповідні твори. Тож саме це ми й мали засудити, але не тільки ми – насамперед мав засудити самого себе Ігор Калинець.
Проте акція фактично зірвалася – Ігор відмовлявся зрікатися свого. Заявив лишень: я цю книжку посилав до видавництв Львова і Каєва, я її давав друзям – і маю на неї схвальні відгуки. Там насправді немає нічого проти чинного ладу, то від чого я маю відмовлятися, що засуджувати?
Саме тоді на львівських обширах з’явився Василь Стус, який уже віддавна був «клієнтом» відповідних органів. Приїхав лікуватися до Моршина, але кілька днів провів у Львові. Знаю, що гостював у Олени Антонів, читав вірші у Калинців, де збиралося досить молоді, гостював у творчих майстернях. А в помешканні Олени саме зійшлася молодь для своєрідних репетицій новорічних (насправді ж різдвяних) віншувань. Були попереджені, що на Різдво колядувати можуть і не дозволити, а от новорічних вітань наче й не забороняли…
Було вже після дванадцятої, коли під дверима нашого помешкання здійнявся веселий галас, залунала таки різдвяна коляда. Збудилися малі ще тоді діти, ми з дружиною ще не спали. І от їх повна хата, колядників. Разом із Оленкою гурт знайомих дівчат, хлопців, веселе вертепне товариство. От із того гурту пригадую Ярослава Кендзьора – він героїжився в козацькому строї, недавній засланець Степан Бедрило переодягнувся Жидівкою. А ще виділявся незнайомий юнак у лицарському строї, я тоді не ще знав, що це – Василь Стус.
Оленка Антонів смикнула мене вбік, шепнула, що коляду вони збирають на допомогу родинам політв‘язнів. Ну, щось ми їм дали, відповідно до наших статків. А в колі вже пляшка припасеного, по келішку на чимале товариство. Ще заспівали – господарям, нашим дітям. Вони вже розбудилися, осміліли, крутяться поміж колядників. Якимось двадцять п‘ятим кадром залишилося у пам‘яті, як Василь підняв на руках Любчика, підкинув високо: «Рости козаком!»
Потім піднялися до Романа Іваничука, а він щойно отримав нагінки за один з його найкращих, як на мене, романів – “Мальви”. Вертепне товариство згадало про те, вирішило підтримати Романа. Там затрималися трохи довше.
А вже за кілька днів, саме коли в Брюховичах набрала обертів робота міжобласної наради творчої молоді – ранок третього дня затьмарився чорною звісткою: посеред ночі у Львові прокотилася хвиля арештів, між ними і учасників наради Ірини Калинець, Стефи Шабатури… Це було справді по-єзуїтськи: от ми вас зібрали, і от ми вас учимо, що господарі ми, що ви маєте творити за нашим повелінням, а власна творча воля трактуватиметься як сваволя, особливо коли це стосуватиметься питань національних, державницьких…
Але я про Василя Стуса: ото був єдиний раз, коли я з ним бачився, коли пив разом не те щоб щедру, але веселу й привітну чарку, коли разом заспівували традиційну колядку про Бога Предвічного, про його радісне для світу народження. Зі спогадів про ті дні й склався отакий вірш:
Забіліли згадки – ще натчем
На сорочку зболеній небозі…
Ти озвався – лицар із мечем! –
Колядою-співом на порозі.
І вже той вертепний переспів
Злине благовісно і сяйливо, -
Щоб аж геть розпромінився Львів
Вісткою про Віфлеємське диво.
У вертепі – як велось одвіч –
Жид і чорт і все зухвальство юні.
Понад Львовом розкололась ніч:
Хто ж то, хто у лицарській парсуні?
Охоронець ангельських зачать,
Поводир крицевої залоги, -
Над щитом вже зводилась печать
Гордої стражденної дороги.
Ще сама запалиться свіча .
Спалахом любові і відплати,
Ще свого звитяжного меча
Ти пощербиш об мордовські грати.
Тільки ж ти не чуєш осторог,
Шепоту відчайної зневіри… -
Адже врешті народився Бог
В обладунку лицарської віри!