У рамках проекту «Тіні забутих предків. Виставка» Львів відвідала виконавиця ролі Марічки, народна артистка України Лариса Кадочникова. Вона розповіла ZAXID.NET про те, як проходили зйомки і яке значення має для неї цей великий фільм. Актриса розповіла і про зіграні ролі, і про те, що, на її думку, відбувається у сучасному кіно.
Відомо, що багато кіношедеврів з часом застарівають. Чому це аж ніяк не стосується «Тіней забутих предків»?
Я думаю, що це пов'язано, по-перше, з чудовою темою. Це ж Ромео та Джульєтта, а Шекспір не старіє.
«Тіні забутих предків»
У Франції «Тіні забутих предків» (там фільм йшов під назвою «Вогняні коні») назвали гуцульськими Ромео та Джульєттою. Тема трагічного кохання, звичайно, ніколи не постаріє.
Також - група людей, які робили цей фільм. Унікальний талант Параджанова вперше розкрився саме на цьому фільмі. Він зібрав групу людей, рівних йому по геніальності. Молодий оператор Юра Іллєнко, художник Георгій Якутович, який чудово знав Карпати, актор Іван Миколайчук, композитор Мирослав Скорик. Це поєднання дало дуже потужний імпульс.
До речі, спочатку стрічку не розуміли. Її вважали гарною, божевільною, але якоюсь незрозумілою. Тобто фільм випередив свій час. Зараз якраз прийшов час розуміння цієї стрічки.
Чи є щось, що вам зараз хотілося б змінити, перезняти?
Можливо, перезняла один свій крупний план. Коли Іван і Марічка йдуть, Марічка втрачає свідомість, Іван її піднімає. На крупному плані в мене надто засмагле обличчя. От це я би перезняла. Більше навіть не уявляю, що б можна було змінити.
Розумієте, зараз, чим більше я дивлюсь, тим більше розумію, що це – шедевр, у якому продуманий кожний кадр. Не даремно ж знімався фільм не місяць і не два, а рік. На відміну від сьогодняшніх серіалів. Якщо їх, звичайно, можна назвати кіно.
Лариса Кадочникова
Часом ми ж виїжджали на об'єкти по 50 разів. То хмарка не так пройшла, то не так підфарбований ліс, то не такий стан в актора. Ми намагалися досягнути бездоганності кожного кадру.
Існує дуже багато історій про те, як ви потрапили на цю роль. Хотілося б почути вашу.
Скоріше за все завдяки тодішньому чоловікові, Юрію Іллєнку. Його після інституту розподілили на київську студію, а я працювала в Москві у театрі «Соврємєннік», грала щодня головні ролі. Він приїжджав раз на півроку із величезним букетом квітів, завжди казав, що дуже за мною скучає.
Тоді усі фільми затверджували у Москві. Коли вони приїхали зі сценарієм Юра інтуїтивно хотів показати мене Параджанову. Ми зустрілись і, побачивши мене, Параджанов крикнув: «Марічка!».
Потім я приїхала на проби, все пройшло добре, мене затвердили. Тоді я познайомилася з Іваном Миколайчуком, який мене вразив своєю шляхетністю, своєю красою, своїм почуттям власної гідності, незалежністю. Так я переїхала до України.
Я тоді навіть не читала Коцюбинського. Прочитала вперше тільки перед пробами. Це зовсім інший матеріал, ніж те, що я грала і в театрі, і в кіно.
Не шкодували, що переїхали?
Ви знаєте, не шкодувала. Я занурилась у зовсім інший світ, світ творчих та унікальних людей. Ми поїхали в Карпати, які мене вразили. В них є і бездоганність природи, і людських якостей. Потім, коли ми розлучились з Іллєнком, шкодувала.
«Білий птах з чорною ознакою»
Повернутись до Москви я не могла, у «Соврємєнніку» з’явились прекрасні актриси. Я поговорила з Галиною Волчек, яка тоді очолила театр, вона сказала: «Ларисо, ти вже «Безприданницю» грати не будеш. Таким чином вона дала мені зрозуміти, що мені не легко буде увійти в ту ж річку другий раз.
Ви працюєте в київському театрі імені Лесі Українки. Що із театральних робіт є для вас найбільш значимим?
Я дуже багато усього зіграла. Дуже багато головних ролей. Звичайно, в першу чергу, роль Лариси у «Безприданниці». Цю роль колись зіграла моя мама, Ніна Алісова у фільмі Протазанова. Потім брат, оператор Вадим Алісов, зняв з Рязановим стрічку «Жорстокий романс». Я зіграла в театрі Ларису. От такий цікавий зв'язок.
«Насмішкувате моє щастя»
Також у нас в театрі майже 50 років йде «Насмішкувате моє щастя». Це п'єса за листами Антона Чехова. Коли я була зовсім юною, мені дали зіграти Кніпер. Протягом багатьох років я граю цю роль і завдяки цьому у мене є повне відчуття, що я переграла усі чехівські ролі.
У «Тінях забутих предків» ви грали зі своєю мамою, актрисою Ніною Алісовою. Чи працювали ви з нею ще?
Так. У «Нехай він виступить» по Джеку Лондону Олега Бійми. Там вона грала мою маму. У «Криниці для спраглих» вона грає дружину героя в одному віці, а я - в іншому.
Ніна Алісова у фільмі «Безприданниця»
Моя мама – це одна з великих актрис. Вона з України. Поїхала у 16 років до Москви, щоб бути кіноактрисою. Через декілька років зіграла Ларису в «Безприданниці» і стала відомою, ще навчаючись в інституті. Так само, як Іван Миколайчук, який став зіркою на другому курсі.
Довкола «Тіней забутих предків» існує багато міфів. Чи щось містичне пов'язане із цим фільмом у вас?
Цей фільм фактично визначив усе моє життя. Фільм для мене є сильним захистом. Я відчуваю, що існую в якійсь аурі цього фільму, що б не відбувалось. Я не беру участі в жодних політичних іграх, я працюю в театрі, я трудоголік страшний і завжди, в найтяжчі хвилини, я звертаюсь до цього фільму з проханням захистити мене. І завжди це відбувається.
«Тіні забутих предків»
Мабуть, цей фільм дає імпульс збереження молодості. Я ж фактично одна залишилась з тих, хто пов'язаний з ним. У мене трапляється мільйон неприємностей, але я розумію, що я маю охороняти стрічку, а вона охороняє мене.
Які ще ролі в кіно були для вас настільки ж важливими?
Ви знаєте, як завжди відповідають актори: «Це мої діти, кожного любиш по-своєму». Є, звичайно, стрічки припаскудні, але їх мало. Я б назвала серед улюблених, звичайно, «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Вечір на Івана Купала»...
Ще «Мріяти і жити», фільм про театральну акторку. Я зовсім недавно його переглядала і думала, що ми завжди сварили цю стрічку, а на сьогоднішній день, поруч з тим барахлом, яке випускається, в ній багато світла і тепла. Загалом можна нарахувати багато стрічок, багато цікавих робіт.
«Криниця для спраглих»
Чи слідкуєте ви за тим, що відбувається в сучасному українському кіно? Що здається вам цікавим?
Звичайно, я багато фільмів дивлюсь, тим більше я є членом багатьох комісій. Щиро кажучи, є багато обдарованих людей, але є тенденція показувати похмурий безвихідній стан в країні, в душі, тенеднція показувати щось аморальне. Після перегляду часто хочеться вийти та або повіситись, або втопитись, або напитись до такого стану, щоб тиждень не приходити до тями.
«Вечір на Івана Купала»
Сучасне кіно жорстоке. В ньому немає світла добра. Такого не може бути. Навіть якщо ми живемо у жахливій ситуації, у кожного з нас все одно є світло у душі. А в сучасному кіно все похмуре. Всі ненавидять одне одного. Злоба і ненависть. І це все отримує премії на Заході, що мене більш за все вражає. Вони хочуть бачити Україну такою? От створював же Параджанов «Тіні забутих предків»! Це також Україна!
У старих стрічках є світло, мудрість, краса душевна. І люди, герої красиві. Це також дуже важливо. Тепер всі негарні, все негарне, все жорстоке, похмуре, без сонця, без світла, без любові.