Останніми днями я задумався над питанням: а яким же має бути сучасний державний службовець? Чи може він бути не таким, яким собі його звикли уявляти українці? Чи варто таки дотримуватись загальновстановлених правил? Відповіді на ці питання ви можете дати у коментарях, а я спробую у своєму блозі.
Минулих кілька днів для мене були експериментальними і я вирішив спробувати подивитись на реакцію суспільства, коли державний службовець поводить себе дещо не так, як традиційно склалось. Я спробував нові нестандартні методи комунікацій через участь у ютуб-проектах та інших публічних неформальних виступах. Чесно зізнаюсь, що мені не надто зайшло, але тепер розумію, що і там треба бути професіоналом, щоб досягти успіхів. Для мене ця провокація стала дуже класним досвідом, бо отримав від друзів, колег і знайомих конструктивний фідбек, який врахую у своїй професійній діяльності. Тому відкладаю провокації і йду писати блог про легалізацію заробітних плат. Це зараз одне з найважливіших питань для нашої економіки в умовах воєнного часу.
Я усвідомлював всі ризики такого незвичного формату комунікацій, але вирішив таки спробувати, щоб з’ясувати, а за якими ж ознаками українське суспільство зараз сприймає державних управлінців - за професіоналізм чи манеру спілкування, за його транспарентність чи нестандартну поведінку, чи може взагалі їх ніхто не сприймає, бо так склалося історично?
За роки незалежності імідж державного (чи як тепер модно говорити публічного) управлінця опинився, якщо не на дні сприйняття українцями, то десь недалеко від нього. Цьому є ряд як суб’єктивних, так і об’єктивних причин. І я вирішив з’ясувати, чи є шанси, щоб якось змінити такий стан речей.
Це особливо актуально зараз, в контексті чергової реформи державної служби та служби в органах місцевого самоврядування. Насправді, я вже давно перестав рахувати, яка за ліком ця реформа, тому мої очікування є досить стриманими. Бо тільки після Революції Гідності ми пройшли і тотальну люстрацію, і щонайменше дві хвилі такої реформи. А державних службовців, як міряли під одну лінійку, так і міряють. Для наших громадян всі, хто має статус держслужбовця - це автоматично хабарники, ледарі і схематозники.
До речі, цікавий факт, який я нещодавно почув в одній приватній розмові: для українців державний службовець є хабарником, ледарем і схематозником. Але таке сприйняття є до тих пір, поки їх доля не приводить до цих державних службовців з якоюсь конкретною проблемою, яку не зміг вирішити кум, брат чи сват. І якщо держслужбовець зміг вирішити цю проблему, то він, як за помахом чарівної палички, перетворюється на найкращого управлінця в Україні. Ми таких проблем завжди вирішуємо пачками. Просто не розповідаємо про це зі своїх фейсбуків, інстаграмів, телеграмів чи тіктоків, бо це наша рутинна робота - служити громадянам України і державі Україна загалом.
Я, звичайно, не буду говорити, що на публічній службі немає зловживань чи неправомірних дій. Є! Але такі випадки є непоодинокими і в усіх інших сферах суспільних відносин. А серед державних службовців є дуже велика кількість тих, які живуть своєю роботою і бажанням реально щось змінити в цій державі. Тому висновок номер один: не можна узагальнювати кричущі випадки корупції на всіх і кожного, бо так ми ніколи не професіоналізуємо державний апарат.
Як на мене, то найкращим є той державний службовець, про якого мало говорять, але який знає, як вирішити усі питання, які належать до його компетенції, із найраціональнішим використанням бюджетних ресурсів.
Революція Гідності кардинально змінила державних управлінців, бо зробила нашу діяльність більш прозорою і відкритою. Ми навчились комунікувати, тому наші дії і вчинки стали зрозумілими для більшості тих, хто перетинається із державним апаратом. І це ми дуже добре помітили після 24 лютого 2022 року. Кожен наш заклик про якусь потребу чи необхідність допомогти вирішити те, чи інше питання, знаходив шалений відгук в суспільстві. І ми за кілька днів або навіть годин закривали будь-яке питання для тероборони, ЗСУ чи волонтерського руху.
Після повномасштабного вторгнення змінилось все і наші комунікації в тому числі. Ми перестали носити костюми і краватки. Більше того, ми перестали перейматись тим, як це буде сприйнято збоку. Ми почали говорити зрозумілою і простою мовою зі своїми громадянами і перестали думати про те, що про нас подумають українці, коли зрозуміють те, що ми їм хотіли сказати. Для нас всіх загальновідома фраза невідомого українського захисника у бік руского військового корабля стала шаленим мотиватором. І нам всім було байдуже, що там була нецензурна лайка.
Тому для мене найголовнішим фактором, за яким я визначаю державних службовців - є їхній професіоналізм і бажання зробити для своєї Держави все, що в його силах і компетенціях. А не те, чим вони займаються у вільний від роботи час, чи яким життям вони живуть. Бо я знаю, що державні управлінці насправді не мають жодних преференцій чи пільг, але вони мають багато обов’язків і обмежень. Більше того, рівень заробітних плат більшості держчиновників є низьким, а додаткову оплачувану роботу їм забороняє мати закон.
І взагалі, ми всі маємо усвідомити, що закон - це не дишло і ним не можна повертати, як кому заманеться. Закон - це звід прийнятих державою правил, які мусять знати всі, як державні чиновники, так і ті, хто звертається зі своїми проблемами до цих чиновників. Ніхто не зобов’язаний порушувати закон, щоб вирішити ту, чи іншу проблему. Але законом треба керуватись, щоб вирішити ті проблеми, які належать до компетенції будь-якого управлінця. От коли ми цю істину зрозуміємо і запам’ятаємо, тоді у нас і зміниться ставлення до держслужбовців.
А ми і далі будемо експериментувати, щоб знайти найкращі методи і механізми комунікацій.