Уявімо собі, що якось уночі мандрівник із Європи прибув у наше європейське місто, в якому він нікого не знає а, отже, на вокзалі його ніхто не зустрічає. Щобільше, він не знає жодної зі слов’янських мов. Відповідно, він не готовий до першого найнесподіванішого та найсильнішого культурно-комунікативного шоку: тут його не тільки не розуміють, а й що найдраматичніше, за окремими винятками, не дуже й квапляться допомогти.
Причини стресу європейця, який сподівався, що прибув до "перлини Європи", очевидні: він був упевнений, що за всіма міжнародними стандартами, майже-мільйонне місто, порятунком і запорукою майбутнього якого є туризм, повинно мати сучасну інформаційно-комунікативну інфраструктуру. У глобалізованому світі це нагальна потреба і вимога часу, не кажучи вже про справжній вияв гостинності, як гуманістичний, так і навіть комерційний. В обмеженому колі львів'ян уже не раз обговорювали результати низки чистих експериментів, які підтверджують правдивість такої ситуації. Чи зуміє сьогодні хтось із іноземців на львівському залізничному чи автобусному вокзалі отримати в нічних інформаційних бюро англомовну чи німецькомовну інформацію про те, як дістатися до найближчого готелю, де, скажімо, доволі помірковані ціни, і незалежно від ціни йому тут таки запропонують середньостатистичну якість обслуговування за міжнародними стандартами. А якщо нічне інформаційне бюро чомусь не працює - а це у львівському контексті радше норма, ніж виняток, - то чи є вся необхідна інформація у якомусь іншому доступному форматі, так як це є на вокзалах усіх європейських міст і навіть містечок? Це питання, на жаль, риторичне.
Однак спробуємо все-таки розгорнути уявний сюжет "Іноземці у Львові". Невдала спроба порозумітися на вокзалі неодмінно приведе європейця/європейку до таксі. Не треба мати ілюзій, що таксисти у нічному Львові володіють на елементарному рівні бодай якоюсь іноземною мовою. І мабуть, у відповідь на усміхнене і водночас безпорадне обличчя чужинця, який не вміє розмовляти тутешньою мовою, найвищою моральною компенсацією за всі збитки від зіткнення з радикальною інакшістю для таксистів стане такий до болю знайомий для більшості львів'ян арсенал їхньої культури повсякдення: вони голосно ввімкнуть чи шансон, чи гучні весільні пісні, чи якусь попсу. І дарма, що ніч, - для тих, хто не спить у Львові, мусить бути свій рецепт для збудження. Насправді, є винятки, коли таксисти таки не перемикають радіопрограми, коли лунає класична музика. А все завершиться найвищою матеріальною компенсацією - платою за проїзд, яку таксисти з особливою насолодою і без жодних докорів сумління "здеруть" зі своїх клієнтів утричі дорожче від реальної вартості. До слова: в більшості європейських міст іноземці все-таки зможуть порозумітися зі таксистами - це можуть підтвердити всі львів'яни, які мали нагоду побувати в якійсь європейській країні.
Мабуть, вже не йдеться про етос гостинності як абсолютну цінність культури європейського міста, а передусім як про органічну складову успішного туристичного бізнесу та виразний маркер культури підприємництва. Культура бізнесу - це передусім етика бізнесу та різні форми вияву ввічливості, і зокрема, ввічливості до клієнтів. Гостинність та ввічливість - це не тільки лагідна усмішка, з якою ми реагуємо на обнадійливе звернення незнайомців допомогти, бо вона радше засвідчує про внутрішню культуру кожної людини, ніж про системну культуру культивування в суспільстві ґречності та милосердя у ставленні до іншого. Це не тільки наше природне вміння прихильно відгукнутися на вічне запитання-прохання людини в незнайомому місті, яке артикульоване різними європейськими мовами чи найуживанішими мовами міжнародного спілкування. Звісно, що кожен львів'янин/львів'янка осібно зможуть пояснити всім, хто вперше прибув у це місто, як найпростіше дійти до того чи іншого місця. Можливо, навіть разом пройдуться, щоб показати зручний шлях і принагідно розкажуть трішки про Львів - такі випадки, на щастя, частішають. Але це все можливе лише за однієї умови: що вони зрозуміють іноземця та зможуть бодай на елементарному рівні спілкуватися на якійсь мові, крім слов'янських, які у нашому місті назагал не створюють жодних комунікативних проблем. Хоча історичне минуле Львова з його мовним розмаїттям більше вписується в поняття "сучасне європейське місто". І досі у нашому місті є особи, добре знані в інтелектуальних колах, які із заплющеними очима можуть старогрецькою прочитати початок "Іліади" та "Одіссеї", латинською - початок "Енеїди", німецькою - твори Ґете і Гайне, французькою - тексти Бодлера і Верлена. Вони ніби є живим відлунням тієї культури пам'яті європейського міста, яку нам нагально треба відроджувати в новій іпостасі, щоб забезпечити спадкоємність, тривкість і тривалість свого культурного та цивілізаційного вибору. Бо місто - це не тільки архітектурні пам'ятки, музеї, замки, а передусім люди, які надають цьому містові життєвої енергії та неповторної аури. Львів без Андрія Содомори, з мого погляду, не був би у символічному значенні повновартісним європейським містом, бо дух античного світу, який він оприсутнює своїми чудовими перекладами та есеями у сучасній українській культурі, є органічною складовою європейської ментальності. Не був би Львів повноцінним і без Бориса Возницького, людини-легенди, яка стоїть на сторожі історичної спадщини, що потверджує європейськість нашого духу. Він не мав би повноти цього аристократичного духу, який уособлює Лариса Крушельницька своєю поставою, позицією і своїм інтелектуалізмом європейського профілю. Тепер Львів, як ніколи, потребує критичної маси таких яскравих особистостей, які на різних зрізах його життя як міста своєю тихою і благородною працею формують його європейську іпостась.
Про гостинність нашого міста та його відкритість світові мали б засвідчувати звичні для всіх європейських міст інформаційно-комунікативні індикатори, зокрема наявність у наших кіосках, готелях, ресторанах і кав'ярнях як найвідоміших європейських газет, так і бодай інформаційного тижневика "Lviv", щось на зразок англомовного "Kyiv Post", цільовою аудиторією якого були б іноземці. Сьогодні у Львові не можна придбати німецькі, французькі, британські газети, годі вже навіть думати про такі найвідоміші журнали, як "The Economist". А це прикордонне місто, а це місто туристів, тут є вищі навчальні заклади, в яких навчаються студенти міжнародних відносин, міжнародного бізнесу, міжнародного туризму, студенти факультетів іноземних мов тощо. У глобальному контексті відсутність динамічної та досить гнучкої інформаційно-комунікативної інфраструктури однозначно засвідчує про очевидну провінційність і маргіналізованість міста. Львів є чудовою формою для наповнення новим модерним змістом. Сьогодні в центрі нашого міста щоразу частіше лунають розмови на різних мовах світу, і не тільки в період літніх вакацій, а й упродовж усього року. Про жодну інвестиційну привабливість Львова та Львівщини, розвиток туризму в Галичині не може йти мова, якщо радикально не змінити нашу культуру комунікування зі світом. Це водночас передумова і запорука успішного вписування Львова як модерного міста у теперішній європейський, так і світовий контекст.
Я зумисне зосередила прискіпливу увагу на індивідуальному аспекті етосу гостинності в сьогоднішній культурі повсякдення нашого міста. Бо ця гостинність, яка онтологічно закорінена у нашій ментальності, про що засвідчують багаті традиції, і яка досі присутня саме на індивідуальному рівні, чомусь ніяк не може трансформуватися в абсолютну цінність суспільної поведінки всіх мешканців міста, і відповідно, стати нормою етичного кодексу службовців та посадовців різного рангу, і навіть, як це не прикро, не завжди є вимогою бізнес-етики. Яскравою ілюстрацією цього є відсутність навіть не онтологічної, а прагматичної гостинності, яку ми називаємо інвестиційною привабливістю, про що свідчить те, що за останні десять років зі Львова філії та представництва найвідоміших міжнародних корпорацій і фірм переїхали до Києва чи опинилися в інших куточках України. За останні десять років у нашому місті не появився жоден модерний завод, велике підприємство зі світовими і вже своїми загальнонаціональними торговими марками. Хоча це старе місто є надалі вічно молодим, бо тут навчається 120 тисяч студентів, які залюбки тут і тепер реалізували б увесь свій потенціал, а не шукали кращого життя десь інде.
Львів має вже потужний мотиваційний поштовх бути гостинним містом - це чемпіонат Європи з футболу 2012 року. Диво, в яке ніхто не вірив, здійснилося. Це дає підстави для оптимізму - через п'ять років у нас може бути сучасний аеропорт, від нашого міста будуть прямувати поїзди "Eurocity" до різних куточків Європи, наші таксисти до того часу вивчать елементарну англійську чи німецьку, наші продавці у супермаркетах і маленьких крамничках ввічливо усміхатимуться і дякуватимуть за покупку тощо. Насправді місто готове до таких змін, і що найважливіше - воно справді має всі людські ресурси, щоб збагачувати культуру повсякдення і закладати свій етос гостинності.
Довідка ZAXID.NET
Зубрицька Марія - проректор Львівського національного університету імені Івана Франка, кандидат філологічних наук, літературознавець, перекладач.
Народилася 13 жовтня 1957 року в селі Корчин Сколівського району Львівської області.
1980 року закінчила Львівський політехнічний інститут. В 1989 - філологічний факультет Львівського державного університету ім. І.Франка.
У листопаді 1991 року захистила кандидатську дисертацію на тему "Творчість Лесі Українки в літературознавчих дослідженнях неокласиків". Автор монографічного дослідження "Homo legens: читання як соціокультурний феномен", упорядник "Антології світової літературно-критичної думки ХХ століття: Слово, Знак, Дискурс", антології "Ідея університету", збірника "Нова Україна і нова Європа: час зближення" та лекцій на пошану Соломії Павличко "Соло триває - нові голоси".
Перекладає з англійської мови. У її перекладі вийшла окремою книгою праця Ганни Арендт "Становище людини".
Викладає на кафедрі теорії літератури та порівняльного літературознавства філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Член редколегії журналу "Український гуманітарний огляд".