Велика російська історія не терпить демократії і лібералізму, і що «демократія і лібералізм – пряма дорога до панування олігархії і задурення нею народу»: «Коли в країні немає достатнього рівня політичної гігієни, в країні розповсюджується усіляка зараза».
1. У пошуках ідентичності
Росіяни, безперечно, мають всі ознаки молодої, несформованої нації, нації, яка натужно, наполегливо і не завжди з достатнім успіхом шукає своєї ідентичності, принаймні протягом останніх трьох віків. Це в жодному разі не є докором росіянам, бо нації молоді-зелені і зубасті на певних історичних етапах стають моторами цивілізаційного розвитку, добрими чи то злими геніями всесвітньої історії. Утім це вже залежить від самої нації...
«Суть и соль земли Русской», молоде євразійство, натхненне перемогою над Саакашвілі, впевнено проголошує: «Россия - здесь. Россия волков. Яростных, сумасшедших, злобно кусающихся. У нас еще режутся зубки, но как вы будете хрипеть, когда наши клыки разорвут ваше горло?! О как же вы будете хрипеть! Мы русские, мы сумасшедшие, мы варвары, мы звери, мы огонь, мы идем на тебя, цивилизация!»
Кров, кров чужого народу - ключова підстава самого існування. Росії. Російський лірик-патріот Тютчев 1863 року сором'язливо виправдовував кров братнього слов'янського народу ідеалами цілісності Росії:
Так мы над горестной Варшавой
Удар свершили роковой,
Да купим сей ценой кровавой
России целость и покой!
Нинішня Росія в поетичному запалі проголошує «кровавую цену» самоціллю, бо «русские волки снова вкусили свежей крови и неудивительно, что произошло это на земле Осетии, земле Святого Георгия, считавшегося на Руси покровителем волков:
На горячей Зарской дороге пляшут молнии нашего бога,
Имя бога написано градом, вертолётом, лиловым ожогом,
На грузинском костлявом трупе...
Країна з українською назвою Русь із додаванням грецького суфіксу стала «Ро-сія» (порівняй: грецьке Ніко-сія, екле-сія etc.) і визначившись нарешті із назвою, на новітньому етапі своєї історії долає неабиякі проблеми з ідентифікацією інших своїх державних символів. З розвалом комуністичної імперії, від 1991 року гарячкові пошуки власної ідентичності росіяни, зрозуміла річ, розпочали власне з цих символів. У боротьбі за право бути російським державним прапором між шотландським андріївським біло-синім стягом і голландським триколором нащадків кельтів перемогла країна вітряків і тюльпанів. Не своє, чуже? Зате європейське і надійно випробуване ще із сімдесятих років ХІХ століття, як іще два найголовніші символи російської тожсамості - самовар і гармошка, привезені до Росії теж із Нідерландів. Герб держави - двоголового орла на три століття раніше було запозичено у Візантії. У державному російському гімні «Боже, царя храни» відчутно вгадується британське «God, save the Queen» в перекладі Васілія Жуковського, для самої ж мелодії гімну російський композитор А.Львов спритно пристосував європейське «О, Sanctissimo» В.Гена.
На новому ж етапі історичного розвитку, відкинувши совєтський гімн «Союз нерушимый», перше десятиріччя новітня Росія послуговувалась для гімну якоюсь абсолютно невідомою і невиразною мелодією. Коли ж виявилась провальна ідея нового російського гімну, заміть того, щоб замінити його, припустимо на яскраве і бравурне «Слався!» Глінки, Путін і Ко на догоду ностальгувальникам за СССР повернули мелодію Алєксандрова, лише замінивши слова Лєбєдєва-Кумача на більш відповідні сьогоденню. Кажуть, із пісні слів не викинеш, але якщо дуже хочеться, то можна.
Полагодивши тако-сяко справу з символікою, молода і зелена Росія рухається далі. Національне свято на честь Жовтневого перевороту 7 листопада, незважаючи на те, що міцно прикипіло до сердець мільйонів росіян, було визнано таким, що вичерпало свій історичний ресурс і не могло надалі виконувати своєї функції. І вже зовсім сміхотворним виглядало свято проголошення «державного суверенітету» Росії 12 червня 1990 року, бо величезна більшість росіян не розуміла суверенітету від кого, від самих себе?..
2. Замість третього терміну - Третій Рим
Розпочалися шалені пошуки нового національного свята, свята, яке би змогло підвести спільну риску під закладенням підвалин нової авторитарної Росії з «керованою демократією». Невже для великої країни так важко було вибрати свято, яке би символізувало її велич? Вочевидь, що важко, і над цим досить довго довелося пітніти цілому штату іміджмейкерів. Ситуація нагадувала ту ж безвихідь, у якій опинився Сталін на початку «Вєлікой Отєчєствєнной», коли для пробудження патріотизму витягнув із запорошеної полиці історії усіляких ворожих пролетарській душі феодально-буржуазно-капіталістичних Суворових, Кутузових, Нахімових і Ушакових, викарбовуючи їхні зображення на совєтських орденах.
Нарешті після довгих історичних розвідок російська чиновницька еліта на чолі з Путіним визначилася, зупинившись на святі 4 листопада 1612 року, даті вигнання росіянами поляків із Кремля, хоча насправді поляків вигнали звідти не 4-го, а власне 7 листопада. Але щоби поєднати свято патріотичне зі святом релігійним, вибрали саме 4-те число - свято Казанської Божої Матері, і не виключено, що це було зроблено за підказкою російського історика ХІХ століття Васілія Ключєвского, який про ці події написав так: «Коли безпорадними стають сили політичні, на зміну їм приходять сили релігійні і національні». Таким чином було вбито двох зайців.
У Росії мусив з'явитися і свій новітній монах Філофей, обґрунтовувач теорії новітнього Третього Риму, ним став одіозний кремлівський журналіст Міхаіл Лєонтьєв, персона нон-ґрата в Україні. У концепції Лєонтьєва осоружні сучасні олігархи (у першу чергу, звичайно ж, Ходорковський) виводяться прямими нащадками бояр-розкольників, а «семибанкірщина» середини 90-х років ХХ століття виводилася із «семибоярщини» рубежу XVI-XVII століть. Роль руйнівника Росії, нового нездари Шуйського, виконує, звичайно, Єльцин. Ну а під Мініним, Пожарським, Сусаніним і Міхаілом Романовим, в одній особі звичайно ж, треба розуміти Владіміра - Красноє Солнишко Путіна.
Лєонтьєв відкритим текстом виголошує, що велика російська історія не терпить демократії і лібералізму, і що «демократія і лібералізм - пряма дорога до панування олігархії і задурення нею народу». «Коли в країні немає достатнього рівня політичної гігієни, в країні розповсюджується усіляка зараза», - резонно доводить Філофей-Лєонтьєв. Sapienti sat, що єльцинські часи Великої Смути минули і настають світлі і радісні часи воцаріння нового Романова - Путіна, з допомогою його тимчасового alter ego Медвєдєва.
3. Честь для «кичливого ляха»
Висловлю несміливе припущення, що для поляків досить висока честь бути фігурантами найбільшого національного свята свого великого сусіда, в першу чергу тому, що 4 листопада 1612 року - лише проміжний епізод російського-польського військового протистояння XVI-XVII століть, в якому перемагала здебільшого Річ Посполита. Натомість поляки за бажання могли би десятки (!) своїх історичних перемог над Росією вивести в ранг національного свята, але чомусь цього не роблять. Чого вартий лише нищівний розгром над Віслою московсько-більшовицький військ 1920 року!
А російське національне відродження 1612 року, яке послужило приводом для нового національного свята, закінчилося для росіян досить плачевно. 1 листопада 1618 року після чергового польського розгрому Росії король Владислав у селі Деулині поблизу Троїце-Сєрґієвої Лаври підписав із російським царем принизливий для останнього мир, за умовами якого Росія втрачала Смоленськ, Новгород-Сіверський, Чернігів і Стародуб. Новий кордон між Річчю Посполитою і Московією проліг майже під Москвою - по Ржеву, Вязьмі і Калузі. Це був найбільший тріумф Польщі: майже всі землі колишньої Київської Русі, крім Новгорода і Ростово-Суздальських земель, опинилися в руках Варшави. Оце так російське свято!
А сьогодні з упевненістю можна констатувати, що віковічне російсько-польське протистояння завершилось не на користь Росії, про що мріяв Алєксандр Пушкін:
Кто устоит в неравном споре
Кичливый лях иль верный росс?
Славянские ль ручьи сольются в русском море?
Оно ль иссякнет? Вот вопрос?..
4. Стережись, Європо!
«Славянские ручьи», дякувати Богові, не злились в «русском море», а чи це море «иссякнет» чи ні, це справді «вопрос». Лузер Міхаіл Саакашвілі заявив, що на сьогодні Польща у військовому стосунку набагато сильніша від Росії і в разі війни переможе її. Так це чи ні, краще б нам цього не знати, але культивований нині на загальнонаціональному рівні записний російський патріотизм, патріотизм смертельно пораненого вовка, який намагається відживити відрубані історією лапи, є надзвичайно небезпечним для світу і, в першу чергу, для України. І сьогоднішня путінська Росія, як і в часи Пушкіна, погрожує світу його ж словами:
Иль нам с Европой спорить ново?
Иль русский от побед отвык?
Иль мало нас? Иль от Перми и до Тавриды...
От потрясённого Кремля до стен недвижного Китая
Стальной щетиною сверкая, не встанет русская земля?
Так высылайте ж нам, витии, своих озлобленных сынов,
Есть место им в полях России, среди привычных им гробов.
Розповідають, що цей вірш Пушкіна «Клеветникам России» дуже ретельно вивчають сьогодні у російських школах. Патріотизм чудова річ, але патріотизм недорозчавленої імперії викликає тривогу, бо аналогічний прецедент Німеччини міжвоєнного періоду народи світу затямили досить міцно і надовго. Там все теж починалося з безневинного патріотизму і попраної «озлобленными сынами» Європи державної гідності великого народу.
У день російського національного свята щодо культивування новітнього російського патріотизму хочеться наостанок зацитувати рядки не автора «Клеветников России» із сумнівним російським корінням, а «исконно русского и православного» письменника Данііла Ювачьова (Хармса), написані ним в часи попереднього, сталінського штучного відродження патріотичного духу росіян. По тому, як патріот Іван Сусанін, будучи напідпитку, нечемно висловився щодо хазяїна харчевні, той «...зажмурил глаза, и размахнувшись, со всего маху звезданул Сусанина по уху. «Вот тебе!», - сказал хозяин и удалился в харчевню. Патриот Сусанин рухнул на землю и замер. Сусанин лежал на земле и прислушиваясь, осторожно приподнял голову и осмотрелся. На дворе никого не было, если не считать свиньи, которая, вывалившись из корыта, валялась в грязной луже. Патриот Иван Сусанин, озираясь и извиваясь по земле как червь, пополз по направлению к Елдыриной слободе. Вот эпизод из жизни знаменитого исторического лица, которое положило свою жизнь за царя и было впоследствии воспето в опере Глинки».
Этих дней не смолкнет слава, не померкнет никогда.
З днем 4 листопада тебе, Росіє.
Фото зі сайту www.fokys.ru