Є така українська народна пісня, яка сьогодні зі сфери поезії перемістилася у жорстоку реальність.
У Євангелії від Матвія міститься універсальна Істина:
Кожне царство, що розділилося саме в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, що розділилися самі в собі, не встоять. (12; 25. Переклад ієромонаха о. Рафаїла (Романа Турконяка).
Наші вороги москалі кажуть: «Це ж вони самі розділилися між собою, добровільно віддали нам Крим, самі між собою воюють (розділяються) на Донбасі; у них там внутрішні протистояння, громадянська війна ».
Переконали у цьому значну частину світу.
Але ж бо й ми самі себе картаємо: «Покинули жителів Донбасу напризволяще. Не зробили нічого для їхнього українського усвідомлення. Не «прив’язали » їх інтересами до України.
І те, і те – зі сфери фальшивої міфотворчости. Путін сам по глупоті своїй (від безконтрольности влади) перед телекамерами у ним же замовленому «документальному» фільмі вибовкав, що вони довго готували розділення України, щоб «освоїти» її по шматках.
А ми до цього не готувалися.
До керма найвищої державної влади наш народ обирав відвертих агентів Кремля, а ще було чимало сподівань на схвалений 1997 р. «Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною і Російською Федерацією ».
Аналогічний документ тоді ж прийняла російська Дума. Згідно з договорами, поміж двома країнами визнано державний кордон, який склався за Союзу (і це найважливіше!), встановлено «стратегічне партнерство» (в тому числі й військове), а що вже казати про співробітництво в галузі економіки, політики, культури…
Пам’ятаю, як ми з Вячеславом Чорноволом домагалися, аби всі представники демократичних сил у ВР проголосували за цей документ – насамперед заради визнання кордонів з Росією. До того ж, здавалося: як можна сподіватися від «стратегічного партнера » воєнної агресії? Мусимо визнати, що ми, як і весь світ, забули далекоглядне попередження Бісмарка: ціна будь-якої домовленості з Росією не варта того паперу, на якому її написано.
Чи ми тільки одні виявилися такими наївними? Читаю прикре визнання німецьких аналітиків:
Захід не зміг знайти адекватну відповідь на нову воєнну доктрину і гібридну війну, яку Росія веде в Україні… НАТО варто розглянути свою воєнну доктрину на саміті в 2016 році.
Чи не буде занадто пізно?
Занепокоєння західноєвропейських й американських лідерів викликані не тільки (а може, й не стільки) подіями в Україні, як тим фактором, що 24.12.2014 р. Путін затвердив оновлену воєнну доктрину Російської Федерації. На відміну від попередніх концепцій ведення сучасної війни, москалі тепер основний акцент ставлять на тому, що для їхньої держави:
Основні загрози стосуються інформаційної безпеки ( в тому числі й поза межами РФ), а тому випереджувальна війна має вестися саме у цьому напрямку, противника слід знищувати інформаційно-психологічними методами.
А коли вже почнуться безпосередні воєнні дії, вони не можуть бути «лінійними» , кордони фронту мають бути «розмиті між війною і миром», саме тому війну ні в якому разі не слід оголошувати.
Хтось із голландських політиків назвав це «гібридною» війною. У доктрині РФ про це записано:
Створення на території країни-противника постійно діючої зони воєнних операцій, участь у воєнних діях нерегулярних військових формувань і приватних військових компаній, застосування непрямих й асиметричних способів дій, використання профінансованих і керованих ззовні політичних сил, суспільних рухів.
Саме такі концепції ведення війни є зовсім новими,вони ніде раніше не застосовувалися.
Серед «непрямих дій» особливе місце займає «використання протестних настроїв населення».
В Україні «протестні настрої» найкраще збуджувати в середовищі «індустріального Донбасу», що систематично робилося і що привело врешті до війни.
Ставка також робиться на молодь – адже вона є збудником усіх майданів – у цьому московські стратеги намагаються на свою користь використати події у Києві.
Молодь виступає проти влади? Значить її слід так «обробити», щоби вона була проти будь-чого, що уособлює собою державу, навіть її захист. У російській доктрині записано буквально таке:
Діяльність інформаційного впливу на населення, в першу чергу на молодих громадян, має на меті підрив історичних, духовних, патріотичних традицій в області захисту вітчизни.
Ну, нехай ми, українці, які щойно 24 роки тому відновили свою незалежну державу, за яку боролися століттями, пролили море крові, постійно втрачали інтелект нації, а тому виявилися непідготовленими, а що ж західні стратеги й аналітики, вони не бачили, куди прямує Росія? І то не віднині, не від Путіна.
У 50-х роках минулого століття в Аргентині російський білогвардійський генералітет організував Інститут із вивчення проблем війни і миру. Один із організаторів і ідеологів цієї наукової установи – професор, полковник, начальник штабу армії Корнілова, бойовий офіцер армій Каледіна, Врангеля, наш земляк із Херсонщини (він же одесит, киянин), чи не найталановитіший воєнний стратег ХХ століття Євген Месснер (по батьковій лінії – німець, але вихований у московському православному дусі).
1967 року в Нью-Йорку вийшла його книжка «Мир без мира», у якій викладено принципи гібридної війни. Американці її читали? Мали б прочитати. То тепер не були б такими заскоченими.
У самому Буенос-Айресі вийшло ще кілька книг цього автора, серед яких дві мусили б стати хрестоматійною класикою, школою стратегії сучасних воєнних дій: «Бунт – ім’я третьої світової» (1960), «Всесвітня Бунтовійна» (1971). Книги були перекладені й видані багатьма мовами, в тому числі й у Росії.
Скажу принагідно, що кагебістський полковник Путін вважає білогвардійського полковника Месснера своїм учителем у воєнній справі, чимало положень із його праць увійшли в нинішню російську воєнну доктрину. А тепер і у воєнну практику в Україні.
Вважаю за необхідне навести широке цитування із московського видання Месснерової монографії «Хочешь мира – победи мятежвойну». (Военный университет. Русский путь.-2005, 696 сторінок).
Це конче потрібно (необхідно) знати.
В прежних войнах важным считалось завоевание территории. Впредь важнейшим будет почитаться завоевание душ во враждующем государстве. Воевать будут не на двухмерной поверхности, как встарь, не в трехмерном пространстве, как было во время нарождения военной авиации, а в четырехмерном, где психика воюющих народов является четвертым измерением. Воевание повстанцами, диверсантами, террористами, саботажниками, пропагандистами примет в будущем огромные размеры…
Создание на территории противоборствующей страны постоянно действующей зоны военных действий, участие в военных действиях нерегулярных военных формирований и частных военных компаний, применение непрямых и асимметрических способов действий, использование финансируемых и управляемых извне политических сил, общественных движений…
Задача психологического воевания заключается во внесении паники в душу врага и в сохранении духа своего войска и народа.
Полезна не только паника у врага, но и его недоверие к руководителям, его сомнение в собственных силах, взглядах, чувствах. (Виділення моє – М.К.).
В мятежвойне психология масс отодвигает на второй план оружие войска и его психологию и становится решающим фактором победы или поражения…
Теперь, при психологическом воевании, ни победа в сражении не является самоцелью, ни территориальные успехи… Не об уничтожении живой силы надо думать, а о сокрушении психической силы.
Нарешті. Ідеолог сучасної стратегії ведення війни Є.Месснер вважає, що в кожній країні (а тим паче в такій розбалансованій країні як Україна – додамо від себе) є суспільно-політичні передумови для ведення саме інформаційно-психологічної війни, тому що:
Всяк, с основанием или без основания, недовольный законом, властью, жизненными условиями или своими личными обстоятельствами, или просто самим собою, склонен к бунту. Это дает возможность взять в плен весь вражеский народ.
Не буду вибачатися, як це прийнято, за сю довгу цитацію. Натомість запропоную розкласти собі в уяві (краще на папері) усі пункти нової стратегії ведення ІІІ світової війни. Інформаційно-психологічної, асиметричної чи, як тепер кажуть, гібридної. То й побачимо, що вона вже почалася сьогодні з України й ведеться за всіма параметрами, визначеними допутінськими військовими стратегами. Вона відрізняється від попередньої холодної, яка базувалася виключно на ідеологічному протистоянні: процвітаючий (розвинений) соціалізм і загниваючий буржуазний імперіалізм. Тоді не було навіть часткового застосування летальної зброї і збройних сил (ні війни, ні миру; війна не оголошена; лінія фронту розмита і тому подібне). Саме проти такої війни треба вміти воювати – вести найактивніший
контрнаступ, – а не гадати безкінечно і коли почнуться широкомасштабні воєнні дії із залученням усіх родів військ РФ. Звісно, можуть початися , і до цього треба постійно готуватися, але, скоріше, що й не почнуться. Їм же потрібно не стільки завоювання нашої території, як «взять в плен весь вражеский народ». А тоді… і так усе, вся земля, буде їхньою.
Ангела Меркель першою назвала свого колегу Путіна «неадекватним», себто його дії їй видаються наслідком психічної хвороби. Надто прямолінійно й просто!
Путін «нормальний», як по-своєму нормальними є майже всі злочинці. Він просто веде ТАКУ війну. Його поведінка – наслідок цілком усвідомленої, розробленої вже до нього, схваленої його законодавчим органом і всім народом стратегії зовнішньої державної політики.
А що ми? Чим відповідає на ці виклики Україна? Слава Богу, в нечувано короткий термін піднялися Збройні Сили. Організувалися військові батальйони добровольців. Виникло таке явище як воєнні волонтери. Це нагадує козацькі часи, коли в лічені дні весь народ піднімався на відсіч ворога.
Та водночас, що роблять в умовах інформаційно-психологічної війни ті, для кого сфера інформації (впливу) є ділянкою професійної діяльности, себто представники найрізноманітніших ЗМІ? Кожен має з цього приводу свої міркування, я наведу лише декілька власних спостережень.
На початку року Путін (як і кожен інший президент) робить традиційне «Звернення до народу» через «Послання» до обох палат Державної Думи. Звісно, він не може обминути теми війни в Україні, що є, мовляв, «громадянським протистоянням», торжества «історичної справедливости» у зв’язку з поверненням в лоно « исконно русского Крыма» і таке подібне. Не торкатимусь повного політичного маразму таких тверджень – це потребує окремої розмови, але ж бо «українські» телеканали передають «звернення» окупанта в прямому ефірі без жодних коментарів. Путін говорить одночасно і в Росії, і в Україні.
Це що? Звернення і до мене, і до нас, і до всього українського народу? Ми що – частка «того», путінського народу?
Справді: навіщо вдаватися до «уничтожения живой силы», коли можна проводити «сокрушение психической силы».
А було ще таке. У нас проходять «хвилі» мобілізації на фронт. Разом з тим все ті ж «українські» телеканали передають заклики Путіна до українців не йти воювати «проти своїх ». Кожен, хто одержав повістку, може приїжджати в Росію, де йому влаштують «радужный прием». І щодо часу перебування, влаштування на роботу.
Це що? Інформаційно-психологічна війна Росії проти України? Безперечно! Але засобами самих т.зв. «українських» ЗМІ. Себто тих, що вільно працюють на території України.
І найсвіжіший приклад. 05.08.2015 р. «Громадське телебачення» передає виступ першого заступника Генерального прокурора, воєнного прокурора Анатолія Матіоса про те, що правоохоронні органи України довели злочинність дій російських генералів у битві під Іловайськом і порушили проти них кримінальні справи. Можна було б сказати: ну, нарешті! Але ж бо ні: тележурналісти тут же, відразу, без жодного слова власних коментарів, передають знущальну, зневажливу, саркастичну, по-кацапськи хамську заяву з цього приводу якогось генерала з Москви . Про це треба було ж домовитися з ким? з ворогом? – організувати:
Ну, ну! Нехай представники Генпрокуратури й СБУ, каже він, приїжджають у Москву для проведення слідства, ми їх тут належно зустрінемо, але, гадаю, що вони в нас затримаються надовго…
Ви для такого «об’єктивізму» громадської думки так наполегливо боролися за відкриття «Громадського телеканалу», панове журналісти? Ви пропонуєте українській громадськості позицію, яку український народ називає: ні нашим, ні вашим. Точніше, в даній ситуації: і нашим, і вашим. І це в умовах їхнього воєнного нападу й окупації наших земель?
Як громадянин України, себто представник української громадськості, як український політик, – категорично відмовляюся сприймати таку позицію. Але що я? Вам не страшно т.зв. «українські» громадські тележурналісти, що на вас дивляться душі кількох сотень підступно, підло, засобами брехні й обману убієнних українських воїнів, яким ті московські генерали обіцяли мирний відступ «зеленим коридором», коли вони складуть зброю і вийдуть з бойових позицій. А потім по цьому «зеленому коридорі» по них холоднокровно стріляли. А що вам скажуть іще сотні там покалічених?
Ах, ви не хочете давати політичних оцінок! Але ж це не оцінки, це, власне, і є інформація, яку ви в даній ситуації підступно замовчуєте. І це такий Засіб (!) масової інформації в Україні? Кому потрібні такі «Засоби»?