Сучасне українське суспільство на всіх його рівнях – це контрасти й перепади, яким позаздрять проєктанти навіть найекстремальніших «американських гірок». Чимало українців ціною власного життя та здоров’я захищають нашу країну і людей від цинічного й аморального російського агресора. Інші ж активно волонтерять, розвивають бізнес чи виховують молоде покоління, щоб воно розуміло, чому і заради чого все це відбувається.
Та в кожної медалі є дві сторони, і ця – не виняток. Частина українців обрала для себе давній і дуже шкідливий український принцип «моя хата скраю». Вони створили уявну зону внутрішнього комфорту, вимурувавши стіни з відмовок. Мовляв, війна почалася, бо політики не домовились; хай спочатку депутати і їхні діти воюють; втечу за кордон, бо держава така-сяка, та чимало інших. При цьому, наче папуги, повторюють слово «конституція», якої абсолютна більшість із них ніколи не читала, тим паче розділів про обов’язки громадян України.
Четвергове вбивство військовослужбовця ТЦК у Львові може здатися шокуючим – адже серед білого дня громадянин України вбив військовослужбовця Збройних Сил України, не Росії. Але лише на перший погляд. Адже це просто чергова – хоч і трагічна – ланка в довгому ланцюзі самовпевненої безвідповідальності частини громадян України, які під впливом російських ІПСО та власного невігластва головним ворогом вважають не Росію, а своїх військових, при цьому безтямно радіючи та зловтішаючись.
Можна довго перелічувати недоліки сучасної української держави. Корумпованість, неефективність, непотизм і чимало іншого. Та в пошуку виправдань для власної ницості дехто з українців забуває, що навіть недосконала власна держава буде кращою за чужу. Тим паче таку, що має на меті знищення українців як свідомої національної спільноти. Так само забуває, що держава – це не тільки президент, депутати чи міністри. Це всі громадяни. Адже латинське Res Publica означає ніщо інше, як «справа громади / спільна справа». Справа, яка охоплює і права, і обов’язки. Якщо забрати один із цих складників – система зруйнується. Якщо критична частина громадян відмовляється від своїх обов’язків – вона також зазнає фіаско. Тоді кепсько буде всім.
Зручно забувати й те, що українські політичні еліти не прислані нам із Марса, не підкинуті масонами чи іншими ілюмінатами. Українські виборці самі обирають президента, народних і місцевих депутатів, керівників міст, містечок і сіл. Тому також несуть відповідальність за цей вибір. Звідки в Україні візьметься зріла, свідома, державницька політична еліта, якщо чимало виборців прагне обирати власне відображення – безвідповідальних популістів, яких цікавить лише їхній комфорт і вигода?
Тож нічому дивуватися, що наша влада (президент, відповідальні міністри, чимало депутатів) уже чотири роки ігнорують проблему мобілізації. Після вичерпання хвилі добровольців у 2022 році немає інших способів поповнення лав ЗСУ, окрім мобілізації. Щоб вона відбувалася більш-менш ефективно, треба чітко прописати всі алгоритми, зокрема правові обмеження для тих, хто ухиляється від виконання обов’язку захищати власну країну. Жодна мобілізація в жодній країні ніколи не мала суто добровільного характеру. Це неприємна, проте аксіома. Але оскільки розв’язання справжніх проблем з непопулярним серед частини наших співгромадян процесом мобілізації не додасть електоральних симпатій, то владі простіше робити вигляд, що проблеми немає, або що вона сама якось вирішиться.
Куди легше здобути популярність, роздаючи наліво й направо «кешбеки» та інші «єБачки» втішеним масам, які через власну обмеженість не розуміють катастрофічних наслідків такого дикого популізму. Утім, плебс у давньому Римі також не задумувався про складні матерії під час роздач безкоштовного зерна. Знання історії в сучасних і українських, і геополітичних реаліях взагалі змушує почуватися фаталістично. Усі ці події раз по раз викликають ефект дежавю і нестримне бажання цитувати другого президента незалежної України: «Це ж було вже!».
Понад сто років тому видатний галицький політик і педагог Олександр Барвінський писав про «дикий дух давньої черні», який у критичні хвилини нашої історії так часто стає на заваді українській нації та державності. Козацька чернь, що зіграла фатальну, воістину руїнницьку роль у занепаді козацької держави та її поглинання Московією, без сумніву вважала свої мотиви до внутрішніх чвар і колотнеч виправданими і справедливими. Як і тисячі гордих і не дуже отаманів часів Української революції 1917–1921 років. Але навіть мінімального знання української історії має вистачати, щоб пам’ятати наслідки. Наслідки, за яких свобода ставала анархією, а зосередженість тільки на власних бажаннях і потребах неминуче призводила до поразок і трагедій. Чимало гордих козаків і отаманів, що вставляли палки в колеса власним поводирям і державності, якщо й не стали кріпаками / рабами-колгоспниками самі, то багато в чому забезпечили таку долю своїм нащадкам.
Не менш важливо пам’ятати й долю тих лідерів, котрі у критичні миті дбали не про державу та її людей, а про власне еґо й популярність серед неосвічених і вкрай непослідовних мас. Досить згадати бодай лідерів Української Центральної Ради чи Директорії, які в гонитві за симпатіями селянської черні суттєво спричинилися до власної підсумкової поразки перед лицем більшовицької безжалісності.
Хочеться вірити, що ті українці, котрі воліють «не дивитися вгору» і так затято радіють вбивству українського військовика власним співгромадянином, колись таки прозріють. Бо зусиль свідомої й ініціативної частини українського суспільства може й не вистачити, щоб захистити нас усіх і нашу спільну(!) державу. Особливо коли чимало громадян, а часто і влада, замість допомоги лише шкодять у цій справі. Віра, хай і позбавлена раціонального ґрунту, – це все, що тут залишається. Бо майбутнє, у якому «дикий дух черні» знову знищить власну державу на радість Росії, – це насправді відсутність майбутнього.