Сьогодні наших троє дітей (12, 9 і 4 років) тихо лежать у спальних мішках на підлозі у підвалі 120-річного будинку. В самому центрі старої Європи.
Ми з дружиною лежимо біля них із розплющеними очима і слухаємо, як вони дихають.
Вони нарешті сплять, не сахаючись уві сні. Вперше за три доби. За останні 72 години. Рядочком, притулившись одне до одного. У склепінчастій пивниці цього не такого вже древнього дому, який пережив за свою не таку вже й довгу історію дві світові війни, кілька менших воєн і кільканадцять всіляких інших революцій і катаклізмів.
Але мені не спиться.
Я слухаю, як вони дихають.
І думаю про світ 72 години тому.
***
У цьому світі двоє старших дітей здобували свої перші перемоги з шахів і плавання. А найменша ходила в садочок, щодня вибираючи іншу м'яку іграшку, з якою спатиме вдень: їжачка, завбільшки з неї саму, ведмедика в сукенці і з бантиком чи клаповухого песика.
Підіймаючись угору по сходах, назустріч виховательці, вона щоразу казала мені одні й ті ж слова;
– Хороший тато, чемний тато!
А потім, уже майже нагорі:
– Тату, я тебе люблю!
І я щоранку думав, що не можна бути ще більше щасливим.
Середульша, надто делікатна, дуже творча й іноді аж надміру серйозна панночка-третьокласниця, прийшовши зі школи, сипала нововідкритими цікавими фактами, як з якогось енциклопедичного рога достатку:
– Тату, ти знаєш, яка найбільша річка? А скільки зубів у крокодила? А чому небо блакитне?
І щодня десь ходила, на якісь додаткові заняття: на англійську, сольфеджіо, вокал, малювання, на Пласт...
І, звісно, шахи. І їй усе це шалено подобалося.
А найстарший, шибайголова-шестикласник в окулярах "як у Гаррі Поттера", з одержимістю, гідною кращого застосування, бавився в ігри на комп'ютері, у казковий спосіб встигав робити всі домашні завдання на перервах між уроками і вряди-годи бавив час за читанням Майн Ріда, Жуля Верна і Фенімора Купера. Він ще далеко не всі книжки прочитав, варті уваги і часу.
Усе це було лише якихось 72 години тому.
***
У світі 72 години тому залишилося так багато книжок, ігор і музики.
Сьогодні книжки лежать стосами на підвіконні, захищаючи від куль, осколків снарядів та уламків скла.
А замість музики кілька разів за добу звучить сигнал тривоги.
***
Від звуків сирени діти спершу щоразу здригалися, хапали свої наплечники, розмальовані веселими писочками персонажів улюблених мультиків, і слухняно йшли в підвал, який тепер чомусь став називатися "укриття". Бо так казали тато й мама.
Найменшій, 4-річній, здавалося, що то якась химерна гра, і вона часто смішила всіх своїми коментарями:
– Тату, мамо, а коли ми знову підемо в підвал?
А іноді вона просто боялася – достоту, як старші. Тоді вона плакала. І їй помагала середульша.
Не знаю, як довго наша найменша думатиме, що все це просто велика гра, яка ось-ось закінчиться.
Бо я так не думаю.
***
Я думаю, що якихось 72 години тому одна дуже недобра людина вирішила, що дітям моєї країни не конче більше ходити на музику й шахи. І що спати вони мають не в своїх теплих ліжечках, а в підвалах на підлозі.
І наказала обстрілювати садочки, школи, лікарні й багатоповерхові житлові будинки, у яких ще 72 години тому мешкали сотні, тисячі таких дітей і їхніх батьків.
Сьогодні не всі вони мають навіть місце в підвалі.
А декому й зовсім забракло місця на цьому великому-превеликому світі.
Бо тому недоброму, дуже недоброму чоловікові, що чомусь уявив себе безсмертним володарем всесвіту, було на цьому маленькому-премаленькому світі місця замало. Йому замало було місця у власній величезній країні з найбільшою в світі територією. І він вирішив зазіхнути на чужу, як робив уже не раз. Чужу, безмежно чужу для нього країну чужих дітей і чужих батьків. Він вирішив, що їхнє місце на цьому світі йому значно потрібніше, ніж їм.
***
Ми всі знаємо ім'я і прізвище цієї недоброї, дуже недоброї, мізерної і заздрісної людини, що уявила себе володарем всесвіту.
Це Владімір Путін, президент Російської Федерації.
Але не всі ми ще знаємо, хто така Аліса Гланс.
Тому я нагадаю.
Це 7-річна дівчинка, яка отримала поранення при обстрілі Охтирки на Сумщині з російських «Градів». На три роки старша від нашої найменшої і на два роки молодша від середульшої.
Вона була в дитячому садочку, де її, як і інших дітей, накрив вогонь з пекельної зброї, яку привів на її землю, в її містечко, у її країну той недобрий дядько на прізвище Путін.
Не знаю, чи вона знала його прізвище.
Але його знають її батьки. І мільйони інших батьків і матерів. Які його проклинають.
Владімір Путін, ти навчив їх ненавидіти.
І вони тобі цього ніколи не пробачать.
Люди, яким їхні діти щоранку з усмішкою казали:
– Мамо, тату, я тебе люблю!
У світі 72 години тому.
Ти зламав їхній світ, де вони ходили до садочка чи школи, займалися спортом чи музикою і ніколи – чуєш, ніколи! – не спали на долівці в підвалі.
Бо їхні батьки збудували для них дім, у якому вони разом жили. І який ти зруйнував якихось 72 години тому.
***
Я лежу на долівці в підвалі старого, майже 120-річного будинку в самому центрі Європи і слухаю, як поруч зі мною дихають мої діти.
Цієї ночі вони дихають рівно і тихо. Уперше за останні 72 години.
Можливо, тому, що їм не треба буде нікуди бігти, навіть коли знову залунає сирена. Це вже найглибший підвал. Глибше немає куди тікати.
А може, тому, що просто втомилися боятися.
Вони дихають рівно, і я виразно чую в нічній тиші, як мирно сопуть їхні маленькі носики.
Але я вже ніколи не дихатиму рівно, доки повітрям моєї країни і моєї планети дихатиме Владімір Путін – і ті, кого 72 години тому він прислав убивати наших дітей і руйнувати наші будинки.
Бо я битимусь за світ, який він поламав.
Бо це був світ моїх дітей.
І я битимусь за нього.
Доки дихатиму.