Стало доброю звичкою згадувати мультикультурну та поліконфесійну природу Галичини, Буковини та Закарпаття. Говорити про високу «густину» єврейського населення на території історичної Волині та Наддніпрянщині. Розглядаючи старі картини та рисунки з історичними ландшафтами нашої землі, демонструвати сусідство церков, костелів та синагог. Історики стверджують, що якби не хвиля повстань, то «Вишневеччина» з центром у Лубнах, що на Лівобережжі, могла б стати зразком поліконфесійного співжиття. Де в місті на однаковій відстані знаходилися церква, костел, протестантський дім молитви та синагога.
Через бурю потрясінь, що за останні кілька століть прокотилися нашою землею, Україна зазнала величезних втрат. Передусім – людських. Проте не менш крихкою і вразливою виявилась і матеріальна культура. Особливо це стосувалося сакральних споруд та мистецтва, оскільки козацькі війни і повстання, як і військове втручання Росії, часто мали релігійний характер або ж віра використовувалася як прикриття для зовнішньої агресії.
Наступною стала богоборча радянська влада, яка висаджувала в повітря християнські храми, переобладнувала костели і синагоги під склади, спортзали і клуби. Забороняла і переслідувала церкви – православних, греко-католиків та протестантів. Розстрілювала і гнобила в ГУЛАГу священників, ксьондзів, пресвітерів та рабинів. А гітлерівці хотіли Голокостом поставити страшну криваву крапку в єврейській історії України. Німецькі нацисти та їхні союзники вбили на території окупованої України майже півтора мільйона євреїв. Вони вбивали не тільки людей, але й намагалися стерти з лиця землі все пов’язане із цим народом: синагоги, цвинтарі та пам’ятники. Після Другої світової війни земля України перетворилася для євреїв на суцільний величезний цвинтар. Насамперед через страхітливий злочин Голокосту, здійснений нацистською Німеччиною. Цвинтар без особливого ознакування. Оскільки старі єврейські цвинтарі, як правило, були зруйновані, а надгробні камені (мацеви) пішли на мощення основи під дорожній асфальт.
І нацисти, і радянська влада хотіли атомізувати народи, що населяли Україну. Переконати в тому, що цінність має тільки «своє». І в такий спосіб послабити опір насильницькому вбивству й полегшити собі шлях до навʼязування повного забуття про спільне минуле. Принцип «це не наше» страшним смерчем прокотився над вцілілими у війні сакральними спорудами. Закинуті величні костели, що буквально доживають віку в селах, де більше не буде римо-католицької громади. І якщо міністерство культури Польщі не виділить спеціального гранту на їх порятунок, то їхній вік полічений на кілька років. Чудові синагоги в містах, де більше нема і навряд чи буде юдейська громада. Якщо меценати зі всього світу не зупинять їхнє руйнування, то через років десять по них не залишиться і сліду.
Цього літа, фотографуючи синагогу в Жовкві, почув від двох хлопчаків дуже обнадійливі слова: «Це наша синагога». Хлопці були горді, що така пам’ятка розташована в їхньому місті. У їхніх головах уже немає старих ксенофобських бар’єрів. Вони починають жити з розумінням того, що це їхнє місто, яке має багатющу історію і де традиційно було місце всім, бо воно задумувалося і планувалося як ідеальне місто. Тому там достойно представлені в архітектурі всі конфесії, до яких належали люди, що збудували і створили його.
Сьогодні ми пропонуємо першу публікацію про синагоги Галичини із циклу статей «Світ, що зникає». У якому будуть подані короткі історичні розповіді про відомі галицькі синагоги та зафіксований їхній актуальний стан. Ми хочемо хоча б у цифровий спосіб зупинити, на жаль, невідворотне – зникнення старого світу єврейської Галичини. Хочемо влаштувати теперішнім мешканцям старих галицьких містечок справжню українсько-єврейську зустріч.
Нині про них нагадують руїни старих синагог та занедбані цвинтарі. Попри те, що десятки таких синагог є пам’ятками архітектури національного значення та визнаними зразками синагогального будівництва в цілому світі, більшість з них перебувають в аварійному, напівзруйнованому стані та систематично руйнуються. Хоча є й певні позитивні зрушення. У Старому Самборі синагога отримала новий дах, що на деякий час порятує будівлю від руйнування. У Дрогобичі синагогу відновили та реставрували. І це може стати прикладом для порятунку інших юдейських сакральних споруд. Та в більшості випадків відновлювати ці архітектурні об'єкти нікому. Зібравши інформацію про старовинні синагоги на території Львівської області, хочеться привернути увагу і мешканців, і туристів до цих чудових обʼєктів. Які були свідками непростої історії регіону, і що навіть руїни можуть про неї багато розповісти. Хочеться також вірити, що цей окремий світ не загине в морі байдужості.
Броди
Велика Бродівська синагога, зведена 1742 року, розташована неподалік від площі Ринок на сучасній вулиці Гончарській. Має статус пам’ятки архітектури національного значення. Попри те, синагога перебуває в аварійному стані, руйнується.
Місто Броди розташовувалось на перетині торгових шляхів, через що йому судилося стати великим торговим центром. Перші згадки про існування в Бродах єврейської громади датовані кінцем XVI ст., а вже 1648 року в Бродах проживало близько 400 єврейських сімей. У 1699 році власник міста Якуб Людвік Собеський, син короля Польщі Яна III Собеського, дозволив євреям селитися в усіх частинах Бродів і займатися будь-якими промислами та торгівлею. Через заборону на професії поступово торгівля стала майже суто єврейською сферою діяльності, а вироби єврейських ремісників були дуже популярними і мали попит навіть далеко за межами міста. З часом Броди стали одним з найбільших єврейських центрів Галичини. В австрійський період у Бродах була німецька гімназія, де вчилися діти з єврейських родин. Її закінчив, зокрема, всесвітньовідомий письменник Йозеф Рот.
Перша синагога у Бродах з’явилася орієнтовно наприкінці XVI ст. і швидко стала жертвою пожежі. Подібна доля спіткала й наступні синагоги. У зв’язку з частими пожежами в середині XVIII ст. єврейська громада вирішила збудувати муровану синагогу. Добитися права на це було не так і просто. Місцева влада під тиском луцького єпископа не хотіла надати дозвіл на її спорудження. Все вирішили своєрідні «відкупні». Після того як громада погодилась їх надати, 1742 року розпочали будівництво Великої синагоги, про що свідчить напис на східному боці аттика синагоги.
Синагога жила своїм розміреним життям сакрального центру бродівських юдеїв, не зазнаючи особливих змін у своєму вигляді. Перших руйнацій вона зазнала у травні 1859 року, коли стала жертвою великої пожежі, яка знищила більшу частину Бродів. Остаточно наслідки цієї пожежі ліквідували лише під час ремонту 1903 року. Великих руйнувань зазнала синагога в роки Другої світової війни. Тоді були втрачені північна та південна прибудови. А вже в наш час, занедбана і закинута, під впливом природних явищ обвалилась західна стіна, а з 2006 року почали систематично обвалюватися склепіння.
Спроба привести пам’ятку до певного стану була здійснена в середині 1960-х років, коли будівлю традиційно переобладнали під склад. Однак ремонт провели неякісно, дах постійно протікав і з часом будівлю перестали використовувати, що призвело до продовження руйнації. У 1991 році місцева влада спробувала відреставрувати будівлю під картинну галерею, однак через брак коштів роботи припинили.
Зразком цивілізованого нагадування світу про величну історичну пам’ятку стало проведення в липні 2019 року за ініціативою відомої диригентки Оксани Линів міжнародного музичного фестивалю LvivMozArt перед руїнами синагоги у Бродах.
Залишається нагадати, що Велика бродівська синагога є однією з найвизначніших пам’яток юдейської сакральної архітектури Галичини та одним із найкращих та найбільших зразків синагогального будівництва в цілому світі, через що її руйнація є недопустимою.
Сокаль
Єврейська громада Сокаля відома з XVI ст. Відомо, що 1578 року король Стефан Баторій обмежив кількість євреїв, які мали право проживати в місті двома родинами і двома будинками. У 1609 році євреї уклали з міщанами договір, за яким за 100 злотих вони отримали можливість вибудувати 18 будинків і синагогу, а також придбати землю під кладовище. Тож перша синагога в Сокалі була зведена невдовзі після згаданої дати. Вона була дерев’яною і згоріла під час пожежі 1637 року. На її місці в період 1648–1687 років було зведено вже цегляну будівлю, яка зазнала кардинальної перебудови 1762 року. Синагога має прямокутну форму і вважається будовою оборонного типу, оскільки споруджувалася в часи воєн. Попри це, будівля мала багате оздоблення. На її внутрішніх стінах досі збереглися фрагменти різьбленого декору і ліпнини.
Уже 1765-го юдейське населення Сокаля та навколишніх сіл налічувало 1390 осіб. Ймовірно, більшість з них переселилася з сусіднього Белза, де існувала потужна хасидська спільнота. На початку ХХ ст. в Сокалі з 10 183 людей євреї становили приблизно половину. Вони опанували дрібну торгівлю та ремесла, а також контролювали значну частину промислового виробництва. Євреям належали п’ять зі шести місцевих цегельних заводів, підприємства з виробництва фанери, мила, свічок, лісопильний завод і друкарня.
У часи Другої світової війни єврейський світ Сокаля, як і всієї Галичини, був знищений, а синагога зазнала значних руйнувань, після яких уже не відновилася. У жовтні 1942-го було створено сокальське гетто, в якому перебувало понад 5000 євреїв. Більшість з них було відправлено в табір смерті Белжець або вбито на місці. Вижити вдалося лише приблизно тридцяти євреям.
У повоєнний час синагогу використовували як склад, вона й надалі руйнувалась. Катастрофічним стало рішення розібрати прибудови до неї, які виконували роль опор, що призвело до обвалу склепінь. Тож сьогодні сокальська синагога — це чотири стіни без даху. Єврейського населення в Сокалі давно немає, а ймовірність, що місцева влада візьметься за відновлення синагоги — мізерна.
Мальовничі руїни синагоги розташовані в центрі міста, оточені деревами місцевого парку. Ренесансну красу та елегантність споруди не змогли остаточно знищити десятиліття занедбаності та руйнувань. Спроби поліпшити стан зробили молоді люди з Львівського волонтерського центру «Хесед Ар’є» під керівництвом Олександра Назара. Волонтери очистили молитовний зал від гір сміття, що накопичилося там за довгі роки, а також зрізали дерева та кущі, що своїм корінням руйнували і без того пошкоджену кладку стін.
Олесько
Мало хто знає, та поруч з одним з найвідоміших замків України в Олеську є ще одна історична пам'ятка – синагога. Споруджена у другій половині XVIII ст., за іншими даними – на початку ХІХ ст. в стилі класицизму, синагога поступово нищиться та перетворюється на руїни.
Про проживання євреїв у селищі Олесько з архівів відомо за 1579 рік. У 1608 році тут була побудована перша дерев'яна синагога. Серед основних занять єврейського населення містечка переважали дрібна торгівля і ремесла, кілька сімей займалися сільським господарством. З роками євреїв на території селища більшало, тут побудували єврейську школу, банк, єврейське училище.
Улітку 1941-го Олесько зайняли частини збройних сил гітлерівської Німеччини. 29 серпня 1942 року більшість євреїв Олеська, орієнтовно 400 осіб, були депортовані в табір смерті Белжець. Пізніше в Олеську був створений єврейський робітничий табір, який ліквідували у червні 1943 року.
За радянської влади приміщення синагоги використовували як склад та інше господарське приміщення. Деякі вікна були замуровані і дверей стало більше, подекуди були пробиті нові.
Будівля руйнується і заростає рослинністю, вікна розбиті, а дах завалюється. Синагога в Олеську належить до пам'ятників єврейської культури України. Вона перебуває в стані руйнування і вимагає проведення термінових реставраційних робіт.
Великі Мости
Історія міста Великі Мости тісно пов’язана з євреями. Король Сигізмунд Август 1549 року підписав привілей, згідно з яким селу надали статус міста із введенням Магдебурзького права. Для пожвавлення торгівлі та розвитку економіки король дозволив оселятися в місті євреям. Єврейська громада у Великих Мостах відігравала також вагому роль у суспільному житті міста, завдяки значному впливу високоосвіченої єврейської інтелігенції – вчителів, військових, суддів, адвокатів, чиновників, депутатів, лікарів, які підтримували тісні контакти з українцями та поляками. Міжнаціональні відносини жителів міста – українців, поляків і євреїв будувалися на принципах добросусідства.
На початку ХХ ст. в містечку зводять цегляну модерністичну синагогу, яка служила центром культурно-общинного життя. На той час понад третину жителів містечка становили євреї.
Та мирний період історії міста трагічно перервали події Другої світової війни. Кількість євреїв у Великих Мостах різко зросла в листопаді 1941 року. Оскільки німецьке командування видало наказ про примусове переселення євреїв, які мешкали у прилеглих селах, для концентрації їх у єврейському гетто у Великих Мостах та подальшого вбивства. Регулярно проводились погроми, знущання та масові вбивства єврейського населення. У липні 1944 року, після визволення Великих Мостів від нацистів, у місті живими залишились тільки двоє євреїв, їм дивом вдалося врятуватися від загибелі.
Після Другої світової будівлю синагоги використовували як склад, та вже з 1950-х споруда стояла пусткою, що сильно позначилося на самій будівлі. Зараз тут зберігаються мацеви з великого міського єврейського кладовища, яке не збереглося. Для вшанування пам’яті загиблих, з ініціативи Єжи Чарнецького (громадянина Швейцарії, який свою юність провів у Великих Мостах, та був змушений покинути містечко 1941 року) відбулося урочисте відкриття меморіальної таблиці жертв Голокосту 23 жовтня 2005 року, встановленої на стіні синагоги.
Ця розповідь – тільки маленька часточка історії галицьких євреїв. А також історичної спадщини, відповідальними за яку тепер є громадяни України. А тому далі буде.
Фото автора
Публікація виходить в рамках проєкту, підтриманого канадською недержавною організацією «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE, англ. Ukrainian Jewish Encounter).