З точки зору Києва це – мрія. Для західного регіону це – культурна смерть, бо як уніфікувати історико-культурну привабливість Західної України для, скажімо, Європи і Америки із сумним та екологічно вбитим Донбасом?
Дискусія на ZAXID.NET про роль, статус та ідентичність Львова дала дуже багато поживи для роздумів науковцям і публіцистам. Чи не вперше цілеспрямовано ставилися найскладніші питання про минуле та майбутнє нашого міста, відбувалося небайдуже, часом гостре обговорення. Нема нічого дивного, що редактори сайту поцікавилися думкою трьох важливих осіб у державі, від яких свого часу залежало прийняття рішень на найвищому рівні - колишніх президентів Л.Кравчука, Л.Кучми та керівника адміністрації президента і гуманітарного віце-прем'єр-міністра Д.Табачника. Відверті відповіді названих осіб когось шокували, когось обурили, а комусь, можливо, й сподобалися. Після прочитання всіх трьох есеїв та дискусій під ними, я задумався: як могло так статися, що упродовж десятиліть країною керували спритні дилетанти, ховаючи свою непрофесійність та непоінформованість за гучними фразами? Не буду приховувати, я ніколи не був надто високої думки про інтелектуальний рівень нашого найвищого керівництва, оскільки свого часу мав змогу зблизька за ним спостерігати (будучи на посаді помічника віце-прем'єра І.Р.Юхновського), а декого навіть знав особисто.
Проте усе-таки здивувало, що «знання» наших високопосадовців, в даному випадку про Львів та регіон, не є чимось системним, базованим на аналізові економічної ситуації, якихось глибших пізнаннях про особливості історичного минулого або про культурне різноманіття регіону. Виявилося, що це суцільні стереотипи, особисті упередження та розмірковування «на хлопський розум». Такий порядок речей в системі державного управління не просто насторожує, а навіть лякає. Чим тоді займаються цілі інститути «стратегічних» і не дуже досліджень, для чого Секретаріат Президента та інститут радників? Хіба що для плетення політичних інтриг? Як випливає із згаданих есеїв, політика держави щодо її регіонів проводилася на підставі особистих уподобань та задавненої власної упередженості того чи іншого глави держави. Якщо це так, то виникає інше логічне запитання - як довго може існувати держава, якою керують аматори та дилетанти?
У словах Леоніда Макаровича Кравчука спершу ніби відчувається вболівання за майбутнє України. Він хвилюється, щоб Україну не розтягли між собою сусідні держави, дбає про її внутрішню єдність. Можливо, це й так, але чомусь після прочитання цілої статті виникає відчуття несправжності або навіть дволикості. Складається враження, що Л.Кравчук більше дбає про майбутнє державного центру, тобто столиці, а тому й переймається збереженням унітарної й надзвичайно централізованої держави. Регіони для нього ніщо, так - «нерозумні» діти, яких треба повчати і ставити на місце, сидячи в Києві. У нього дуже яскраво проглядається зверхність в оцінках ролі Львова та всієї Західної України. Колишній економіст за освітою запросто послуговується пропагандистськими аргументами на кшталт: «...коли мова заходить про формування бюджету України, виявляється, що західні області «спонсоруються» східними областями». Ось так, без будь-яких економічних розрахунків та обґрунтувань Л.Кравчук повторює гасло Партії регіонів на минулих президентських та парламентських виборах. Подібне твердження не витримує жодної критики, особливо з уст колишнього президента.
Чи йому не знати, наскільки енергозатратною є важка промисловість Сходу, яка не модернізувалася десятиліттями? В Радянському Союзі енергоносії не коштували нічого, закони вільного ринку не діяли, тому будь-яке технічно відстале виробництво було «рентабельним». На подібних засадах сформувався цілий індустріальний Схід. Але тепер, коли ціни на енергоносії злетіли до захмарних висот, треба готуватися до великого краху цих радянських гігантів. Росія, котра і надалі залишається основним постачальником газу (туркменський газ також надходить в Україну з російської труби) та нафти може довільно маніпулювати як зовнішньополітичним курсом нашої держави, так і розбурхувати настрої всередині суспільства. Це як шприц для наркомана в руках наркодилера. І замість того щоб думати про диверсифікацію постачання енергоносіїв та модернізацію енергозатратного виробництва, Україна проводить нескінченні переговори з представниками «Газпрому». Невже Леонідові Макаровичу не відомо, яка загроза нависла над пострадянським індустріальним Сходом України? Скажімо, другий український президент Л.Кучма це набагато краще усвідомлює, коли говорить: «Успіх за новими технологіями, а не за важкою індустрією». Тут аж напрошується приклад із недавньої бельгійської історії. Відомо, що Бельгія складається із двох історико-культурних регіонів, які не тільки різняться між собою мовою, але й ведуть жорстку конкурентну боротьбу аж до розколу держави на дві частини. У ХХ ст. франкофонна валлонська частина була дуже розвинутим індустріальним регіоном із великою кількістю шахт та іншого промислового виробництва, фламандська частина була бідним краєм, який дотувався із загального бюджету. Така ситуація змусила фламандців вдатися до пошуку свого місця в економічній системі держави. І вони знайшли свій шлях у розвитку нових технологій, які неймовірно змінили ситуацію в державі: Валлонія потрапила в стагнацію і, як наслідок, змушена була закрити збиткові шахти і згорнути промислове виробництво, в той час як Фламандія перетворилася на край економічного процвітання.
Невже нашим найвищим посадовцям у державі не відомі ці приклади? Їм також не відомо про стрімкі темпи розвитку у Львові фірм, які працюють у сфері високих технологій? Львівські програмісти рік від року займають перші місця на світових конкурсах, відповідні фірми включені в світову мережу з написання комп'ютерних програм, виробництво яких рухається «за сонцем» і готовий продукт з'являється десь аж у «Силіконовій долині». В оцінках трьох українських діячів відчувається лише одне: бажання зредукувати значення Львова та Західної України до рівня забитого, депресивного регіону, із занедбаним сільським господарством, - або принаймні утвердити в головах людей подібний стереотип.
Л.Кравчук пробує навіть подивитися з історичної перспективи на сьогоднішню економічну ситуацію в регіоні. Проте цей погляд чомусь починається для нього з «царських» часів. Якщо вже братися за історію формування в окремі регіони теперішніх складових Української держави, то потрібно це робити науково коректно. Тобто підходити до аналізу з усвідомленням того, що колишня Галичина формувалася в дуже відмінних від інших частин України соціально-економічних та політико-правових умовах. Це залишило серйозний відбиток не тільки на структурі суспільства, але й на ментальності та поведінці місцевих мешканців. Скажімо, Д.Табачник - та й Л.Кравчук - в унісон твердять про феномен західноукраїнського заробітчанства, оцінюючи його кожен по-своєму, але з відчутними негативними конотаціями. Д.Табачник називає економічний внесок Львова дуже «скромним» і зводить господарське значення нашого міста до зневажливого терміну «заробітчанство». Але більш-менш освіченим людям мало б бути відомо, що сезонне заробітчанство не є бідою для місцевої економіки. Заробітчани виїхали на певний термін до країн Західної Європи з метою заробити грошей, щоб потім вкласти їх у приватну справу у себе на батьківщині. Свідченням успішності такої поведінки є щойно повстала розгалужена мережа банків у Львові. Якби це було невигідно і якби суми, які переводяться до Львова, були мізерними, то ми не мали б ситуації, коли на кожній вулиці у Львові відкрилося по 3-5 банківських філій.
Не володію точними даними, скільки щороку наші заробітчани «інвестують» в економіку Західної України, але це мільярди доларів. Правда, мушу зазначити, що не всі вони добре обізнані з можливостями інвестування; як правило, гроші йдуть на купівлю нерухомості або вкладаються в освіту дітей. Подібні «вливання» мають також негативні моменти для сучасного українського суспільства: приплив грошей в університети занижує вимоги до студентів, не змушує проводити самі університети реформи та шукати нових методів навчання.
З іншого боку, наші київські посадовці справді недооцінюють заробітчанство як «соціальний капітал». Після кількох років праці і життя на Заході до Львова повертаються цілком інші люди із зовсім іншим досвідом та навичками. Тут наведу приклад з однієї телевізійної програми. Коли одну жінку з Тернополя журналістка спитала, чого вона поїхала до Італії на заробітки, та відповіла: «Ми, західні українці, не можемо жити одним днем. Ми думаємо, що залишимо в спадок своїм дітям. Коли я втратила роботу, то не могла сидіти склавши руки, а тому всілякими правдами і неправдами дістала візу і поїхала в пошуках роботи». Зневажливо називаючи цих людей «заробітчанами», наші минулі президенти забувають, що це саме їхнє недолуге керівництво привело до крайнього зубожіння населення, що це їхня грабіжницька політика виштовхнула сотні тисяч людей за кордон.
Сидячи в Києві, «позичивши» у держави мільйони, якщо не мільярди, доларів, вони просторікують про необхідність «перерозподілу продуктивних сил» в Україні, щоб західні українці не чулися громадянами «другого ґатунку». Як на мене, львів'яни і галичани ніколи не відчували своєї вторинності, та й у стосунку до кого вони мали так чутися? Л.Кравчук стверджує, що західні українці переселялися на Схід, бо у них вдома не було роботи. Леонід Макарович лукавить, коли запускає в світ подібні тези. Так, трудова міграція із Західної України завжди мала місце. Проте довший час вона мала сезонний характер. В межах СРСР ця міграція тим більше була сезонним заробітчанством, якщо це не стосувалося політичних переслідувань або ж репресій. Заробивши гроші, західні українці переважно поверталися до своїх домівок і якнайкраще облаштовували своє житло і господарство. Без особливого аналізу і заглиблення в теорії пропоную подивитися на, наприклад, закарпатське село і на селище на Донеччині. На Заході ви побачите доглянуті двоповерхові вілли, з гаражами, садом і городом. На Сході - баракові будівлі або ж навіть непотиньковані хати. Тобто рівень життя людей не варто міряти за кількістю мільярдерів на один квадратний метр, а за умовами та можливостями пересічного мешканця. Не буду заперечувати, що на Сході зарплати робітників значно вищі, але це якось не відбивається на рівні життя людей.
Отак, із напівправдивих тверджень, плетуть мереживо політичних інтриг наші колишні президенти. Можливо, вони дійсно вболівають за те, щоб Україна не розпалася, але нічогісінько не роблять, щоб це запобігти, а навіть при першій же нагоді намагаються використати перші-ліпші кліше та стереотипи, аби протиставити один одному цілі регіони. Л.Кучма цинічно стверджує, що Львів втратив свої ключові позиції в державі, бо сьогодні Галичину представляють «люди не того росту», ніж їх попередники - «славних прадідів великих - правнуки погані». Йому вторує Д.Табачник, зводячи політичний Львів до партії «Свобода» та О.Тягнибока. Простий метод - накинути опонентові певні вади і потім із неймовірною легкістю їх розвінчати.
І один і другий «забувають», що це вони є творцями системи протиставлення регіонів, авторами надмірно централізованої України, бо тоді їм легше керувалося з Києва. Однозначним є те, що в такій централізованій державі столиця висмоктує не тільки економічний ресурс, але й людський потенціал з регіонів. І тут не варто нарікати на політичну «безликість» Галичини, бо таким зробило її українське виборче законодавство, коли за партійними списками можуть сховатися будь-які аферисти, злодії та неуки. Проблема не в тому, як стверджує Л.Кучма, що галицькі політики «грають як уміють» або ж «живуть в міру своїх здібностей». Проблема в тому, що їх нема. Складається враження, що найвищою метою політика з Галичини є негайно влитися в київську еліту і «заробити» на такій соборності якнайбільше грошей.
І ще один аспект проблеми. Політичні лідери східного регіону підігрівають так звані «сепаратистські» настрої та нагнітають «антибандерівську» істерію не тому, що вони так дійсно думають, а для того, щоб якнайбільше мобілізувати свій потенціал в боротьбі за Київ. Насправді нема жодного протистояння на лінії Львів-Донецьк. Донеччани давно усвідомили, що треба оволодіти Києвом, зосередити в своїх руках механізми розподілу державного бюджету, а для цього всі засоби можливі. Умовних галичан Київ використовує як розмінну монету, як електоральний резервуар, який завжди готовий стати за соборну Неньку-Україну. Шаблонність і схематичність подібних конструкцій - очевидна. Її тільки вперто не хочуть помічати політичні репрезентанти Галичини. Навіть, здавалося б, у цілком зрозумілих моментах, як, наприклад, використання історико-культурного потенціалу Львова, - галичани безнадійно непробивні. Вони легко піддаються на казки про те, що «...політичне майбутнє Львова абсолютно таке ж, як і будь-якого іншого міста - обласного центру», що до абсолютного щастя нас зможе привести тільки формула - «загальноукраїнська національна культура, загальноукраїнський національний інформаційний простір, загальнонаціональний інтерес»... З точки зору Києва це - мрія. Для західного регіону це - культурна смерть, бо як уніфікувати історико-культурну привабливість Західної України для, скажімо, Європи і Америки із сумним та екологічно вбитим Донбасом? Усереднення та зредукування Львова до статусу одного з двадцяти п'яти обласних центрів - це мрія Кравчука, Кучми та Табачника. Натомість розкриття культурного, туристичного та наукового потенціалу Львова має стати найголовнішою метою кожного галичанина.
Повертаючись до текстів. Дмитро Табачник є моїм колегою по цеху. В своїх статтях і виступах він намагається проводити надзвичайно багато історичних паралелей, порівнювати непорівнювальні епохи та неможливі до зіставлення процеси. За, здавалося б, науковою риторикою ховається повне незнання минулого та сучасного Львова. Бо не може історик поширювати епоху середньовіччя аж на 17 століття, бо не може історик писати про «львівські замки» в теперішньому часі, не має права колишній гуманітарний віце-прем'єр називати Львівську картинну галерею галереєю Возницького. Порядний науковець ніколи не дозволить собі маніпуляції з фактами і подіями на догоду якійсь актуальній ідеологемі. В постулатах Д.Табачника усе напівправда, починаючи від «визначеної» ним церковної юрисдикції УГКЦ і закінчуючи «зразковою» діяльністю львівського магістрату. Того Львова, який Д.Табачник постійно ставить у приклад сучасним львів'янам, ніколи не було. Це чистої води телеологія, тобто перенесення наших знань та уявлень на минуле. Говорити про толерантність в часи середньовіччя - це, щонайменше, наукове блюзнірство.
Коли пан Табачник покликається на радянський період в історії Львова, який дав світові Г.Явлінського (а я би додав - і Р.Віктюка, і Ю.Башмета, і ще багатьох інших), то він забуває один важливий штрих - вони всі реалізувалися в Москві. У радянському Львові вони були ніким і не мали жодних шансів. То чого бідкаємося?
На завершення. Усі троє згаданих політиків є співтворцями системи, коли реалізуватися можна лише в столиці, коли все залежить від Києва, а регіони трактують як невичерпних донорів.
Цікаво, як довго донори протягнуть і коли вони збунтуються?
Фото з сайту kiyany.obozrevatel.com