Вмілої гри на ідеологічних протиріччях і культурних поділах сучасної України – ось чому досконало навчилась і що вдало втілювала українська влада перед Помаранчевою революцією. Потім була епоха Ющенка, в якій ці протиріччя й поділи загострились ще дужче, але на них уже ніхто не наважувався грати. Бо не вмів і не хотів.
За жагою повернення історичної справедливості та національної пам’яті втрачалися реальні проблеми та люди. Справедливість встановлювалася за допомогою президентських указів. Національна пам’ять відновлювалась директивами згори. І все це робилося так, наче нам востаннє дали надихатися перед смертю, яка неодмінно мала прийти. Нам конче треба було закарбувати на скрижалях щось сакраментальне, і вже завтра в нас буде від Керчі до Ягодина єдиний народ, який шануватиме УПА і запалюватиме свічки пам’яті Голодомору.
І ось як уже цілий рік ця «смерть» пасеться на наших палестинах. Цілий рік нового хазяїна Банкової пішов на те, щоб постирати написи на наших священних скрижалях і задути всі наші свічки пам’яті. Українському ідеологічному відродженню прийшла на зміну однозначність іншого порядку. Цілий рік совєтський ресентимент забирає в нас найголовніше й зазіхає на святе. Сьогодні це називається: «антиукраїнська політика», «українофоби при владі», «рука Москви». Приблизно так само, як за Ющенка нами правив «вашингтонський обком». З тією різницею, що при владі сьогодні і справді українофоби, а якби нами керував «вашингтонський обком», то, може б, і був із нас якийсь толк.
Укази нам дали героїв і вони ж у нас їх забрали. Тепер уже ми виношуємо плани, в яких неодмінно буде страшна помста. Бо коли «наші» прийдуть до влади, ми знову видамо потрібні укази і на державному рівні запалимо свічки пам’яті. Виженемо Арфуша з Бенкендорфом, призначимо Оксану Білозір міністром культури і відправимо «Гринджоли» на Євробачення.
Вже цілий рік ми живемо в ситуації дзеркального повторення того, що відбувалося після 2004 року – тільки навпаки. Народ шляхом демократичного волевиявлення цілком добровільно обрав собі політика з амбіціями якогось напівлегендарного Ксеркса з минулим Мішки Япончика. Так само, як у 2005 році Ющенко бездарно віддав владу, сьогодні Янукович її жадібно собі забрав. Перший не міг нічого зробити без влади, а другий не зможе нічого зробити з владою.
Донецька символічна помста Україні дійшла до межі, за якою почала прозирати – ні, не празька весна – лівійська зима. Це не ми насправді дали їм відчути, що ніщо під сонцем не вічне, навіть Мубарак. В арабському світі, збуреному Ассанжем, відбувся ефект доміно і досі ніхто нічого не розуміє і не може пояснити. Ще вчора тамтешні «ксеркси» почували себе безсмертними, а сьогодні відмовляються від влади або від безсилля стріляють у власний народ. І ця незбагненність останніх твіттер-революцій наших новоспечених «ксерсів» гнітить найбільше. Вимкнути «Фейсбук» вони вже не можуть. А вимкнуть його, невідомо, чи не звернемося ми до «Яндекса». От і в Росії визріває щось «бессмысленное и беспощадное». А раптом демократію знову оголосять у Москві необмежену і випустять Ходорковського? Що тоді зроблять наші «шлімазли»? Підуть за генеральною лінією, оголосивши демократизацію?
І вже чуються голоси «голубів миру» всередині влади. Вже закликають зшивати, консолідувати й об’єднувати країну з нагоди світлих роковин. Хтось «увікнув» Литвина, який уже вважає, що в партії влади завелися шлеппери, які «працюють на роз’єднання». Вже завтра заради цього удаваного об’єднання можуть зняти Табачника і поставити на його місце якогось Ніколаєнка. Хоч нічим іншим, як лише черговим втихомиренням заради збереження влади це об’єднання не буде. Їм знову потрібне віртуальне об’єднання, а не реальне. Якби відбулося реальне об’єднання, така влада у цій країні не втрималася б і години.
Тому владі зараз не завадило б звернутися до кучмівських витоків і знову навчитись грати на протиріччях і поділах, а не поглиблювати їх усе більше. Цілий рік вона грала на нервах і вдавалася до психічних атак заради елементарної помсти, створивши у країні атмосферу окупації і навіть розчарувавши свій електорат. Ось він, цей електорат, волає із сайту президента незадоволено, зібравши всі останні інтелектуальні здібності в єдиний кулак: «Почему, мой голос избирателя, сейчас работает за то, против чего я голосовал?».
Все-таки не дурний був той Кучма зі своєю багатовекторністю. Та й Кравчук між краплями проходив, не змокнувши. Хто так тепер уміє? А не вміє тепер ніхто, бо щось таке, як компроміс, покинуло не лише політику, а й політичну лексику. Хто вже грає зі стримуваннями та противагами у країні, де немає ні парламенту, ні уряду, ні суду, ні слідства?
Тепер, коли влади стільки, скільки треба, можна займатися імітацією реформ. Але як можна реформувати країну з таким низьким рівнем лояльності, такими цінами на гречку, таким дорогим гелікоптером і Тимошенко під слідством? Хтось уже запустив технологію примирення і навіть пообіцяв Ющенкові крісло прем’єра. Але навіщо їм реформи? Заради китайського чуда чи сінгапурського дива? І що робитиме у Нових Безрадичах Ющенко з казенним кріслом з азаровського кабінету? І чи потрібні реформи у країні без вибору? І чи потрібні вибори у країні без реформ? І чи потрібна демократія без лібералізму? І чи можливе народне щастя без демократії? І чи можна примирити Сталіна з Бандерою, а Колєснічєнка з Тягнибоком? І чи може останній стати президентом всієї України? Кому хочеться повторити долю Мубарака так швидко, навіть толком не поцарювавши? Кому хочеться гречаної революції, доки з рота це помаранчева кислятина не вивітрилась? Суцільні питання – і жодної притомної відповіді.