Вона живе в темряві. І сама самісінька. Дев'ятирічна Богданка без сім'ї все своє життя. Та біда ще більша від того, що маля повністю незряче. Дитина, яка вірить, що і в її дверях колись з'являться чоловік з жінкою, які назвуть її донею.
Її світ - чорний від народження. Богданка розрізняє лише яскраві спалахи світла. Але маля і з цим навчилося жити - смакує життя на дотик. Вже три роки вона в цьому реабілітаційному центрі, адже до усього в дитини ДЦП та відсталість у розвитку. А до цього були й дитячі заклади.
Мамою дівчинка називає вчительку музики, бо відчуває свою схожість з нею - сама дуже любить співати.
Рідні Богданки позбавлені батьківського піклування: мама зникла і ніхто не відає, де вона. Тато - десь на сході, а бабуся озвучила думку всіх трьох: їм маля не потрібне. Проте дитина знає, що на світі є люди, яких вона ще назве "своїми".
Класний керівник Богдани Ірина Ігорівна: "Я не чула від неї, що в неї мами чи тата немає. Вона теж каже, що до неї прийде мама, щось їй принесе, купить їй курточку, чобітки. Такі в неї фантазії. Вона дуже хоче мати маму. Так що тут нічого не вдієш".
Маля дуже компанійське, любить людей. А ще математику, попри те, що наука дається дуже важко. А ще, кажуть вихователі, Богданці б - на сцену.
Все, що їй потрібно - мінімально це любов. Вона має відчути, що є збоку мама, більше нічого їй не потрібно. Тому, що таким дітям особливого нічого не потрібно. Теплота, любов і відчуття, що збоку є мама. Що її можна взяти за руку і сказати "мамо, я тебе люблю".