Повномасштабна війна докорінно змінила життя всіх українців. Однак найбільше від російської навали потерпають мешканці тимчасово окупованих територій, їм доводиться щодня стикатися із військовими РФ. Кожен день ці люди проживають мов на пороховій бочці, адже не знають, чого чекати від російських солдатів. Не всі українці наважуються покидати свої домівки, вони з дня на день чекають звільнення ЗСУ їхніх міст, сіл та селищ. А ті, хто виїхали, важко оговтуються після пережитого і таки мріють про найшвидше повернення додому.
***
Марина (ім'я змінене на прохання героїні) – одна з тих, кому довелося стати біженкою в своїй країні через повномасштабне вторгнення Росії. Її прізвище та фото не оприлюднюємо із міркувань безпеки. Жінці 49. Вона з Енергодара Запорізької області. Марина брала активну участь у житті міста, зокрема дбала про його благоустрій, оновлення багатоповерхівок. У Марини є 27-річна донька та 8-річний онук, які після повномасштабного вторгнення Росії переїхали до Польщі.
«Ми виходили живим щитом»
Марина добре пам’ятає день, коли почалася повномасштабна війна. Жінка каже, що енергодарівці до останнього сподівалися, що російські окупаційні війська не зайдуть в місто. Мешканці навіть виходили і стояли живим щитом на захист Енергодара.
«Вони десь приблизно три-чотири дні довкола на своїх танках їздили, все обстрілювали. Ми живим щитом виходили на в’їзд, щоб їх не пропустити. Вони так три-чотири доби довкола поїздили, а потім почали напряму їхати і стріляти», – пригадує Марина.
Так на початку березня росіяни і окупували Енергодар. Жінка розповідає, що після ворожих обстрілів у місті не було опалення та води: ні гарячої, ні холодної. Пропадало і світло.
«Ми на вулиці на дровах собі готували їсти. Бо бувало таке, що по дві доби у нас не було світла», – додає Марина.
Було небезпечно ходити по місту, доводилося постійно обертатися. Були прильоти та обстріли. Цілодобово.
В окупації Марина прожила більше семи місяців. Нестерпніше в Енергодарі стало після того, як росіяни у вересні провели псевдореферендум. В окупантів був кадровий «голод», адже тоді вже 70% населення виїхало. Тож загарбники почали всіляко змушувати енергодарівців працювати на них, пропонували гроші.
«Платили по 10 тис. рублів допомоги. Робили це для того, щоб показати мешканцям Енергодара, що Росія – це дуже добре. Ті енергодарівці, що пішли на співпрацю з росіянами, почали здавати своїх, українців. І вийшло так, що свої можуть бути гіршими за чужих», – розповідає переселенка.
Насамперед, за словами Марини, колаборанти здавали тих, хто пішов в ЗСУ. Тож до їхніх сімей почали приходити росіяни і забирати в катівні.
«Їх там змушували гімн Росії вчити і співати. Могли забирати навіть тих, хто просто щось сказав про Росію. Спершу вони три-чотири дні б’ють до такого стану, що люди навіть не могли їжу до рота донести, тож вони один одного годували, так допомагали одне одному», – говорить Марина.
За словами переселенки з Енергодара, росіяни часто обстрілювали будинки в місті, а потім звинувачували в цьому ЗСУ. Знімали відповідні пропагандистські ролики.
Фото обстрілу Енергодара 1 вересня 2022 року (фото міського голови Енергодара Дмитра Орлова)
«Особливо 1 вересня вони сильно обстрілювали, літаки літали заряджені. Потім росіяни сказали, що це ЗСУ спеціально бомблять, щоб українські діти не пішли до школи, щоб вони не вчилися. Російські військові все ламали, по квартирах лазили. А потім розказували, що в нас ледь не в кожному гаражі, квартирі є боєприпаси. І казали, що нацисти всюди», – розповідає Марина.
У Марини в місті залишилися знайомі, однак спілкування із ними обмежене, оскільки росіяни все прослуховують.
«Мої знайомі таки чекають на звільнення в Енергодарі. Вони кажуть, що там можна збожеволіти, бо емоційно тим людям, які підтримують Україну, зараз там дуже тяжко», – додає жінка.
Також в Енергодарі окупанти всіляко намагаються витіснити гривню, а товари завозять із Росії та Криму. При чому ці продукти є дешевими та поганої якості.
«Навіть самі росіяни спочатку бігали і купували все українське, сигарети шукали, пепсі-колу, бо наше краще», – сміючись пригадує Марина.
«Все надіялася, що нас ось-ось звільнять»
Жінка вирішила виїжджати з окупованого Енергодара, адже вже не мала сил дивитися на російське беззаконня.
«Все надіялася, що нас ось-ось звільнять, бо дуже хотілося зустріти перемогу у своєму місті. Думала, що ось-ось прийдуть наші хлопці і звільнять нас [усміхається]», – каже Марина.
Жінка пригадує, що людям доводилося стояти в черзі на трасі тижнями, адже росіяни пропускали стільки машин, скільки хотіли.
«Хотіли – 10 машин пропускали, хотіли – 30. Спочатку вони ще не дуже сильну фільтрацію робили, але потім перевірку посилили, багатьох не випускали і повертали. Особливо атомників не випускали, бо їм потрібні фахівці, щоб хтось працював на станції», – розповідає переселенка з Енергодара.
Марина виїхала за допомогою знайомих, які сказали їй, що є місце в машині. Сталося це у жовтні 2022 року. Із собою жінка взяла лише одну валізу, у яку спакувала все своє життя. Жінка пригадує, що російські загарбники довго тримали її на фільтрації. Перевірили телефони, документи.
«Я хвилювалась, чи мене пропустять, мене нудило від страху. Мене питали, чого я виїжджаю з Росії. Там в основному всі казали, що в лікарню чи ще кудись. Росіяни питалися, чи збираємося повертатися, люди казали, що так. Я казала, що їду до доньки, бо вона захворіла, і треба за внуком доглядати», – розповідає Марина.
Спершу жінка поїхала у Запоріжжя. Там у подруги трохи відпочила і переїхала до Львова, до родичів. З ними прожила приблизно чотири місяці, а потім вирішили орендувати квартиру. Зараз Марина проживає із мамою та братом, які виїхали з Енергодара вслід за нею.
«Хотілося б своє 50-річчя святкувати вдома»
Після переїзду до Львова Марина відчула спокій та безпеку. Тут жінка пройшла курс від громадської організації «Жіночі перспективи», який допоміг їй адаптуватися у Львові.
«Проходила курс “Я зможу”. Нам надавали психологічну допомогу, щоб ми відчували себе не чужими, допомагали нам знайти роботу», – каже Марина.
Також жінка розповідає, що у Львові для переселенців організовують різноманітні заходи, які допомагають емоційно.
«Ми вчимося української мови, спілкуємося. В ігри граємо, нам проводять екскурсії, це все так цікаво. Тут цікаві традиції на Великдень та Різдво, ми в музеї ходимо. Це все дуже надихає. Ти приходиш додому, переводиш подих і відчуваєш себе натхненним», – ділиться своїми враженнями переселенка.
У Львові жінка роботи ще не знайшла, адже дуже сподівається, що ось-ось її Енергодар звільнять, і вона поїде додому – повертати красу свого міста.
«В мене є знайомі дівчата з Луганська, які тут вже дев’ять років. Вони мені кажуть, щоб я не сиділа на валізах, а чимось займалася. А мені все здається, що ось-ось і повернуся додому. Мені за три місяці 50 років, хотілося б зустріти ювілей вдома», – каже Марина.
Жінка найбільше мріє повернутися додому, але її лякає те, що доведеться жити в одному місті з людьми, які зрадили Україну та не вірили в неї.
Зазначимо, до повномасштабного вторгнення Росії в Енергодарі проживали пблизько 53 тис. людей. Зараз же, за словами Марини, залишилося приблизно 12 тисяч. Половина з них – прихильники Росії, решта підтримують Україну, серед них є й ті, кому взагалі байдуже, чия це буде територія.