В Україні тривають дискусії про те, як потрібно вшановувати полеглих захисників і захисниць. Прикладом унікальних традицій вшанування є найбільше українське меморіальне кладовище в містечку Саут-Баунд-Брук на сході США, де поховані приблизно 1300 військовиків. Серед них вояки Армії УНР, УГА і УСС, УПА, «Карпатської Січі» тощо.
ZAXID.NET публікує конспект лекції історика й військовослужбовця Вахтанга Кіпіані «На щиті у вічність» про поховання українських військовиків за кордоном і вшанування їхньої пам'яті, яку він прочитав у львівському Будинку воїна наприкінці вересня.
Історик і військовик Вахтанг Кіпіані. Фото ZAXID.NET
Де шукати поховання українських військовиків
Ми говоритимемо про випадки й імена, які для нас важливі в контексті історії. Але водночас маємо тримати собі в голові, що українська держава досі не зробила належних форм вшанування воїнів, які загинули не в Україні. Це накладається на сьогоднішню історію з будівництвами військових кладовищ, через які виникають скандали й політичні звинувачення. Усе це накладає на нас розуміння й усвідомлення, якою могла б бути політика держави щодо меморіалізації.
Найбільший український меморіал за межами України – це цвинтар святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку. А також це найбільший військовий меморіал. Там є цивільні, але поховано там щонайменше 1300 військовиків від доби Українських січових стрільців до тих, хто загинув в американському війську в Афганістані, Іраку чи Вʼєтнамі. Це відбувалося впродовж довгого XX століття. Ми занурюємось в історію української меморіалістики, але конкретно в історію одного з цвинтарів як найбільшого поза межами України. Це сигнал для розуміння, що де б ми не були, в кожному великому місті Північної Америки, на кладовищах можна знайти могили наших вояків.
Зокрема, поховання українських військових є на таких кладовищах: Вальдфрідгоф (Мюнхен), Проспект, Йорк, Парк Лоун (Торонто), кладовище св. Володимира (Оквілл), Факс Чейз (Філадельфія); Ольшани (Прага); Вольський цвинтар (Варшава) тощо.
Слухачі лекції. Фото ZAXID.NET
З військовими похованнями є дуже багато неточностей. Можна розповідати безліч напівдетективних історій про те, як у Детройті мав бути похований визначний полковник армії УНР Микола Янов. Ми з колегою їдемо на цей цвинтар, проходимо всі ряди, а його там нема. Поїхали на ще одне українське кладовище у Детройті, а це пізня осінь, листопад 2021 року. Приходимо на інший цвинтар, там усе доглянуте, хоч і в листі. Ми беремо лопату й відчищаємо землю з плит, знаходимо могилу, яка була маркована не тим цвинтарем. Окрім того, виявляється, що Микола Янов похований зі своєю дружиною Ніною. Починаємо шукати інформацію, і виявляється, що вона мала вищі відзнаки армії УНР, ніж чоловік. Вона була кавалером найвищого бойового ордену. І це повністю міняє ситуацію.
Коли у Сумах тривало перейменування вулиць, то хтось запропонував перейменувати вулицю Шишкіна на вулицю імені Миколи Янова. Ми встигли в останній вагон і домоглися, щоб міська рада змінила проєкт рішення, тому тепер є вулиця родини Янових. Через це дуже важливо ходити на цвинтарі й фіксувати все, що має кириличні написи.
Джерелом інформації про поховання є часописи. Там можна знайти безліч даних, скоригувати їх за датами й містами. Дуже часто публікації про наших вояків супроводжувалися фразою «Замість квітів на могилу». Тобто ті, хто хотів вшанувати пам'ять, давали гроші, наприклад, на людей з інвалідністю. Дуже часто це були ветерани. Або жертвували на освіту, притулки, видання книжок тощо. Люди хотіли, щоб їм не просто приносили вінки, які через кілька днів перестануть існувати, а прагнули, щоб гроші вкладали в конкретну справу, яка десятиліттями приноситиме користь.
Українські видання, де можна шукати інформацію про поховання військових. Зображення з презентації Вахтанга Кіпіані
Спільне кладовище як протидія деукраїнізації
Людиною, яка придумала ідею з українським кладовищем у Саут-Баунд-Бруку, був старшина армії УНР родом з Полтавщини Степан Скрипник. Він був ад'ютантом Симона Петлюри і його племінником. Він віддав життя служінню українській ідеї, зараз його б назвали візіонером.
Автор ідеї меморіального кладовища Степан Скрипник. Зображення з презентації Вахтанга Кіпіані
Степан Скрипник спочатку став єпископом, а потім митрополитом (церковне ім'я Мстислав). Він зрозумів, що громаду деукраїнізує те, що греко-католики ховають своїх окремо, а православні окремо, вояки окремо й цивільні окремо. Потужна громада починає на очах зникати. Також деукраїнізацією було те, що не можна забезпечити навіть напис рідною мовою на камені. Не всі робили кириличні написи. Тому Степан Скрипник вирішив, що потрібне місце, де українці лежатимуть серед своїх. Він почав шукати місце і 1954 року знайшов і викупив 23 га в Саут-Баунд-Бруку. Спереду цвинтаря стоїть церква, яка фактично є меморіалом для тих, хто загинув у 1932-1933 роках. Ті, хто ніколи не матиме могил. У самій церкві похоронено Степана Скрипника.
На кладовищі у Саут-Баунд-Бруку також поховані такі видатні українці: президенти УНР у вигнанні Андрій та Микола Лівицькі, прем'єр-міністр УНР Борис Мартос, ідеолог націоналізму Дмитро Донцов, голова СБ ОУН(р), співзасновник УГВР Микола Лебедь, дисиденти Святослав Караванський та Ніна Строката, скульптори Оксана Лятуринська і Сергій Литвиненко, художники Микола Бутович і Василь Кричевський, літератори Василь Барка, Тодось Осьмачка й Докія Гуменна, письменник і сотник Армії УНР Євген Маланюк.
Могила Євгена Маланюка. Зображення з презентації Вахтанга Кіпіані
В Україні прийнято, що між похованнями й житловими будинками має бути відстань мінімум 300 метрів. А тут ви можете побачити американське містечко і те, що цвинтар розташований за приблизно 20-30 метрів від будинків. Є різна інформація про кількість поховань. Я чув версію про 40 тисяч. Серед них дуже багато визначних фігур, відомих представників різних галузей.
Специфіка українських військових поховань у тому, що на них можна було вказувати дуже багато інформації. Набагато більше, ніж на звичайному цивільному похованні. Наприклад, вказували місце народження, професію, освіту, захоплення. Дуже цікаво для дослідників помічати різну символіку і знаки. Хрести у Саут-Баунд-Бруку мають мистецьку цінність. Тут є роботи Якова Гніздовського чи Сергія Литвиненка. Якщо людина служила у війську, то на них обов'язково зображали меч.
Хрести на цвинтарі святого Андрія. Зображення з презентації Вахтанга Кіпіані
Більшість поховань у Саут-Баунд-Бруку належать людям, які були християнами. Цікаво, що до певного періоду це були переважно православні християни. Коли там починали ховати католиків, то про це навіть писали у пресі. Рішення поховати греко-католика ухвалювали на рівні єпископату УПЦ. Стосунки, попри етнічну, мовну й культурну і навіть вояцьку спільність, не були простими.
Якщо хоронили українця, який воював в американській армії, то інформацію на його пам'ятнику узгоджували з Міністерством оборони США. Наприклад, солдат Джон Кондратюк – православний, але праворуч біля могили є символи, які вказують на його належність до американського війська. Як-от американський прапор, адже він ветеран американського війська.
Могила американського військового Джона Кондратюка. Зображення з презентації Вахтанга Кіпіані
До ветеранів кілька разів на рік приносять триногу, на яку ставлять вінок, який показує, що американський уряд і народ вдячні солдатові чи офіцеру за його службу. У якийсь момент американські ветерани зрозуміли, що нечесно, що до їхніх побратимів приходять і ставлять вінок від американського уряду, а до українців, які воювали в інших арміях, ні. Тому ці вінки почали ставити й біля вояків інших армій. І до УГА й УНР, щоб показати повагу до тих, хто воював зі зброєю в руках за свою країну. Проте такого вшанування не було для дивізійників, які під час Другої світової війни мали стосунок до Німеччини.
На цьому цвинтарі люди, які були причетними до німецького війська, воліли себе не ідентифікувати. Петро Григоренко (це єдиний випадок) ризикнув і вказав свою військову належність.
Також у Саут-Баунд-Бруку є дві вояцькі могили, які можуть бути порожніми. Це кенотафи – символічні могили без небіжчиків. Як правило, таке буває, коли людина зникла безвісти або коли вона загинула так далеко, що немає можливості привезти рештки. Тут це плита, яка лежала на могилі Симона Петлюри в Парижі. Згодом її забрали в Америку, і вона лежить на роздоріжжі як промінь від Петлюри. Також є кенотаф гетьмана Скоропадського.
Кенотаф на кладовищі у Саут-Баунд-Бруку. Зображення з презентації Вахтанга Кіпіані
Серед усіх поховань є могила Володимира Дармохвала, який створив у Нью-Йорку успішний бізнес – ресторан «Веселка». З початку 1950-х років там подають українські страви. Це суто український ресторан для української громади. Зараз рестораном керують американці, але вони споріднені родинними зв'язками з Дармохвалом. Це дуже популярне місце, в якому знімали голлівудські фільми. Я нарахував понад десять, де знімали сцени у «Веселці».
Є військова могила Матвія Суржка. Тут є фотографія воїна й окремо мініатюри орденів. І виглядає, що це один із найзаслуженіших вояків в історії України. Часто люди фотографують і публікують у соцмережах, надсилають знайомим. Я сам перший раз зробив подібне. Однак історики на це дивляться і говорять, що це неправда. Це єдиний випадок на цвинтарі, коли заслуги не відповідають реальному внеску. Матвій Суржко був в армії УНР, але його заслуги набагато скромніші. Він звертався до різних організацій та військовиків, просив у них відзнаки. Отримував нагороди за пожертви. Частина орденів, які мав Суржко, є ювілейними.
Поховання Матвія Суржка. Зображення з презентації Вахтанга Кіпіані
Навіть у контексті поховань мова має значення. Реальність теперішньої війни в тому, що біля Дніпра чи Харкова воїнів ховають російською мовою під спів священника Московського патріархату. Могили вояків також маркують російською мовою. У Саут-Баунд-Бруку, за моїми підрахунками, є 1300 військових поховань. З них, якщо йдеться не про американських вояків, 99,9% – це могили українською мовою.
Поховання українців. Зображення з презентації Вахтанга Кіпіані
Якщо людина воювала в американському війську, то пропорція становила 40 на 60 (40% українською, а 60% англійською). Є лише один випадок, коли вояк, який не служив в американському війську, має англомовний напис на могилі. Йдеться про поховання Володимира Кедровського. Для дослідників УНР це болючий момент, бо Кедровський один із найвизначніших полковників УНР, уродженець Херсонщини.
Є могила Василя Пилишенка, який був матросом українського флоту. Він за життя подбав про свою спадщину й передав дуже великий архів у Дніпро. Там створили бібліотеку української діаспори, яка має ім'я не Пилишенка, а Джона Маккейна. Хоча вся бібліотека – це книги Пилишенка.
Поховання родини Пилишенків. Зображення з презентації Вахтанга Кіпіані
Наразі не існує точного списку по кожній країні і місту, де шукати українських військовиків. Свого часу над цим працював Інститут національної памʼяті. Думаю, згодом одним зі завдань українського військового меморіалу буде повернення героїв минулих воєн до України, щоб вони були разом з тими вояками, іменами яких названі підрозділи, в яких вони воюють. Наприклад, у Варшаві є поховання генерала Марка Безручка на цвинтарі Воля. Було б логічно, щоб він був з тими, хто називав себе безручківцями. Або ж лежить умовний Коновалець у Роттердамі, а є окремий батальйон імені Коновальця. Було б логічно, щоб патрон був поруч з вояками. Таких прикладів безліч. Тому де б ми не були, потрібно фотографувати й фіксувати місця поховань вояків.