У виборах до місцевих рад восени 2015 року лише на Львівщині брали участь понад три десятки священиків. Серед них – двадцять два представники Української православної церкви Київського Патріархату, восьмеро з Української автокефальної православної церкви та двоє з Української греко-католицької церкви. Греко-католицькі священики ризикнули балотуватись, порушуючи заборону своєї церкви на участь у виборах.
Серед партій, що включили до своїх списків духовних осіб, на першому місці «Наш край» - семеро священиків УПЦ КП балотувались від партії колишніх регіоналів до районної ради, один – до обласної. На другому місці – «Батьківщина» з п’ятьма кандидатами; троє балотувались від «Солідарності», по двоє – від Конгресу українських націоналістів, Радикальної партії Ляшка, Громадянської позиції, Християнсько-демократичного союзу та Народного руху. По одному – від Української галицької партії, «Свободи» та Народного контролю.
Закон дає право священику, як і кожному громадянину України, бути обраним до органів місцевого самоврядування. Та чи коректно це з погляду духовного служіння?
Де-юре vs де-факто
«Були випадки, коли священиків обирали депутатами місцевих рад, хоча УГКЦ й раніше забороняла їм балотуватись, – каже головний редактор часопису «Патріярхат» Анатолій Бабинський. – Цього року заборона була сформульована ще жорсткіше: ті, хто пройшов до ради, зобов’язані скласти мандати».
У першому розділі статті 5 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» зазначено, що церкви не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті, як і всі громадяни. Однак церковне законодавство Католицької церкви не допускає прямої участі духовенства в політичних процесах. Ця заборона зафіксована в інструкції про поведінку священнослужителів УГКЦ під час політичних виборчих кампаній, затвердженій 63-ю Сесією Синоду єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства від 4 квітня 2014 року.
УГКЦ офіційно заборонила своїм священикам брати участь у виборах. Фото ZAXID.NET
«Православні церкви не мають такої заборони, є пересторога лише щодо балотування до Верховної Ради. Бували випадки, коли священнослужителі йшли до органів влади, щоб здобувати преференції для своєї конфесії. Тобто з таким самим умислом, що й кандидати від бізнес-груп. Але такі ситуації вже виходять за межі ідентичності церкви і профанують її», – коментує Бабинський.
«Усе залежить від намірів отця-кандидата, – каже протоієрей Віталій Собко, що був депутатом Волинської обласної ради 2010-2015 років. – Якщо він працюватиме над вирішенням проблем духовного розвитку людей, сприятиме прийняттю рішень, згідних із християнським благочестям, стримуватиме інших депутатів від гріховних учинків, такий крок схвалять не тільки Бог і Церква а й далекі від неї люди. Декому й сьогодні хотілося б, аби священик не виходив із церкви. Але так не буде, адже це суперечить суті християнства. Бо в будь-якій сфері є релігійний контекст: Господь усюди присутній і нема такого місця, де б не діяв Божий Закон».
У минулому УГКЦ шукала формат поєднання духовного та політичного впливу, розповідає Анатолій Бабинський. У 30-х роках митрополит Андрей Шептицький мав ідею Українського католицького союзу – надпартійної структури, що об’єднувала б представників різних політичних сил, які бажали дотримуватись католицьких соціальних принципів. Проте втілити цей задум не вдалося.
На початку 90-х, коли Україна стала незалежною, церква знов із надією почала дивитись на політику, розраховуючи на те, що церковна присутність може вплинути на політиків, згадує завідувач відділу історії релігії та практичного релігієзнавства Інституту філософії Національної академії наук України Людмила Филипович. Це свого роду інерція радянських часів, коли політична кар'єра вважалась найвищим щаблем соціальної драбини. Серед представників духовенства, що займались політикою на світанку незалежності, був митрополит УПЦ МП Агафангел (Саввін).
Митрополит УПЦ МП Агафангел (Саввін) - ветеран української політики
«Він був депутатом Верховної Ради першого скликання (1990-1994) і входив до так званої «групи 239», яка обстоювала «суверенну радянську Україну» на противагу незалежності, – згадує Анатолій Бабинський. – Це був кумедний випадок: митрополит у спілці з комуністами. Потім представники УПЦ МП не раз співпрацювали з Компартією».
За спостереженнями експерта, зазвичай партії залучають священиків як публічних і авторитетних людей, здатних підняти рейтинг.
«Це дуже популістський механізм, бо якби в нас ішла боротьба програм, ідей, партії намагалися б залучити фахівців із відповідних галузей, які б допомагали реалізувати програму, втілити ідеї, – говорить Бабинський. – А наш політичний процес більше схожий на «95 квартал», і священики виявляються втягнутими в такий формат».
«А вы, святой отец, может, ещё и партийный?»
«Я за те, щоб людина, яка хоче зробити політичну кар’єру, її робила, – каже директор Релігійно-інформаційної служби України Тарас Антошевський. – Та коли це священнослужитель, треба зважити всі за і проти. Адже це дуже великий виклик і для кандидата, і для церкви, і для всього суспільства: чи зможе воно дивитись на цього кандидата не як на священика, а як на депутата – свого представника у владі, який зобов’язується представляти інтереси громадян?».
Чимало українських політиків мають добрі взаємини із священиками
«Я проти участі священиків у політичному процесі, хоча не відмовляю їм у впливі на політиків. Знаю багатьох священиків, що мають добрі стосунки з політиками, – коментує Людмила Филипович. – Постійними настановами, рефлексіями вони формують світогляд свого політичного оточення. Я вважаю, що це дуже здорово, коли біля політика є священика – він виступає порадником, своєрідним камертоном, індикатором того, що політик думає чи має намір зробити. Біля священика політику хочеться бути не таким брутальним, більше відповідальним. Традиційно склалося так, що повага до священика в українському суспільстві дуже висока. Священики вражають рівнем своєї освіченості, включеності в суспільне життя».
Людмила Филипович вважає, що священик має автономну сферу впливу й може застосувати свої знання і вміння, не беручи безпосередньої участі в політичному процесі:
«Священик має дивовижні психологічні, духовні механізми впливу на людину, а хороший священик володіє навіть силою містичною. На мою думку, зараз є багато сфер, де священик може проявити своє покликання, поле ж політичне йому абсолютно не потрібне».
Погляд Анатолія Бабинського на це питання менш однозначний. Він уважає, що в бажанні священиків інтегруватись у структури влади є й позитивний, і негативний сигнал для церкви:
«Християнська проповідь включає такі поняття як довіра, праведність, чесність – усе, що сприяє творенню позитивного соціального капіталу. Щоб у суспільстві зростала довіра, а відносини будувались на чесності, відповідальності і справедливості, необхідна титанічна праця. Якщо люди голосують саме за священиків, це свідчить про те, що церква на тлі всієї корумпованої системи залишається структурою, до якої є довіра. Варто пам’ятати, що, входячи в систему влади, цю довіру можна легко розтринькати. Але, якщо священик мусить іти на вибори й займатись не тим, до чого його Бог покликав, це означає, що за двадцять п’ять років церква не виховала гідних вірян, спроможних узяти на себе відповідальність і чесно робити свою роботу».
Ні релігійне, ні світське
У списку ВО «Свобода» до Волинської облради 2010 року отець Віталій Собко був четвертим номером. «Для мене їхня пропозиція була свідченням розуміння гострої потреби в тому, щоб органи місцевого самоврядування посилили роботу з розвитку духовності громади, – пояснював він тоді. – Разом із тим як громадянину мені імпонують послідовні й рішучі дії цієї політичної сили, такі потрібні сьогодні українському народу». Відтоді його думка змінилась: цього разу він відмовився від депутатського мандату.
Віталій Собко відмовився від політичної кар'єри
«Моє поєднання духовного життя з політичним закінчилось: я вже не депутат, – каже отець Віталій. – Мені пропонували, наполегливо пропонували подати свою кандидатуру до ради. Я відмовився, адже мені важко було поєднувати, я не зміг стати повноцінним депутатом – це потребує багато часу й зусиль. Хоча я був у числі активних і, вважаю, добросовісних: що зміг, те зробив. Нерідко пропонував облраді проекти рішень. Якісь вона приймала, якісь відхиляла».
На думку Людмили Филипович, мотиви священиків для участі в політичному житті можуть бути «суто людськими»: здобути більший вплив, побудувати нове приміщення для церкви, адже ми знаємо, що якщо ти в політиці, зробити це значно легше.
Тарас Антошевський не виключає особистих мотивів: священик може розглядати раду як місце, де можна вирішити власні справи.
«Якщо священнослужителі співпрацюють із певними партіями, які тягнуть за собою дуже негативний шлейф, у мене великі сумніви, що ці представники духовенства йдуть до політики з добрими намірами, – каже експерт. Священиків, які балотуються, він не засуджує. – Можлива ситуація, коли священнослужителі бачать, що не є громадськими лідерами, але мають бажання щось змінити в цьому суспільстві – наприклад, покращити стосунки громади з місцевою радою. Звісно, це може не бути особистою ініціативою священика. Мені колись люди розповідали, що підтримують священика, адже добре його знають. І довіряють йому, бо він хороший, а всі інші кандидати погані».
Анатолій Бабинський зауважує, що священик, особливо настоятель парафії, має серед вірних прихильників різних партій і політиків. Тож його, беручи участь у виборах, ризикує внести розкол у власну громаду:
«Адже не всі підтримують його політичні вподобання. Тому соціальне вчення церкви говорить про принципи, яких повинні дотримуватися політики, але не називає конкретних політичних сил».
Оптимальним форматом участі в політичних процесах, свого роду одкровенням для українського суспільства Людмила Филипович називає позицію Церкви на Майдані:
«Вона заявила про себе потужно й виразно. Не сказала, яку владу ми маємо підтримувати, а лише закликала прислухатись до своєї совісті. Наше суспільство є ні релігійним, ні світським: йому ще довго потрібно працювати над справжньою релігійністю і справжньою світськістю».