Мені все-таки не дає спокою одне питання, хоч я постійно його від себе відганяю, як набридливу муху. Подібні речі часто, мабуть, спадають на думку засудженим на смерть перед самою стратою або безнадійно хворим. Від тебе вже реально нічого не залежить, але в усьому, що тебе оточує, намагаєшся прочитати ознаки або знамення свого порятунку чи одужання: «А може, цього не станеться?!»
Я знову про Януковича і Росію, точніше, про нашу нову владу і Росію. Так, знаючи, що в цьому напрямі не може бути жодних чудес і що впродовж наступних п’яти років на повну пару, вочевидь, буде розкручено маховик неоколонізації за повного потурання місцевої адміністрації, я шукаю якихось чудесних знамень: «А може, цього не станеться?!» Може, всі вони раптом стануть як не євроатлантистами, то бодай патріотами?
От, приміром, перед виборами всі лякали, мовляв, прийде Янукович і все та всіх здасть Росії, позакручує гайки, продасть трубу тощо. Але перші його дні при владі демонструють повну розгубленість. І в цьому наша надія: він ще не знає, що робити, і не знає, яким він хоче бути. В Москві він обіцяє російську другою державною. Повертається додому, і на врученні Шевченківських премій, цитуючи не кого-небудь, а великого українофіла Івана Буніна, заявляє: «В Україні буде розвиватись українська мова як єдина державна». А нам усім добре видно, що в новому гаранті Конституції, висловлюючись колись добре зрозумілою йому мовою, борються кілька психологічних крайнощів: як так по-хитрому все розрулити, щоб і «лохов кинуть», і щоб «за базар ответить», і щоб за все це потім перед пацанами не було «западло».
Тобто, яким чином стати президентом всієї України, будучи при цьому «своим парнем» у Кремлі з перспективою євроінтеграції і на тлі тотальної боротьби з корупцією та розгулом демократії. А ще бажано, щоб російська мова стала другою державною і, водночас, щоб єдиною державною залишалась українська. Щиро кажучи, я не заздрю Віктору Федоровичу, оскільки одночасне дотримання всіх трьох принципів – «лохов кинуть», «за базар ответить» і «щоб не западло» – просто паралізує його. Причому ці відповідальні інстанції існують у трьох різних формах. За лохів можна тримати як свій народ, так і брюссельських бюрократів чи кремлівських правителів. Так само необхідно перед кожним із них «отвечать за базар». І так само в кожній конкретній ситуації Вікторові Федоровичу має бути не «западло». Плюс до всього того жаху – економічна криза й загроза непопулярних реформ, про які так часто останнім часом говорить Сергій Тігіпко.
Все це скидається на чистої води циркову еквілібристику. Але який із Віктора Федоровича еквілібрист? Він і слова такого вимовити не зможе, а тут доведеться працювати на цій посаді протягом довгих п’яти років! А при цьому ще зберегти психічне здоров’я, добре ім’я і надії на другий термін.
Інакше кажучи, в тій чи іншій формі Янукович приречений на стару, як світ, хохляцьку багатовекторність. Але це буде не легкокриле «і нашим, і вашим» Кравчука з його ходінням між крапель або кучмівська система стримувань і противаг. Слова і дії Януковича завжди нагадуватимуть танці корови на льоду. Чи радісно нам буде протягом п’яти років спостерігати за цими танцями? Ні, не радісно. Як не радісно, наприклад, дивитись на відверте приниження у Кремлі, де треба було зв’язати докупи кілька слів, виглядати тріумфатором, стати «своїм» і спробувати домовитись за газ. Перша думка (вона ж зловтіха): «Ну, так тобі і треба!». Друга думка (вона ж сором): «Боже, це ж наш президент!». Третя думка (вона ж розум): «Чи можливо якось по-іншому?».
В мене є підозра, що проект «інший Янукович» уже виношується у політологічних лабораторіях України. Януковича конче треба хоч якось українізувати. І ось уже до амбітного проекту підключили старих бійців невидимого фронту. Наприклад, Івана Драча, котрий ще півтора місяці тому закликав голосувати за Тимошенко, а сьогодні вже шукає точки дотику з новою владою. «Вчора я сидів біля Віктора Федоровича на концерті. Він мені сказав дивну, але цікаву для мене фразу зі святою наївністю: я вперше на такому концерті, в розумінні, що на Шевченківському… Для нього це не байдужий світ, він сам, я знаю, співає і сам пише вірші», – зізнається автор «Чорнобильської мадонни».
І нічого дивного, кричущого або фантастичного у словах класика начебто немає. Звичайна хохляцька багатовекторність – глибоко українське й цілком виправдане бажання завжди опинятись у потрібному місці в потрібний час. Однак, існує дуже велика спокуса в майбутньому використати ці слова в якості політичного тренду. «Свята наївність» як форма багатовекторності Віктора Януковича. Чому б ні? Невже це найгірше, що могло статися з нами?