19 жовтня Україна відзначала Всеукраїнський день відповідальності людини. Однак особливих подій, щоб можна було говорити про цю дату як про значуще національне свято, не було. Наскільки взагалі актуальна ця тема?
День відповідальності людини, нагадаємо, був встановлений Верховною Радою України 16 липня 2021 року і відзначається щорічно 19 жовтня. Він був створений «з метою підвищення обізнаності громадян про права та обов'язки людини, а також про важливість відповідальності за свої дії». Меседж правильний, особливо з огляду на події, які охопили країну з того часу.
Зізнаюся, раніше я не знав про це свято. Але до мене прийшли думки про відповідальність громадян України за свої дії. Не вважайте це занудством, але складно назвати відповідальними молодих і сильних українців, які масово влаштувалися в столицях Європи в той час, коли їхню країну цинічно атакує агресор.
Пригадую, шукав телефон однієї української перекладачки – хотів видати українською мовою свій соціально-політичний роман. Написав знайомому, з яким колись працювали в одному київському виданні. Він повідомив сумну новину: перекладачка, мовляв, померла, а він уже майже два роки «в еміграції».
Мене це здивувало, і ось чому. В Україні триває одна з найстрашніших воєн у Європі. Країна в небезпеці – і з точки зору територій, і за кількістю жертв. А цей міцний 47-річний поет, до того ж колишній учасник «Правого сектору», вважає за доречне називати свою відсутність «еміграцією».
Він – автор віршів про любов до рідної Неньки. Писав голосно, емоційно, з пафосом. Але коли справа дійшла до реального захисту країни – вирішив поки що залишитися осторонь.
Я не схильний судити всіх за окремими випадками. Але подібних спостережень у Берліні – десятки. Молоді, міцні, енергійні чоловіки, цілком здатні бути в строю або допомагати в тилу, живуть за межами України, і нерідко досить комфортно. Можливо, у кожного своя історія, але...
У контексті Дня відповідальності особливо гостро відчувається дисбаланс: країна воює, а за межами України – десятки, якщо не сотні тисяч чоловіків, здатних тримати зброю. Причому мова не тільки про тих, хто виїхав законно – чимало прикладів, коли кордон перетинали за підробленими довідками, фіктивним працевлаштуванням або обхідними маршрутами. Це не просто індивідуальний вибір, а показник того, наскільки розмите в частини суспільства розуміння особистої відповідальності перед країною в момент її найбільшого випробування.
Тому тема Дня відповідальності людини за свої дії дійсно актуальна. Україна живе в епоху тривожної невизначеності. З одного боку – героїзм бійців, волонтерів, медиків, підприємців. З іншого – ухилення від мобілізації, масова тіньова економіка, відверті корупційні схеми і побутова байдужість.
Новинна стрічка часом ніби не знає, що в країні війна: рясніє кримінальними драмами, спалахами насильства, випадками жорстокого поводження з дітьми і старими людьми в інтернатах.
За повідомленнями Національної поліції, за перші три квартали цього року до її підрозділів надійшло понад 32 тисячі заяв і повідомлень про скоєні кримінальні правопорушення та інші події, пов'язані з домашнім насильством. Це менше, ніж у минулі роки, але картина все одно жахлива. Особливо турбує те, що жорстокого поводження в побуті зазнають сотні дітей. А недавній скандал з інтернатом на Буковині, де дітей тримали в умовах, близьких до тюремних, відверто шокують. За кожним таким випадком – не тільки відсутність нагляду, а й байдужість цілих місцевих вертикалей влади.
Як і раніше, спливають історії про тортури ув'язнених, знущання, позамежну брутальність окремих представників правоохоронної системи.
Іноді здається, що апарат Уповноваженого з прав людини Верховної Ради варто збільшити в кілька разів – не тільки для реакції на гучні скандали, але й для реальної профілактики порушень прав людини, особливо з боку держави.
Зрозуміло, війна сильно впливає на психіку суспільства. Але далеко не всі проблеми можна на неї списати. Випадки невмотивованої жорстокості, кричущого зловживання владою траплялися і до вторгнення. Досить згадати справу ексдепутата Віктора Лозинського, який під час полювання цинічно вбив селянина, або Кагарлик, де поліцейські ґвалтували молоду жінку, викликавши її нібито як свідка.
Моральні злами є в кожному суспільстві. На жаль, в Україні ця проблема посилюється багаторічним періодом інституційної руйнації і системного популізму, коли держава роками не розвиває стратегічну культуру відповідальності – ні на особистому, ні на управлінському рівні.
Так, Верховна Рада заснувала День відповідальності. Але який сенс у даті в календарі, якщо в коридорах влади відповідальність давно стала валютою, яка знецінюється швидше за гривню?
Ось лише кілька прикладів. Навесні цього року НАБУ виявило схему виведення 733 мільйонів гривень при закупівлі харчування для ЗСУ у 2022-2023 роках. А вже через кілька тижнів депутати від правлячої партії зареєстрували законопроєкт № 13423, який пропонує амністію за злочини у сфері військових закупівель та обмежує повноваження антикорупційних органів.
А в серпні розкрилися нові схеми: закупівлі дронів та електроніки з відкатами до 30%. Причому брали участь у цьому не маргінали, а фігуранти з повноваженнями, з доступом до тендерів. Вони напевно знають, що рятівна лазівка для уникнення покарання за скоєне вже готується.
Таких прикладів – десятки. І кожен з них – крапля в ту чашу, за якою фронт може не витримати. Тому що йдеться не тільки про крадіжки. Ідеться про те, що навіть під час війни система залишається цілком дружньою до корупціонерів. Це не сприяє об'єднанню країни, перетворенню її на єдиний і потужний кулак проти ворога.
Україна готується до перемовин з Євроунією про членство, і картинка потрібна. Але дедалі частіше здається, що всередині цієї картинки дехто живе за старими правилами: може, якось воно буде. Вмовляємо європейців, щоб прийняли, а потім розраховуємо, що вони від нас вже нікуди не подінуться.
І поки все рухається в цьому руслі, поки реформи проводяться лише на папері, поки патріотизм лише лицемірно декларується на кожному кроці – реальні кошти продовжують йти в кишені ділків. І кожна вкрадена ланка в логістиці й обороні зменшує шанси на перемогу.
Невисока відповідальність деяких громадян за долю своєї країни – далеко не випадковість і не результат якогось, вибачте, етнічного або генетичного відбору. Це чітко пов'язано з тим, який приклад подає громадянам як влада загалом, так і окремі її представники. У народі це називається просто: «Риба гниє з голови».
В Україні безвідповідальність влади – це не метафора. Це цинічно розпродані свого часу на метал озброєння. Це закони із завідомо корупційною складовою. Це телемарафони, у які вливаються мільйони, хоча рейтинг довіри до них давно впав ледь не до нульової позначки. Це закриті декларації чиновників і «раптові» квартири, машини і вілли без пояснення джерел доходу. Та багато чого такого.
У цьому контексті не додає оптимізму кадрова політика президента Зеленського. Призначення «по дружбі» вже не виглядають помилкою – вони стали системою. І, як результат, провали в логістиці, недоліки в обороні, трагічні наслідки на підхідних шляхах і лінії фронту.
Про це писали всі. Повторюватися не буду. Скажу тільки: нічого принципово не змінилося. Країною керує вузьке коло осіб, ключову роль у якому відіграє голова ОП Андрій Єрмак. За даними Центру Разумкова, станом на березень, йому не довіряли 67% громадян. Незважаючи на це, саме він, за даними ЗМІ, курирує кадрову політику. А далі – усе за звичним сценарієм.
Скандал з одеським мером Геннадієм Трухановим – свіжа ілюстрація цього. Він далеко не бездоганний, але якщо є підстави для його відсторонення – діяти потрібно згідно зі законом. Це, здається, так очевидно. Але замість цього його позбавляють українського громадянства – нібито за наявність російського паспорта. Стовідсоткових доказів немає, сам Труханов заперечує. Відомий розслідувач Христо Грозєв вважає скан «паспорта Труханова», який опублікувала СБУ, «підробкою, можливо, частиною дезінформації РФ».
Проте процес пішов. І що особливо символічно – ходять чутки, що місце звільнять для представника «Слуги народу». І такого роду «наїзд» на місцеве самоврядування – далеко не єдиний.
Тим часом одесити, судячи зі ЗМІ та соцмереж, спостерігають за тим, що відбувається, з погано прихованим цинізмом. Мерія працює. Сам Труханов, здається, ставиться до того, що відбувається, як до чергової бюрократичної перешкоди. Центральна влада знову виглядає «так собі», м'яко кажучи.
У День відповідальності особливо доречно згадати, що в Україні оригінал і підробка часто сидять за одним столом. Але коли непотизм – це стратегія, а боротьба з корупцією закінчується зміною кришок на тих же каструлях – тоді рятує не тільки почуття гумору, нехай навіть одеське.
Рятує те, що в цій країні завжди є і, впевнений, будуть ті, хто працює, воює, платить податки і тримає все це в рівновазі. Без орденів – але зі совістю. Без гучних заяв – але з особистою відповідальністю.
Саме вони і є справжньою опорою і шансом на майбутнє України як вільної і процвітаючої країни.