У парку ім. Івана Франка 9 вересня представили світлову артінсталяцію «Формула Пам’яті», присвячену українському вченому, громадському діячеві, ректору Львівського університету та міністру освіти та науки Івану Вакарчуку. Інсталяцію показали безпосередньо на місці, де планують створити майбутній громадський простір його пам’яті.
Святослав Вакарчук, фронтмен гурту «Океан Ельзи» під час дійства виконав пісню «Ночі і дні», одну з улюблених композицій свого батька.
Лише важливі новини – підписуйся на наш WhatsApp-канал
Автором інсталяції є світловий та архітектурний дизайнер Микола Каблука, а в основу його роботи лягла ідея спадкоємності.
Якщо хочете читати головні новини дня оперативно Додайте ZAXID.NET у вибрані в Google«Те, що створив Іван Вакарчук, продовжує жити, а його внесок впливає на суспільство зараз і впливатиме на наступні покоління. Дерево – символ росту, життя, передачі знань нащадкам. “Формула” в назві відсилає до тих елементів, із яких складаються памʼять і внесок людини: праці, цінностей, родини. Образ самого світла відсилає до пана Івана як науковця та до важливої ролі науки в його житті», ‒ пояснює Микола Каблука.
Водночас у Львові триває архітектурний конкурс на проєкт постійного культурно-мистецького простору пам’яті Івана Вакарчука.
«До 23 жовтня триває архітектурний конкурс. Наше завдання – знайти найкращу команду, яка запропонує інсталяцію для цієї локації. Уже зголосилися 25 команд, і це лише початок. Думаю, їх буде 50 і більше. Тому закликаємо передавати цей меседж у світ, щоб найкращі архітектурні команди долучалися до конкурсу і щоб тут постав неймовірний простір, присвячений Івану Вакарчуку», ‒ зазначив міський голова Львова Андрій Садовий.
Нагадаємо, у серпні 2026 року Львівська міська рада ухвалила рішення про створення культурно-мистецького простору пам’яті Івана Вакарчука та оголосила архітектурний конкурс на його проєкт. Новий громадський простір облаштують на місці клумби у парку Франка.
Про те, яким би міг стати цей простір, ZAXID.NET поговорив зі Святославом Вакарчуком.
Яким би той простір мав би бути, на твою думку?
Я б хотів, щоб це був простір не імені Івана Вакарчука, а простір Івана Вакарчука. Різниця в цьому для мене суттєва, тому що якщо говорити «імені», виходить почесна і, можливо, щира, але формальність. Тому що коли ми називаємо вулицю чи установу чиїмось іменем, то ми просто віддаємо їм шану, але не зв’язуємо їх між собою.
Коли ж ми кажемо, що це його простір, то під цим ми розуміємо, що це місце буде асоціюватися з людиною і буде просякнуте, якщо можна так сказати, його духом, його енергією, його спадщиною. І це все, що я і наша родина, і мама, і мій брат, хотіли б від цього місця. Щоб це було не просто місце почесної пам'яті, а місце змістовної пам’яті, місце, куди люди приходять ніби до нього.
Щоб ті, хто його знав, приходив згадати про його енергію, здобуток, життєву силу. А ті, хто ніколи його не знав, могли прийти та познайомитися з ним. Це мало б бути так само, коли ти приходиш на виставку до художника і поступово, не знаючи, ким він був, просто дивишся на картини й відчуваєш настрій. От такого відчуття приблизно хотілося б.
Наскільки для родини важливий саме інформаційний компонент?
Це рішення я залишаю на волю шановних митців, які будуть подаватися на конкурс. До речі, вчора мер Садовий сказав, що на конкурс уже подалося 25 команд. Тобто це великий конкурс. Я не знаю, хто ці люди й не можу знати, поки конкурс не закінчиться.
Розумію, що задача непроста, що це має бути естетичне рішення. Ми дуже підтримуємо, щоб це було красиве, європейське, сучасне не з погляду виконання, а з погляду вимог часу рішення. Але з іншого боку, думаю, воно не може бути абсолютно абстрактним, адже через 50 років ніхто не зрозуміє, про що та про кого це.
Я не хочу нав’язувати своєї думки. Хтось може просто увічнити його як людину в буквальному сенсі слова. Хтось може більш абстрактно бачити проєкт, асоціативно.
Хтось може зробити щось, що взагалі буде сприйматися як метафора. Але в будь-якому разі хотілося б, щоб це було так чи інакше пов’язано з наукою, з доробком батька.
Ну і, зрозуміло, щоб відповідало місцю, бо воно чудове. Я дуже вдячний місту, що саме його виділили для цієї мети.
Ти кажеш, що не побачиш проєкт до завершення конкурсу. Тобто представники родини не входять до конкурсної комісії?
Ми не входимо, але я сподіваюся, що ми принаймні зможемо як мінімум взяти участь у дискусії. Я в жодному разі не хотів би мати більше прав, ніж це передбачено положеннями конкурсу. Але, безумовно, і я, і мама, і Олег хочемо мати можливість висловити свою думку.
І ми хотіли б, щоб цю думку можна було висловити ще до того, як рішення буде ухвалено.
Ти дуже багато їздиш світом. Чи бачив ти пам’ятники, які можеш назвати ідеальними?
Наприклад, знаменитий пам’ятник де Голю в Парижі, який влучно передає його постать та відповідає масштабу особистості. Є пам’ятники більш абстрактні, але які теж чітко асоціюються з людиною. Наприклад, мій улюблений пам’ятник відомій людині – пам'ятник Кафці у Празі. Він запам'ятовується, він цікавий.
Розумієш, мені хотілося б, щоб це було не просто якесь формальне місце вшанування пам’яті. Мені хотілося б, щоб це місце було своїм для студентів. Причому не тільки для університетських, там поруч ще є студенти політеху, наприклад.
Мені хотілося б, щоб це було місце, де збираються студенти, щоб їм подобалось туди ходити. Щоб це було місце класної енергетики. Я уявляю собі, що там можна було б під гітару щось заспівати. Або просто провести час, як в класному вайбовому місці, як каже молодь зараз. Мені хотілося б такого балансу, власне, який був у татові. З одного боку, глибина, наука і така естетська витонченість, а з другого, земна, дуже проста і близька для всіх енергетика. Така, ніби це твій друг сидить на кухні з тобою.
Останнім часом меморіальні місця та скульптура у Львові викликає суперечки. Чому так відбувається, на твою думку? І чи не боїтесь ви, як родина, що так може відбутися і з цим меморіальним місцем?
По-перше, я львів’янин, який давно не живе у Львові. Тож не слідкую детально за всіма перипетіями. Звісно, відлуння до мене доходить, але я не глибоко знаю цю тему. Тому я не експерт у цьому питанні.
Я думаю, що це частина нормальної демократії, коли комусь щось подобається, комусь не подобається, для того й обираються конкурсні комісії. Бажано, щоб вони були збалансовані і щоб там були люди, які мають великий суспільний авторитет, яким довіряють львів’яни. І вони беруть на себе відповідальність за це рішення, адже хтось має брати на себе відповідальність. Ми ж не можемо кожне рішення ухвалювати через референдум.
Партнер проєкту Культура – компанія blago – прагне допомагати мешканцям відчувати себе людиною, яка живе в сучасному місті, де все під руками та миттєво доступне. Компанія існує, щоб розвивати технології, які будуть покращувати майбутнє міського життя. Компанія blago – будує міста третього покоління!
Тому завжди буде комусь щось подобатися, комусь ні. Я часто іронізую, що найкраще рішення – це те, яке всім трішки не подобається. Тому що якщо є рішення, яке комусь дуже подобається, то завжди знайдеться хтось, кому воно дуже не подобається. А будь-який розкол, напруга не варті того.
Ім’я Івана Вакарчука було завжди дуже об’єднавчим. Мені складно знайти у Львові людей, у кого б він не викликав повагу, і цим я безмежно пишаюсь. Тому я сподіваюся, що доля стати джерелом конфлікту омине цей проєкт. Для того, можливо, ми й привертаємо увагу такими подіями, як зараз ми зробили, щоб місце пам’яті було чудовим. Я думаю, що батько заслужив на це.