Відмовляючись від планів будівництва європейської системи ПРО, Обама закінчив століття зовнішньої політики, заснованої на одногодинній лекції вікторіанського географа
Рішення Барака Обами скасувати програму протиракетної оборони, закриваючи радарні бази у Східній Європі [насправді йдеться про відмову від будівництва радару у Чехії та пускових ракетних установок у Польщі. – Z] спровокувало очікуване висміювання з боку правих республіканців. Починаючи від сенатора Джона МакКейна, усі вони звинуватили президента у наївності, слабкості та, що гірше від усього, відступленні євразійського "Гартленду" [Heartland - "серцевинна земля"] Росії. Але хоч вони, можливо, позиціонують себе як сучасні, стратегічні реалісти, сьогоднішні неоконсерватори фактично захоплені рецептами щодо зовнішньої політики від пізньовікторіанського імперіаліста [найвідомішим геостратегом сучасності, спадкоємцем Маккіндера, як не дивно, варто вважати Збіґнєва Бжезінскі, який власне рішуче критикує неоконсерваторів та політику адміністрації Буша-молодшого, отже, пов’язувати неоконсерваторів зі спадщиною Маккіндера було б дуже передчасно. – Z].
У 1904 році географ сер Гелфорд Джон Маккіндер [Halford J. Mackinder] виголосив у рідко відвідуваному лекційному залі у Королівському географічному товаристві виступ під назвою "Географічна вісь історії". За одну лише годину він визначив основи геополітики ХХ століття. Як він припустив, "Вік Колумба" – тобто колоніальна експансія – вже закінчився, і світ, який перетинали в усіх напрямках пароплави, телеграфні мережі та поїзди, став "закритою політичною системою". Як наслідок, "усякий вибух суспільних сил, замість того щоб розсіятися в навколишньому незвіданому просторі та хаосі варварства, відгукнеться голосною луною на протилежному боці земної кулі, так що у підсумку руйнуванню піддадуться усі слабкі елементи в політичному й економічному організмі Землі". Світова дипломатія була зараз грою з нульовою сумою, коли кожна національна перемога досягалася розбиттям конкурента. Будь-які розмови про етику та моральність у зовнішній політиці були порожньою балаканиною. Що мало значення – то це сила і захоплення та утримання політичного простору. Найголовніша маса землі – "географічна вісь історії" – була центром, Євразією, що простягалася від меж Європи через степи, пустелю і поля Росії до Японського моря. І ключем до контролю над Гартлендом мало стати панування над Східною Європою: "Хто контролює Східну Європу, той командує Гартлендом/Хто править Гартлендом, той командує Світовим островом/Хто править Світовим островом, той командує Світом".
Отже, після Першої світової війни Маккіндер закликав до створення буферної зони дружніх держав – Польщі, Чехословаччини та Угорщини – щоб завадити Німеччині та Росії об’єднати свої сили. Єдина геополітична одиниця, що володіла б українськими полями, уральськими багатствами і Сибіром, становила б руйнівну загрозу для британських імперських інтересів. Так само думав і Гітлер (якого познайомив із геополітикою Маккіндера Рудольф Гесс), коли він уклав радянсько-німецький пакт про ненапад.
Потім, коли вже перемога союзників виглядала гарантованою і Сталін почав претендувати на гегемонію, немолодий Маккіндер попередив, що оскільки "територія СРСР є еквівалентною Гартленду" і "якщо Радянський Союз вийде з цієї війни завойовником Німеччини, він мав би усі шанси стати найбільшою військовою силою на планеті". Так було закладено насіння американської "політики стримування" СРСР. Коли архітектор американської повоєнної антирадянської стратегії, дипломат Джордж Кеннан, стверджував, що "наше завдання – запобігти об’єднанню військово-промислового потенціалу всіх євразійських земель під єдиною владою, що загрожуватиме інтересам інших острівних та континентальних частин планети", то це був чистий Маккіндер.
Відтоді маккіндерівське мислення міцно засіло у Пентагоні. Під патронажем Генрі Кіссінджера та Збіґнєва Бжезінскі поцінування географічного домінування було очевидним. Цей спадок зменшив свій вплив за часів мультилатералізму та розрядки адміністрації Біла Клинтона, але повернувся з новою силою під час неоконсервативного Проекту нового американського століття [фактично, так називався аналітичний центр неоконсерваторів, що діяв у 1997-2006 рр. – Project for the New American Century. – Z]. В епоху після Холодної війни неоконсерватори вважали, що США повинні прагнути до повної гегемонії над Світовим Островом без перешкод із боку філантропів-ідеалістів в ООН – що трохи допомагає зрозуміти причини війні в Іраку.
Навіть зараз чимало цього групового мислення залишається очевидним у Вашингтоні. Останній номер журналу Foreign Policy стверджує, що "розгортання сил США в Афганістані та Іраку і сьогоднішня напруга у відносинах із Росією через політичну долю Центральної Азії і Кавказу тільки підтверджують аргументи Маккіндера". У недавньому есе для opendemocracy.net принц Ель Гассан бін Талал із Йорданії так само згадав про те, як "боротьба за контроль над «енергетичним еліпсом» від Євразії до Ормузської протоки" виявила актуальність мислення Маккіндера "для політичних силових ігор сьогодення".
Битва за Гартленд відбувається найбільш очевидно у багатих на ресурси колишніх радянських республіках – Киргизстані, Узбекистані, Туркменістані та Білорусі [Білорусь не є багатою на корисні копалини. – Z]. Москва посилено намагається зберегти свою зону привілейованих інтересів, поки Америка використовує низку військових баз, нафтові контракти та офіційну допомогу розвитку, щоб посилити свій геополітичний вплив.
Отже, рішення відмовитися від будівництва протиракетного щита і ризик відступити східноєвропейську частину Гартленду росіянам є, з перспективи Маккіндера, актом жахливої стратегічної некомпетентності. І знову, це може бути лише черговим прикладом здатності Обами вийти за межі войовничої філософії Пентагону і рецептів вікторіанського імперіаліста, які так рідко пропонували справедливий мир.
Автор: Трістрем Гант [Tristram Hunt]
Назва оригіналу: A very foreign policy
Джерело: The Guardian, 25.09.2009
Зреферував Омелян Радимський