…військова співпраця Вермахту і Червоної армії полягала насамперед у взаємному інформуванні про дислокацію польського війська на Прикарпатті та плануванні спільних дій для його знищення.
Українські історики інколи стверджують, що Друга світова війна розпочалася на західноукраїнських землях 14-17 березня 1939 р., коли за мовчазної згоди Берліна відбулося угорське вторгнення на територію незалежної Карпатської України (проголошеної 15 березня 1939 р.). І все ж більшість дослідників вважають, що Україна вступила у Другу світову війну лише 1 вересня 1939 року, коли розпочалося німецьке бомбардування Львова та інших галицьких і волинських міст, що входили у міжвоєнний період до Польщі. 9-10 вересня німецькі війська форсували річку Сян, а 12 вересня розпочали бої за Львів проти 15-тисячного польського гарнізону генерала В.Лянґнера. Гітлерівці вели постійний артилерійський обстріл, бомбардували вокзали, летовища, навіть цвинтарі, зокрема польських орлят на Личакові. Місто залишилося без води, світла, телефонного зв'язку, радіо. Бракувало харчів.
Командування гарнізону робило все, щоб відволікати на себе німецькі сили і дати змогу основному війську організовано відійти у бік Румунії, на нову лінію опору Дністер-Стрий. У ці драматичні вересневі дні Генеральний консул СРСР у Львові Єлісей Синіцин (професійний розвідник, згодом генерал служби безпеки СРСР) інформував Москву про становище у місті. Зокрема, 11 вересня він доповів про чергову розмову з віце-старостою Львова Домбровським, який стурбовано допитувався: "Чому Совіти не займають неокуповану територію? Адже ми, слов'яни, завжди знайдемо спільну мову". Львів був переповнений біженцями із західної частини Польщі, насамперед євреями, які прагнули отримати в консульстві дозвіл виїхати на схід. Але 15 вересня радянський консул теж покинув Львів.
17 вересня у війну нарешті вступив СРСР, зайнявши того ж дня Тернопіль. А 19 вересня між союзниками несподівано зав'язався несанкціонований командуванням бій у Винниках під Львовом. Гітлерівці підбили тоді дві бронемашини, один танк, убили трьох і поранили чотирьох червоноармійців. Радянські танкісти завдали удару у відповідь: було підбито три протитанкові гармати, загинули три офіцери і кілька солдатів Вермахту, дев'ятьох було поранено.
Через збройний конфлікт частин Червоної армії і Вермахту у Винниках, через суперечку між командуванням німецького 18-го армійського корпусу і радянської 6-ї армії, хто штурмуватиме Львів і першим здобуде його, відносини між союзними військами загострилися. І хоча бойові дії проти поляків тривали, численні накази та директиви, оперативні зведення й телеграфні переговори між Москвою і армією свідчать, що саме аспекти суперечки між тодішніми союзниками стали переважати у діяльності вищих штабів. Проблему ускладнив перехід гітлерівцями ще 10 вересня узгодженої з Москвою демаркаційної лінії в районі Ярослава і 11 вересня під Сяноком, тобто захоплення німецькою групою "Південь" частини західноукраїнських земель. І радянське, і німецьке командування небезпідставно побоювалося безпосереднього контакту частин обох армій. Адже протягом багатьох років радянська пропаганда втовкмачувала, що німецький фашизм - лютий ворог СРСР і всього прогресивного людства. Адекватно реагувала і геббельсівська пропаганда Німеччини. Отже, щоб запобігти небажаним явищам, ситуація потребувала відповідних заходів.
Ще 18 вересня начальник радянського генштабу маршал В.Шапошніков надіслав командуванню Українського фронту термінове повідомлення. У ньому зазначалося, що німецьке головне командування розповсюдило звернення до особового складу щодо відносин з Червоною армією, яка перейшла польський кордон і наступає на захід. Звернення визначало, що при зустрічі з її частинами треба припинити наступ, відрядити делегатів від батальйону й вище, які повинні заявляти: "Німецька армія вітає армію Радянського Союзу". Згідно з цими вказівками, командир 18-го армійського корпусу генерал Баєр видав наказ, у якому вимагав від командирів усіх рангів розтлумачити особовому складу, що "червоні і німецькі війська - союзні", оскільки уряди СРСР і Німеччини" об'єднали свої зусилля на майбутнє". Відтак "потрібне дружнє ставлення всіх німецьких бійців і німецького населення до Червоної армії". Голова Генштабу Борис Шапошніков наказав командувачу Українського фронту Семену Тимошенкові поінформувати особовий склад про звернення німецького командування і, своєю чергою, при зустрічі з гітлерівцями висилати делегації від полку й вище для переговорів, до складу яких входили б і політпрацівники. У наказі попереджалося: "Бути з німецькими делегаціями взаємно ввічливими".
19 вересня з Берліна до Москви спеціальним авіарейсом прибула поважна група німецьких офіцерів для обговорення проблеми подальшого німецько-радянського військового співробітництва. Було підписано німецько-радянський протокол від 21 вересня 1939 р. Згідно з ним, 23 вересня Червона армія мала зайняти звільнену німцями територію і просуватися на демаркаційну лінію до Вісли, водночас разом з німецькими військами довершити розгром польських угруповань. Визначено точну лінію, яку заборонялося перелітати радянським і німецьким літакам, прийнято пропозицію дотримуватися висоти не більше 500 м. Встановлено загальні для обох армій сигнали для літаків. Були розглянуті конфліктні ситуації: обстріл німецькими літаками радянських частин під Заболотцями на Львівщині, під час якого було поранено вісьмох червоноармійців; обстріл групи німецьких солдатів червоноармійцями, а також скаргу командира німецького 14-го армійського корпусу на те, що радянські частини обстрілювали німецьких парламентарів.
Після переговорів польського і радянського командування у Винниках 22 вересня о 11.00 підписано протокол, згідно з яким до Львова о 14.00 входила Червоній армії, а польський гарнізон складав зброю і відходив до Курович (у бік Золочева). 1500 польським офіцерам гарантувалася свобода і недоторканість, право на виїзд до інших країн. Проте радянська сторона брутально порушила умови цього договору: при виході з міста обеззброєні колони були оточені частинами Червоної армії та НКВС і відправлені у концтабори. У місті розпочалися грабунки й мародерства.
Продовжувалася військова співпраця Вермахту і Червоної армії, яка полягала насамперед у взаємному інформуванні про дислокацію польського війська на Прикарпатті та плануванні спільних зусиль для його знищення. Неодноразово полякам доводилося водночас відбивати удари з обох фронтів. Після закінчення окремих операцій сторони надсилали вітання (Молотов німцям за Варшаву, німці - командуванню 6-ї армії - за Львів). Дійшло до спільного параду 22 вересня у Бресті військ німецького 19-го корпусу генерала Гайна Гудеріана і радянського 5-го корпусу генерала В. Чуйкова.
Ще 19 вересня командири двох німецьких полків з 1-ї гірської та 209-ї піхотних дивізій звернулися до радянського командування 2-го кінного корпусу з проханням надати їм допомогу у важкому бою з поляками в районі Замарстинова під Львовом. Але командування корпусу їм відмовило, посилаючись на відсутність наказу штабу армії. Такі випадки частішали мірою наближення передових частин обох армій. Відтак 21 вересня С.Тимошенко видав директиву: "При зверненні німецьких представників до командування наших частин про надання допомоги для знищення польських частин або банд - командирам виділяти потрібні сили, забезпечувати спільну ліквідацію ворожих сил".
Нарком Климентій Ворошилов і командувач фронтом Семен Тимошенко вимагали не лише координувати дії частин Червоної армії з Вермахтом, але й надавати німцям бойову підтримку в розгромі Війська Польського. Хоча виконанню цього наказу приділяли велику увагу, уникнути інцидентів не вдалося. 20 вересня частини 10-ї танкової дивізії генерала Шааля внаслідок непорозуміння атакували кіннотників 2-го корпусу. Наступного дня червоноармійці відкрили вогонь по німецькій колоні, яка відходила від Львова. Коли німецьке верховне командування поскаржилося Москві, маршал Шапошніков негайно надіслав телеграму Тимошенкові, в якій висловив обурення.
Що більше, до Львова прибув військовий аташе Німеччини в СРСР генерал Кьострінг у супроводі начальника штабу Українського фронту Миколи Ватутіна. 24 вересня він повідомив Ворошилова про вжиті заходи для недопущення конфліктів. "Найтісніший зв'язок між обома командувачами, - писав він, - як і між командирами частин, котрі домовилися про всі подробиці у товариському дусі, відновлені". Відтак у ході бойових дій війська Українського фронту неодноразово діяли спільно, зокрема з частинами 18-ї німецької армії генерала Ліста. Як свідчить оперативний звіт 6-ї армії, 24 вересня німецьке командування повідомило про те, що веде бої із значним угрупованням поляків поблизу міст Грубешів-Томашів-Замостя. У момент контрнаступу поляків проти німців корпус завдав удару в районі міст Сокаль-Грубешів. Щоб довершити розгром польського угруповання, на прохання німецької делегації, що прибула до Львова, командир 6-ї армії Філіп Голіков кинув у бій 2-й кінний корпус і 24 танкову бригаду з району Жовкви-Туринки-Добросина, які не допустили прориву поляків у бік Львова й Кам'янки-Струмилової.
Ще одну велику спільну операцію союзники провели 26-27 вересня проти 4-тисячної польської оперативної кінної групи генерала Владислава Андерса у районі Мостиська-Медика. У складі двох кінних бригад та інших підрозділів ця група намагалася коридором між німецьким і радянським військом пробитися з району Рави-Руської до Карпат і перейти угорський кордон. Коли група перейшла залізницю на ділянці Мостиська-Судова Вишня, їй довелося відбиватися і від німців, і від радянських частин 17-го стрілецького корпусу та 12-ї армії. У кровопролитних боях польська група була розсіяна і частково знищена. Полонено пораненого генерала В. Андерса, який 1941р. очолив польську армію, що формувалася в СРСР й була перекинута через Іран на Захід, де воювала проти німців. У ранзі генерала броні він помер у Лондоні 1970р.
Між союзниками налагодилися ділові стосунки. Представники радянського командування вільно переходили лінію фронту і без перешкод пересувалися територією, зайнятою німцями, і навпаки. Про це красномовно свідчить архівний документ - звіт майора І.Дем'янова, відрядженого 24-го вересня командуванням 6-ї армії на переговори з генералом Баєром до Городка. У ньому зазначалося, що німецькі дозори і блокпости навіть не зупинили машину майора з червоним прапорцем. Коли виявилося, що у Городку всього лише штаб дивізії, а штаб корпусу - у Перемишлі, майор дістався туди без перешкод. Переговори німецького генерала відбулися у престижному перемиському ресторані за участі десятка офіцерів. У ресторані й узгоджено всі питання щодо дотримання графіків відводу німецьких частин і передачі території радянському командуванню. Так само вирішували питання спільних дій проти польських угруповань (зокрема 27 вересня у районі Перемишля) іншими з'єднаннями Українського фронту.
Отож, усі ці факти свідчать про те, що в період вересневих боїв Вермахт і Червона армія діяли як союзники. Однак особовий склад Вермахту, насамперед офіцерський загал і генералітет, вважали союз із СРСР тимчасовим, зумовленим складною геополітичною ситуацією. "Серед німецьких солдатів і офіцерів антирадянські настрої підтримували карикатурами (щоправда, не в офіційній пресі) та розмовах такого плану: розіб'ємо Францію і Англію, згодом Америку, а потім розправимося з Росією", - писав у повідомленні начальник розвідки 6-го стрілецького корпусу ЧА капітан Альмет'єв. Він наводив й інші факти зневажливого ставлення гітлерівців до Червоної армії, зокрема, висловлення: "Червона армія дуже слабка, і якщо Гітлер накаже - ми з нею легко і швидко розправимося".
Тим часом дезорієнтовані закликом польського маршала Е.Ридз-Сміґли (до речі, уродженця Бережан) не чинити опору Червоній армії, солдати і офіцери польської армії десятками тисяч складали зброю з надією на гуманне ставлення до них. Щоб зменшити потік військовополонених і посилити розклад польських частин, 23 вересня нарком К.Ворошилов наказав командуванню Українським фронтом звільнять військовополонених селян-українців, мобілізованих у Західній Україні. На підставі цього наказу С.Тимошенко і М.Хрущов видали розпорядження негайно відпустити по домівках полонених солдатів-українців і білорусів, батьки яких мешкали на території Західної України та Західної Білорусії, а вояків-чехів відпускати, взявши розписку про те, що вони не воюватимуть проти СРСР. Офіцерів, жандармів, поліцейських, в'язнів, розвідників, контрреволюціонерів з інших територій передавали органам НКВС. Проблемою військовополонених особисто займався Л.Мехліс і саме він запропонував відпускати солдатів-українців та білорусів. Загалом відпустили по домівках 44 тис. українських вояків.
За домовленістю з Берліном командування групи "Південь" теж видало наказ, згідно з яким вояків-українців з Галичини і Волині відпускали з полону. Зокрема тільки через Перемишль до 3 жовтня їх було передано радянській стороні близько 4 тисяч.
Тієї осені Сталін постійно наголошував на тривалій перспективі дружніх радянсько-німецьких відносин. Він вважав, що спільний розгром Польщі зміцнив його союз із Гітлером. Коли Ріббентроп привітав більшовицького диктатора з його 60-річчям, у відповіді в газеті "Правда" за 25 грудня 1939р. Сталін зазначив: "Дружба народів Німеччини й Радянського Союзу, скріплена кров'ю, має всі підстави бути довготривалою й міцною".
Автор - доктор історичних наук, професор