Епопея із затвердженням формату цьогорічного Національного мультипредметного тесту (НМТ) все ще триває, хоча до самих вступних іспитів залишається дедалі менше часу. Досить несподівано спільний проєкт Міністерства освіти і науки та парламентського комітету з питань освіти, науки й інновацій забуксував у стінах парламенту. Якщо вірити заголовкам ЗМІ – як результат протидії фракції «Європейської солідарності» через виключення історії України з переліку обов’язкових предметів тестування. Напрошується цікаве питання: як четверта за розміром фракція з 25 депутатів може завадити «монобільшості» й окремим дружнім до неї депутатським групам прийняти узгоджене рішення? Отже, попри гучні заголовки і справді медійно активну позицію окремих депутатів «ЄС» (Володимира В’ятровича насамперед), остаточного рішення все ще немає. Як і єдності з цього питання серед провладної фракції.
Не мати затвердженої схеми проведення загальнонаціональних іспитів за чотири місяці до самих іспитів – нонсенс. Цьогорічні випускники досі на 100% не можуть мати певності щодо того, які предмети доведеться складати. Претензії тут мають бути не до тих депутатів, котрі мають резонні зауваги до нинішнього проєкту, а до МОН і профільного парламентського комітету, які лише в січні (а не в серпні чи вересні, як мали б) сформулювали власну пропозицію. Котра ще й викликала хвилю запеклих дискусій через долю тесту з історії. Можна зрозуміти затримки у випадку 2022 року. Та що заважало, зважаючи на вже відомі обставини, узгодити формат НМТ ще місяці тому – чергове питання до рівня компетентності нинішнього МОН та інших людей, дотичних до освітньої політики в державі.
Про те, чому історія України повинна бути обов’язковою для всіх випускників шкіл при складанні НМТ, сказано й написано чимало, зокрема й автором цих рядків. Однак серед численних дебатів різного рівня фаховості щодо того, чи повинні всі складати історію, деякі важливі питання залишились значною мірою за кадром, а деякі розглядались надто спрощено.
Багато лунало слів, що тести як форма контролю є недосконалими та неефективними, особливо коли йдеться про історію, де ключову роль відіграє не тільки фактаж, але й розуміння явищ і процесів. Мовляв, якщо зводити історію України лише до тестів, то ніякі знання випускників обов’язковий тест із цього предмета не покращить і не перевірить, а все зведеться лиш до зубріння дат й імен, які одразу після НМТ будуть забуті.
Частково така проблема справді є. Але зводити її ступінь в абсолют можуть лише ті, хто не знайомий з тестами попередніх років. Вже упродовж багатьох років тест ЗНО з історії України складається з типологічно відмінних завдань із різним рівнем вимог до учня. Справді, деякі питання перевіряють суто знання фактографічного матеріалу. Та є й завдання, що вимагають доброго розуміння явищ, здатності аналізувати й доходити логічних висновків. Тож теза, що ЗНО/НМТ з історії України – це лише безсенсове зубріння, аж ніяк не є правильною, а говорить більше про компетентність тих, хто цю тезу висуває.
Тест можна і треба покращувати. Але побачені подекуди в медіа-просторі думки чи то про його нездатність перевірити реальний рівень випускників, чи про потребу додати завдання з відкритою формою відповіді показують лише нерозуміння реальності. А реальність проста – формат ЗНО чи, в екстремальні часи, НМТ є недосконалим, проте кращої альтернативи немає. Не вступні ж іспити при університетах повертати, де реальні знання мало що значили.
Ще одна дискусійна теза: якщо зробити історію обов’язковою, то це хіба що відіб’є будь-яку охоту її вчити. Що цікаво, щодо української мови чи математики таких аргументів не застосовують. Будемо відвертими – є чимало учнів, які не горять бажанням вчитись. І яких з року в рік вчителі змушені «витягувати» задля переведення до наступного класу. То, може, скасувати обов’язкову середню освіту, щоб не мучити ні дітей, ні вчителів? І середню освіту здобуватимуть лише ті, хто цього прагне. Уявляю дикий крик у суспільстві, якби хтось всерйоз висунув таку пропозицію. А логіка ж та сама. Примус не може бути сутністю навчання, це очевидно. Але певні його елементи все одно потрібні, зокрема і як мотиватори. Хто має досвід роботи в школі чи університеті, то повинен це добре знати.
Написане вище не знімає іншої дилеми – наявності реальних проблем у системі шкільної освіти. Автор неодноразово особисто чув від студентів, що в школі вони історію не вчили й не любили через нецікаве викладання чи персони вчителів. Вочевидь, верифікувати ці розповіді складно. Та в кожного під час навчання були вчителі улюблені – чия праця надихала й захоплювала – і такі, на чиї уроки взагалі йти не хотілося.
Найгірше, що можна зробити в такій ситуації – це заявити, що «всі вони там однакові». Мовляв, вчителі погані, думають лише як заробити репетиторством, а тому добре вчити учнів не хочуть тощо. Як і в будь-якій професії, вчителі є різні. І не тільки з історії, звісно ж. Бо чомусь останніми тижнями саме останніх багато хто затято звинувачує в бажанні заробітчанства як мотивації захищати обов’язковість історії на НМТ. Що ж, кожен звинувачує відповідно до власної системи моральних координат.
Попри всі обставини, в українській школі є позитивна динаміка. Зокрема, і щодо вивчення історії. За участі фахових науковців оновлюються навчальні програми, які стають глибшими, цікавішими, тематично й методологічно різноріднішими. Хоча, заради правди, є й історики, котрі замість самим вникнути в суть проблеми чи долучитись до її вирішення просто звинувачують колег по цеху в нічогонеробленні. Нема на те ради.
Є чимало вчителів історії (звісно, не лише історії, але зараз саме про неї), котрі ледь не на голому ентузіазмі намагаються не відбувати номер, а зацікавлювати й бути креативними. Тож треба не таврувати всіх скопом, а подумати, як мотивувати таких вчителів, водночас заохочуючи (зокрема адекватною зарплатою!) притік нових кадрів на зміну тим, робота яких справді неефективна або й взагалі шкідлива. Але це має бути саме заохочення, а не чергові формальні бюрократичні вимоги, які для галочки виконують недобросовісні вчителі і які хіба заважають нормально працювати тим, хто цього справді хоче.
Лиш поодинокі учасники дискусії про тестування з історії України озвучили важливу думку – НМТ (чи раніше ЗНО) взагалі повинен не перевіряти шкільні знання (для цього є Державна підсумкова атестація, яку цьогоріч вкотре скасували), а рейтингувати вступників до університетів. Тобто відсіювати, тих, хто не тягне рівень вищої освіти. І з цим завдання НМТ, а в минулі роки ЗНО, не справляється.
Дискусії про обов’язковість того чи іншого предмета вочевидь важливі, але не повинні відволікати від інших проблемних моментів. Влучно висловився історик Ігор Сердюк: «Якщо відверто, то у більшість ЗВО беруть усіх». Таке явище як мінімальний поріг, необхідний для успішної здачі тесту, наче й існував, але був надто низьким. Цього ж року він взагалі опустився далеко нижче від порогу вгадування і буде лиш трішки вищим за 10% тестових балів. Цікаво, хто з роботодавців візьме до себе кандидата, котрий при перевірці знань і умінь покаже успішність, скажімо, у 15%? Ніхто при своєму умі, припускаю. А от до університету – ласкаво просимо. Студентом можна стати, не маючи фактично жодних знань, банально «натикавши» галочок у бланк відповідей. А потім викладачі повинні давати раду не лише здібним і мотивованим студентам (що завжди в радість), але й слабким і байдужим. І відрахувати теж не вийде, бо з деканату помахають пальчиком – куди це ти цінних студентів хочеш виключити.
Деякі університети, які реально зацікавлені в якості вступників, встановлюють власні «мінімуми». Проректор Київської школи економіки й колишній заступник міністра освіти Єгор Стадний зазначає, що КШЕ цього року планує встановити прохідний мінімум на рівні 50-60%, а не 10%, як на НМТ. Так відбудеться бодай мінімальне «просіювання» вступників. Така практика мала би стати повсюдною. У попередні роки були намагання бодай на окремі спеціальності, зокрема медичні, запровадити пороговий бал ЗНО з профільних предметів хоч би на рівні 150 балів з 200. Та навіть вимога здати ключовий для обраного фаху предмет на ЗНО бодай на 3+ за 5-бальною системою викликала хвилі обурення – як це так, діткам обмежують можливість вступити до університету. Стурбованим «нерівністю» (хоча можливості то рівні насправді) у цьому випадку вартує пригадати, що принаймні вища освіта в нас наразі не обов’язкова. Хоча з приходом на посаду Шкарлета, прикриваючись війною та іншими клопотами, ці 150-бальні пороги скасували навіть там, де вони були.
Кількість убиває якість. Принаймні якщо йдеться про вищу освіту. Згідно зі статистикою, кожен третій українець має вищу освіту, а серед осіб віком від 18 до 23 років 79,7% її здобувають. Але отримати диплом й отримати знання – не те саме. Серед здобувачів вищої освіти предостатньо тих, хто сам не може відповісти на питання, чому він/вона обрали ту чи іншу спеціальність і що робитимуть по завершенні університету. І хоча відсоток пасивних і слабких студентів різниться залежно від університету й спеціальностей, та суті проблеми це не змінює. За умов набирання до закладів вищої освіти фактично всіх охочих (чи тих, кого змушують батьки або ще хтось) якісного розвитку вищої освіти в Україні не буде.
А його не буде, бо встановлення адекватного порогу на ЗНО/НМТ хоча б на рівні 170 балів з 200 з профільного предмета неминуче потягне за собою «ефект доміно». Спочатку – скорочення кількості студентів. Наступний крок – скорочення кількості викладацьких ставок, які прив’язані не до наукових здобутків, а саме до кількості студентів. Менше студентів і менше викладачів – менше університетів. Усе це буде правильними кроками, якщо мета – якісна вища освіта.
Цих кроків ніхто не зробить, принаймні в короткій і середній перспективі. Уже навіть з першим – нормальним порогом при вступному тестуванні – не складається. Такі кроки точно не додадуть голосів на виборах. Чиновникам і політикам простіше продовжувати профанацію, ніж всерйоз розв’язувати складну проблему. Замість сприяти, у поєднанні з приватними ініціативами, появі більшої кількості справді якісних наукових інституцій для фахівців різних спеціальностей простіше прив’язати їх до вічної боротьби за години й часто невмотивованих студентів. Замість створити справді дієві форми перевірки якості наукової і викладацької роботи, що врахують специфіку кожної галузі, простіше накинути ще більше неефективної бюрократії і вимог. Котрі не перешкоджають тим, хто працює погано, проте ставить палки в колеса тим, хто таки прагне щось робити не «для галочки».
Більшість суспільства, зі свого боку, теж все влаштовує. Якби була пропозиція залишити лише один обов’язковий предмет на НМТ, а ще краще – жодного, то ця пропозиція перемогла б із великим відривом. Бо головне «щоб дитина поступила», бажано без жодних зусиль. Якою буде ціна такого підходу й ефективність навчання згідно з ним – питання, які ставити не прийнято. Бо так простіше. Чим не кредо всієї української освітньої системи?