Днями мене попросили назвати свого улюбленого персонажа. Літературного, кіношного, історичного, міфологічного – будь-якого. І я не на жарт розгубився. З’ясувалось, що дуже важко вибирати між Віні-Пухом і Плутархом, безумним арабом Абдулом Альхазредом і тим чуваком, якого застрелили на останніх секундах фільму “Ніч живих мерців” (я навіть не можу пригадати його імені).
Може, простота запитань і не погубить світ, але погубити кілька днів життя вона може з легкістю нещасного випадку. Отже, я кілька днів міркував, чи є у мене улюблений персонаж, і проблема вибору перетворилася на манію. Єдина альтернатива, яка невблаганно постала переді мною, – набрехати щось у відповідь. Ну, наприклад, сказати, що мій улюблений персонаж – це все ж таки Віні-Пух. Чом би й ні? Це, звісно, настільки випадкова правда, що мало чим різниться від брехні. З іншого боку, будь-який персонаж – продукт більш чи менш віртуозної брехні, й нашарування її плодючих ґрунтів творять найкращих героїв та лиходіїв.
Запитання про улюбленого персонажа не давало мені спокою, допоки я не згадав його. Й навіть здивувався: ну, як я міг забути? Як я міг забути про те, що прекрасним і надзвичайно яскравим персонажем може бути твій давній знайомий, непримітна взагалі-то людина, весь масштаб та епічність якої залежать від одного лише твого бажання очуднювати реальність?! Ти бачиш його час од часу в одних і тих таки місцях. Просто він живе і працює десь поруч. Таких людей, які з’являються в одній з тобою черзі, разом з тобою чекають на зелене світло, підходять до газетного кіоску, – їх, мабуть існує ще кілька десятків, але ти впізнаєш тільки одного. Бо він, на відміну від інших, – персонаж.
І от живе собі ця людина, й навіть не здогадується, що увечері хтось про нього говорить: “А знаєте, що сьогодні вчудив цей персонаж?”. А що ж він такого вчудив, щоб стати персонажем? З’їв два кіло сала протягом однієї години? Врятував інваліда, який розбив милицею голомозу довбешку водія, котрий мало не розчавив старого на пішохідному переході? Придбав квиток у трамваї, зіжмакав його і проковтнув? Прочитав повне зібрання творів Івана Франка? Ні. Цей персонаж нічого такого не міг зробити. Він взагалі-то людина настільки нецікава, замкнута, обмежена й некомунікабельна, що для природного перетворення на персонажа потребує втручання Гоголя чи Кафки, – інші просто не помітили б його. А ти – не лише помічаєш, але й називаєш його “персонажем”, і розповідаєш про те, як він у їдальні щодня купує дві булочки і томатний сік. І що на роботу він ходить з пакетом, якому не менше двадцяти років. На тому пакеті ще можна розгледіти орла на тлі американського прапора, хоча від напису MONTANA вже практично нічого не лишилося. Й ти б цього, може, ніколи й не зауважив, якби не забув того дня зав’язати шнурівки на черевиках, а тому став, нахилився, – і якраз цієї мить древній пакет проплив перед тобою, крупним планом, як у кіно.
Ти ніколи не заговориш з ним. Хоча б тому, що він не справляє враження адекватної людини. Позавчора ніс цей кульок, народжений перебудовою в СРСР, а вчора – я помітив його здаля, на лавочці, недалеко від мого будинку, – він дуже серйозно, зосереджено їв морозиво; але діло не в морозиві, а в тому, що він був мокрий, як хлющ, хоча день видався сонячний, безхмарний. Він, мабуть, відчув мій погляд, повернув голову, – і я трохи знітився, закурив сигарету, наче саме для цього й зупинявся; мені неприємно було відчувати себе роззявою: мало що з цим диваком могло трапитись, а я ж однак не підійду, не запитаю, і тим більше – не запропоную допомоги; тому й вдав, ніби мені немає діла до цього мокрющого персонажа з морозивом. Цигарку, правда, довелось викинути: через все це сум’яття припалив її не з того боку.
Я тривалий час запитую себе: чому, чому цей тип раптом став для тебе не просто “знайомим”, а саме персонажем? Чому щоразу, побачивши його, ти мобілізуєш всю свою спостережливість? Тобі мало безкінечної галереї персонажів, яких протягом тисячоліть наклепала планетарна фабрика мистецтва? Ні, просто з ними, з усіма цими побратимами Швейка та друзякам Мауглі, пов’язані дві проблеми. Перша полягає в тому, що ці персонажі нагадують гроші: тобі їх завжди бракує, і ти їх щодня витрачаєш, розтринькуєш, вони не затримуються в тебе надовго. Друга – і значно більша проблема – це їхня, персонажів, завершеність. Добрі вони чи злі, кумедні чи трагічні, але існують у минулому часі. А от твій знайомий, якого ти бачиш мало не щодня, і який не підозрює про свою участь в якихось більш-менш завершених сюжетах, що відбуваються винятково у твоїй свідомості, – це персонаж зовсім іншого, індивідуального вжитку. Це тільки твій персонаж, і тільки від тебе залежить його майбутнє. Це своєрідна крадіжка чужого життя, яка не створює нікому ніяких незручностей. Це твій приватний серіал на твоєму приватному телеканалі. Це стовідсотковий ексклюзив. Це простір, в якому ти можеш бути як пожирачем поп-корну, так і деміургом. Це твій шанс відчути себе автором рівня Кафки чи Гоголя, бодай протягом тих кількох хвилин, поки цей твій знайомий стоїть поруч на автобусній зупинці й подумки усміхається: “Це ж треба, знову цей персонаж! Позавчора забув шнурівки зав’язати, вчора цигарку з фільтра припалив. А сьогодні пика така відморожена, як у Гоголя”.