«Таке» – це не просто «таке собі» розважання про життєві історії, які легко і приємно читати на дозвіллі. Тексти Іздрика складні, глибокі й багатопланові – це суцільна «mistake»
Про книгу Юрія Іздрика «Таке» почали говорити ще до того, як з’явилося її друковане видання. Насамперед у «живому журналі», на який Іздрик усерйоз підсів ще під час роботи над експериментальним випуском журналу «Четвер», який всуціль складався з дописів ЖЖ‑юзерів. Майбутні розділи книги письменник викладав в Інтернет‑щоденнику, отримуючи на них часом несподівані відгуки. Далі у вільному доступі з’явилися електронна та аудіоверсії книжки, що характеризує Іздрика як людину широкої душі – справді, популярності авторів сучукрліту не зашкодила б поява у мережі їхніх текстів. Враховуючи вартість паперової книжки, так було б більше шансів, що їх узагалі прочитають.
Книжку Юрія Іздрика «Таке» прикрашає його власне фото, зроблене під час проекту «БОМЖ» – «Без ознак мистецького життя», ініційованого львівським часописом «Просто неба». Оскільки ліричний герой збірки, як і більшість героїв Іздрика, виразно автобіографічний, то десь таким він і виглядає у текстах: трохи мандрівним філософом на зразок Сковороди, трохи пияком із сусіднього бару, трохи маніяком‑параноїком, який із боязкого аутсайдера перетворився на безсмертного гуру Урганта Джамбона Тулку VII‑го, що вибудовує власний світ. Принаймні він завжди понад умовностями соціуму, хоча й сповнений співчуття до його мешканців. Іздрик – бездоганний стиліст, і його тексти, як завжди, заворожують фантастичною грою з сенсами слів і понять, перепадами емоцій – від тонкого ліризму до гнівних прокльонів, іронічністю і влучністю характеристик.
ліричний герой збірки, як і більшість героїв Іздрика, виразно автобіографічний
Жодна книжка 2009 року не заслуговувала більше на звання найкращої, і в жодної не було так мало шансів це звання отримати. Далі за сценарієм мали б іти схвильовані репліки небайдужих інтелектуалів, котрі б критично відгукнулися про конкурс «Книга року» від Бі-Бі-Сі, наголосивши на тому, що і проект цей нерепрезентативний, і склад журі непрофесійний, і добір книжок‑учасниць немотивований, а отже, на його результати не варто зважати. Однак, як не крути, а вже п’ять років поспіль конкурс відбувається і привертає до себе увагу читацької громади, залишаючись фактично безальтернативним (Шевченківську премію, здається, вже ніхто не сприймає всерйоз). Добрі чи погані, але визнані лауреатами конкурсу книжки ілюструють процеси, що відбуваються у літературному житті України. Умовно я б схарактеризувала їх як боротьбу «пор’єдного» з «народним». Так, 2005 року премію отримує рафінований галичанин Юрій Винничук із книжкою «Весняні ігри в осінніх садах», наступного ж – апологет усіх лузерів і пияків Сергій Жадан; 2007-й знову приніс нагороду «пор’єдному» романові з претензією на філософські узагальнення (Володимир Діброва, «Андріївський узвіз»). Минулого року на конкурс Бі-Бі-Сі впала злива критики у зв’язку з перемогою роману Люко Дашвар «Молоко з кров’ю». Інтелектуали були обурені тим, що книгою року назвали «бульварне чтиво», «дамський роман», «масліт у його найгіршому вияві». Справді, що може бути ближчим до народу, ніж стовідсоткове «мило» з життя українського села?..
Отож, цього року на конкурсі Бі-Бі-Сі заповідалася перемога «пор’єдного», високоінтелектуального твору – і такими були всі книги «короткого списку». До п’ятірки фіналістів увійшли «Легенди Львова. Книга друга» Юрія Винничука, «Таке» Юрія Іздрика, «Місто з химерами» Олеся Ільченка, «Урізька готика» Галини Пагутяк та «Джури-характерники» Володимира Рутківського. Як бачимо, жодної «попси» – з погляду шанувальників Іздрика. З погляду решти «пор’єдного» громадянства «Таке» було дуже проблемною книгою: досить того, що у ній трапляються матюки, немає належного пієтету перед національною традицією, більшість новел нагадують растаманські байки та ще й, здається, автор висміює частину нашого суспільства… Значну частину.
Жодна книжка 2009 року не заслуговувала більше на звання найкращої, і в жодної не було так мало шансів це звання отримати
Відтак, розглядаючи можливих переможців, доводилося констатувати, що навряд чи симпатії журі (у складі Ольги Герасим’юк, Андрія Кузьменка (Скрябін), Андрія Куликова, Мирослава Поповича та Світлани Пиркало) будуть на боці Іздрика. Тому його перемога була такою ж приємною, як і несподіваною. Направду, філософічність Іздрика, що полягає не в розмазуванні однієї-двох прописних істин на 200 сторінок, а в прямому транслюванні трансцендентного знання – з неба, з‑під землі, із власної душі – вчинила диво. Ну, можливо, не диво, але низку особистісних трансформацій – Ольга Герасим’юк, наприклад, плакала, читаючи «Таке». Крім того, Іздрик у парадоксальний спосіб поєднав «пор’єдність» (галицький шарм – його нікуди не подінеш) та народність. Треба думати, що «ходінню в народ» сприятиме вміла менеджерська діяльність харківського «Клубу сімейного дозвілля», адже видана тут книга вдруге отримує відзнаку року, – напрочуд влучний вибір авторів для нечисленних україномовних видань.
Ольга Герасим’юк, наприклад, плакала, читаючи «Таке»
Якщо ж серйозно, годі чекати, що з перемогою на конкурсі творчість калуського растамана справді стане «маслітом» (у найкращому розумінні цього слова), бо ж «Таке» – це не просто «таке собі» розважання про життєві історії, які легко і приємно читати на дозвіллі. Тексти Іздрика складні, глибокі й багатопланові – це суцільна «mistake»: можливо, ми всі Господня помилка, а можливо, помилковим є наше ставлення до життя, невміння ним керувати, оволодіти тією радістю, котра нам дається. «Miss take» – одвічна туга за раєм, якого не знаходимо на землі, а Царство Небесне, як відомо, силою береться. «Тake it», – пропонує Іздрик, граючи словами з серйозним виразом обличчя і запрошуючи до оволодіння тяжкою наукою легкого життя для радості й любові.
Юрій Іздрик. Таке. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2009.