У Львові відбудеться прем’єра українського фільму «Такі красиві люди», який став дебютом у повнометражному кіно режисера Дмитра Мойсеєва.
Фестивальна прем’єра відбулася торік у конкурсній програмі МКФ «Молодість». Перед тим як вийти в український прокат, фільм показали на міжнародних фестивалях в Італії, Польщі, США та Вірменії. Загалом у прокатному графіку картини «Такі красиві люди» - 30 українських міст.
Йдеться у картині про двох подруг, які вирішили втекти від метушні великого міста та оселились на березі моря якнайдалі від людей. Одна з них має чудову родину: доброго, дивакуватого чоловіка та восьмирічного сина. У іншої – невдалий шлюб, успіхи в рибацтві, піаніно та самотність. Разом вони влаштовують домашні вистави, читають вірші та слухають музику…
25 вересня у львівському кінотеатрі «Кінопалац» фільм представлятимуть актор Олег Стефан та режисер Дмитро Мойсеєв.
ZAXID.NET попросив Олега Стефана, актора театру імені Леся Курбаса та викладача ЛНУ ім. Івана Франка розповісти докладніше про фільм.
Чим вас привабив сценарій картини «Такі красиві люди»?
Насамперед він відрізняється від тих, що до мене потрапляли. Коли я його прочитав, я був уражений. Я зрозумів, що Дмитро Мойсеєв – мій режисер. Фільм дуже сильно відрізняється від того, що зараз знімають. Це дуже проста історія.
Яким є ваш герой?
Фільм – це історія звичайних людей, які втекли від соціуму. Ми не знаємо їх біографій до подій, які відбуваються у фільмі. Зрештою, я особливо і не задавався такими питаннями стосовно свого героя, хто він, чим займався до того, як опинився на березі моря, почав рибалити та насолоджуватися кожним днем. Його дружина, дитина існують у повній гармонії. Можливо, комусь він видасться дивакуватим, він, зрештою, і є дивакуватим. Хоча мені він таким не видається, може тому, що я і сам дивакуватий у житті.
Загалом, є багато чогось такого, що в ньому перегукується зі мною, а є таке, що запропонувала сама історія і мені довелося прийняти це на себе.
Власне кажучи, мій персонаж не є головним героєм. Попри те, що Дмитро каже, що там усі герої головні, там є любовна історія, яка йде скрізь усі події фільму, а ми існуємо таким собі супутниками, таким, може, зразком, тим, що хотілося би мати у цьому житті.
А ще «Такі красиві люди» - дуже красивий фільм. Режисер наполягав на тому, щоб знімальна група виїхала на Арабатську стрілку. Ми виїхали в найдальшу точку, там де майже немає пансіонатів. То була дуже гарна пора, жовтень, людей не було, тільки море, вузенька смужка між Азовським морем та озером Сиваш. Це було чудових 25 днів в хорошій компанії.
До речі, коли зараз йдеться про Арабатську стрілку, то відразу виникає паралельна тема, тема анексії Криму. Та територія, де ми знімали, тепер окупована.
Фільм знімався два роки тому і нас обслуговував маріупольській персонал в пансіонаті. Я був єдиним, хто взагалі не переходив на російську мову, спочатку реакція на це була дивною. Потім ми заприятелювали і мали дуже теплі стосунки.
Ви недавно їздили у Маріуполь з концертами. Що змінилося за ці два роки,
Адміністрація Маріуполя робить все можливе, щоб туди приїздили мало не щодня якісь українські виконавці. Чи джаз, чи хор імені Верьовки, чи наш театр разом із співачкою Мар’яною Садовською, чи ще хтось. Це дуже потрібно, на це існує надзвичайно високий попит. Маріупольці сприймають усі ці візити просто як дива із неба: раптом них приземляється президент, який ходить по місту і розмовляє з людьми, то приїздять колективи, про які вони і не чули раніше. Весь Маріуполь потопає у жовто-блакитному кольорі.
Такі зміни відбулися останнім часом?
Так. І прикро, що не через культурну атаку, а через воєнні події. От через це я дуже шкодую. Бо я вважаю, що краще перш за все вкладати в культури. Тоді потім не доведеться вкладати у зброю. Зрештою про це багато вже говорили, в тому числі і Ірина Магдиш, заступник начальника управління культури ЛМР. У Маріуполі зараз це відчувається особливо сильно. І вони відчайдушно намагаються усе надолужити.
Якою є зараз робота у театрі імені Курбаса?
Художній керівник театру Володимир Кучинський живе завжди зі своїми темами та зі своїми авторами. Він зараз працює над «Благодарним Еродієм» Григорія Сковороди. Молоді актори та студенти роблять свою версію. Думаю, буде дуже цікаво. Сподіваюся, це буде сучасна і стильна річ.
З минулого сезону ми продовжили ще один напрямок роботи: відкриті читки сучасної драматургії. Мені здається, що наш театр – єдиний, хто тим займається. Звичайно, професійно тим займається і фестиваль сучасної драматургії «Драбина».
В нашому проекті мені подобається, що автори могли самі трохи займатися режисурою. Тож деякі читання нагадували вистави. Зараз робота над ними триває. Євген Худзик працює над п’єсою «Дванадцята ніч» за Клімом. Думаю, що трохи згодом буде і «Слава героям» Павла Ар’є. І ці дві речі увійдуть в репертуар. Так що у нас зараз багато роботи.
А щодо викладання?
Я тішуся, що маю студентів. Зараз їх п’ятнадцять з різних куточків України. Вдалося зробити ансамбль, вони чують один одного. Зараз важливо, щоб вони не втратили це вміння, виростаючи з коротких штанців, щоб вони трималися гуртом, бо разом вони – сила.
З ними було багато цікавої роботи, уже з першого семестру ми грали «Іліаду» Гомера. Потім була роботи за Шевченком. До речі, його повість «Близнюки» була вперше поставлена в Україні. Були традиційні вже «Байки» Езопа. Був шекспірівський «Перикл, цар Тирський». Ця п’єса теж не має сценічної історії в Україні. Ми зіграли не один раз, як це робиться на іспитах, а декілька разів, при повних залах. І далі будемо грати.
Так що є багато цікавої роботи.