Виступаючи 7 березня в Конгресі з посланням «Про становище в країні», президент Сполучених Штатів Джо Байден кілька разів згадав про Україну, про необхідність її підтримки, про її визначальну роль у стримуванні Росії. А головне – про небезпеку, яку несе Путін, про необхідність його зупинити.
«Якщо хтось вважає, що Росія зупиниться в Україні, – я впевнений, що ні. Але Україна може зупинити її, якщо ми підтримаємо Україну і надамо їй зброю. Моє послання президентові Путіну просте. Ми не відступимося, я не відступлюся. Ми маємо зупинити Путіна! Якщо Сполучені Штати покинуть Україну, Україна опиниться в небезпеці, Європа опиниться в небезпеці, світ опиниться в небезпеці», – застерігав Байден.
Але чи дійшли ці застереження до вух, мізків і сердець американських обивателів? Припускаю, лише частково. Так, більшість американців, згідно зі свіжою соціологією, все ще схвально ставиться до військової допомоги Україні, навіть попри те, що ця суспільна підтримка хай повільно, але впевнено падає. Особливо багато противників української підтримки серед республіканського електорату, особливо того, що MAGA (Make America Great Again), тобто палких фанатів експрезидента Дональда Трампа. Хоча відносно достатньо таких і серед демократичного електорату і так званих нейтральних.
Вони досі, після двох років найкривавішої війни ХХІ століття, після Бучі, Маріуполя, ракетних обстрілів мирних українських міст, не вірять, що Владімір Путін може бути загрозою. Ок, уточню: загрозою саме для них, американців, адже він так далеко, десь там за океаном.
Мушу їх розчарувати, суто географічно – не так вже й далеко. Відстань між російською Камчаткою й американською Аляскою, розділених Беринговою протокою, становить якихось 86 км. Якщо ж брати до уваги російські й американські острови в цій протоці, то відстань скоротиться взагалі до 4 км.
Хоча зрозуміло, що в нашому випадку йдеться не про фізичну географію. Зрозуміло, що яка б не була відстань між США і РФ, яким би не був підлітний час ракет, Росія навряд чи наважилася б напасти на найпотужнішу державу світу. Бо чітко розуміє, чим це для неї закінчиться.
Тут радше йдеться про географію політичну, а точніше геополітику. І саме геополітичний баланс Росія так вперто намагається зруйнувати своїми агресивними діями, передовсім в Україні.
«Вони не розуміють, що якщо ми (Західний світ) не переможемо його (Путіна) зараз, то підбадьоримо тиранів у всьому світі», – такий закид робить несвідомим американцям відома журналістка й письменниця, директорка проєкту «Нова Україна» київського Інституту прогресивної політики Тамар Джейкобі в інтерв’ю виданню New Eastern Europe.
Інтерв’юйована висловила надію, що Конгрес США врешті-решт ухвалить пакет допомоги Україні, який очікує на розгляд зі жовтня минулого року. Хоча й додала зі занепокоєнням, що пакет можуть урізати.
«Водночас я боюся, що навіть якщо законопроєкт ухвалять, це буде останній американський пакет допомоги Україні. Американська підтримка України скорочується. Якщо на початку повномасштабного вторгнення Україну підтримували від 60 до 80 відсотків американців, то зараз підтримка впала до 50-60 відсотків. Якщо Дональда Трампа буде переобрано президентом, я боюся, що американська допомога повністю припиниться. Але навіть без Трампа американський інтерес і занепокоєння щодо війни зменшуються», – непокоїлася Джейкобі.
Вона порівнювала Сполучені Штати зі сплячим драконом. От він дрімає, коли, наприклад, Європа охоплена полум’ям війни. Адже багато важливих діячів американської історії, зокрема Томас Пейн чи Томас Джефферсон, повторювали: «Тримайтеся подалі від Європи». Але тут трапляється щось на кшталт атаки на Перл-Харбор чи 11 вересня 2001 року. Сполучені Штати прокидаються, втручаються в конфлікт і вирішують його на користь тієї сторони, за яку вони вступилися.
То чи конче потрібно, щоб хтось вгатив безпосередньо по американській території? Необов’язково. От, наприклад, у Першу світову американці втрутилися без, так би мовити, больового чинника. Зрештою, і європейську частину Другої світової вони могли б проігнорувати, але все ж не кинули своїх колишніх союзників напризволяще.
Цікаво, чи дозволив би собі Гітлер таку ризикову воєнну кампанію, якби знав, що раніше чи пізніше по той бік лінії фронту з’являться вояки під зірково-смугастим прапором? Може, і ні. Може, й обмежився б лише анексією Судет та аншлюсом Австрії. Майже точно відомо про Вільгельма ІІ Гогенцоллерна, що він би відмовився від агресивних намірів, якби знав, що Антанта посилиться американцями. Тобто тоді Перша світова могла б і не розпочатися. Принаймні таку думку висловлює багато адептів альтернативної історії.
От тепер питання питань: а чи наважився б Путін на широкомасштабне вторгнення в Україну, якби підозрював, що раніше чи пізніше Сполучені Штати скерують на допомогу ЗСУ свій Другий флот? Скоріше ні, ніж так. Але тут ми зовсім не вдаємося в якбитологію. Путін точно знав, що жодного американського втручання не відбудеться. Адже Джо Байден кілька разів напередодні вторгнення недвозначно заявляв, що жоден американський солдат не буде посланий на війну в Україну. Зрештою, у згаданому посланні «Про становище в країні» президент США зайвий раз наголосив, що на території України не буде американських вояків.
От досі не можу зрозуміти, навіщо таке публічно заявляти, якщо ніхто за язика не тягне. Щоб полегшити справу Путіну, щоб той, бідака, не переживав: а що, як Америка таки втрутиться? Щоб спокійно робив свою справу зі знищення України й українців?
У цьому контексті мені напрочуд заімпонувала заява президента Франції Емманюеля Макрона про можливість відрядити до України західні війська. Найімовірніше, французький лідер блефував, бо навряд чи війська об’єднаного контингенту країн-членів НАТО з’являться на українсько-російському фронті. Навіть французький Іноземний легіон, думаю, марно чекати в Україні. Утім, слово – не горобець. Заяву проголошено, її почули два десятки лідерів західних держав, а потім і цілий світ. Почув її й сам Путін. І, напевно, аж ніяк не був втішений.
У чому весь, так би мовити, цимес Макронової заяви? У тому, що він вводить Кремль у ситуацію невизначеності: «А що як це не блеф?». Змушує кремлівських завсідників нервуватися, остерігатися. Змушує вже їх самим замислюватися: «А чи не перейшли ми тих червоних ліній, які намалював мосьє Макрон?».
Тобто по Путіну вдарили його ж зброєю. Макрон увів російського лідера у стан стратегічної невизначеності, у який сам Путін так любив вводити Західний світ (та й не лише Західний). Французький лідер демонструє своїм колегам, як треба поводитися з такими порушниками глобального спокою, як Путін. Він протиставляє свою тактику тактиці Байдена з його беззубими запевненнями у невтручанні, демонструючи цілковиту непродуктивність такого підходу. Водночас Макрон, так би мовити, вмикає запобіжник і проти ізоляціонізму Трампа, якщо його таки оберуть наступним президентом США. Тут варто ще раз процитувати Тамар Джейкобі: «На мою думку, вважати, що все закінчиться погано лише тому, що Трамп стане президентом, надто спрощено. Навіть українці так кажуть. Я також думаю, що до того часу, коли Трамп стане президентом, Європа може стати настільки сильною, що президентство Трампа не обов’язково призведе до катастрофи. Принаймні я на це сподіваюся».