Після провалу бліцкригу в лютому-березні 2022 року російські окупанти почали шукати винних у цій своїй грандіозній невдачі. Звісно ж, і серед своїх також, але передусім – ззовні. Так в активному російському політвжитку з’явилася фраза про те, що «ми воюємо не з Україною, а з НАТО». Дехто найрадикальніший (як український нардеп-зрадник Ілля Кива) навіть почав заявляти про те, що, мовляв, на фронті уже повсюди чутно польську мову…
Але тема війни проти НАТО не набула широкого вжитку – принаймні у форматі «на фронті проти нас воюють уже і поляки, і негри, і кого там тільки немає». І воленс-ноленс російським пропагандистам довелося вигадувати якісь причини успішності саме української армії – нехай і насиченої західною, натівською зброєю.
І от в одному з ефірів на російському пропагандистському ТБ (тобто на телебаченні в принципі, там іншого уже не залишилося – тут занурення в радянську дійсність вийшло дуже точне) докотилися до риторичних, мало не драматичних, у сльозах і шмарклях, питань – ну як же так виходить, що українські солдати демонструють у сотні, тисячі разів більше героїзму, ніж «наши мальчікі»?..
Звісно, визнати, що Сили оборони України воюють за свою землю, а окупаційний контингент – за чужу (хай що там записано путінськими холуями в російську Конституцію), ці «політичні експерти» не можуть. Заратустра Володимирович не дозволяє. А це був би найпростіший вихід із ситуації. Втім, така відповідь відразу ж спровокувала б інше, значно складніше і неприємніше запитання: а на біса ми тоді воюємо за ті чужі території, навіщо ми губимо там своїх людей, навіщо ми знищуємо свою економіку (про проблеми з дизпаливом, точніше, про його повну відсутність у низці регіонів РФ – і можливу сільськогосподарську катастрофу в країні-агресорі, що визнав навіть Патрушев-молодший, поставлений татом на аграрний фронт – уже всі чули)? А це вже може затягнути на «дискредитацію» і тюремний строк. Чого нікому із прокремлівських ефірних блазнів не хочеться отримати наостанок. От і намагаються викрутитися, як уміють.
А проблема в тому, що в цьому глухому куті винні самі росіяни. Бо це вони – або підконтрольні їм українці, як Микола Гоголь-Яновський («Гоголем просто» він став після польського повстання 1830–1831 років, на догоду імперії відмовившись від відверто польського прізвища) – і створили цей міф про українців як лінивих, вайлуватих, хитрих, але обмежених і недалеких хохлів. Які тільки й уміють, що кланятися Потьомкіну та називати імператрицю Катерину «мамою». Ту саму імператрицю, яка знищила останній до 1917 року осередок української державності – Військо Запорозьке Низове.
І він, цей міф, продовжував жити і розмножуватися за всіх імператорів та генеральних секретарів. Буквально на кожному кроці та повороті. Згадайте такий радянський фільм 1962 року «Королева бензоколонки», який кілька років тому з якогось дива був внесений Національним центром Олександра Довженка до сотні найкращих фільмів в історії українського кіно. Українського в цій стрічці майже нічого немає – починаючи з того, що на початку 60-х у Пирятині (де й знімався фільм, ця АЗС досі працює, між іншим) не знайшлося жодного українця, усі навколо говорили практично рафінованою російською мовою. Але двох другорядних персонажів із чітко артикульованою українськістю режисери таки вставили у свій фільм. Це були чиновники районного масштабу з характерними прізвищами Борщ і Лопата, які намагалися відхреститися від ремонту мосту через річку Вертопрашка.
До речі, як вам назва? Правда ж, нічого українського в ній немає? Правильно, бо реальна річка Вертопрашиха протікає по території Ленінського району Єврейської автономної області. Тобто аж на Далекому Сході Росії. Так-от, у цьому наскрізь російському фільмі (прямо як четвертий, кримський сезон «Сватів», де українського було аж кілька табличок на держустановах, які чомусь не прибрали зі серіалу) прізвища відверто негативних персонажів були чомусь саме українські. І директор тієї самої бензоколонки, лінивий і безініціативний персонаж – чомусь був Панас (Петрович), а не Афанасій. І смішний водій автомобіля з «кінопередвижкою» – Тарас. А от у головних героїв цілком собі російські імена – Людмила, Слава…
Ось так і формувалося ставлення пересічних і не дуже росіян до українців. Ставлення, яке тепер їм самим вилазить боком. А, між іншим, їм давним-давно, ще в ХІХ столітті, в лоб говорилося зовсім інше. Пам’ятаєте, як у п’ятій частині легендарної «Енеїди» Котляревського:
Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильнійша од гармат,
Там жизнь – алтин, а смерть – копійка,
Там лицар – всякий парубійка,
Козак там чортові не брат.
Перечитайте цю строфу ще раз. Чи ж це не про нинішню російсько-українську війну? І «любов к отчизні», і «вража сила не устоїть», і «смерть – копійка». Ну, і, звісно – те, що чорт козаку аж ніяк не брат, хай як нас усіх намагалися переконати у протилежному протягом останніх століть.
А це, між іншим, 1842 року було надруковано. 181 рік тому. Здавалося б, куди вже ясніше, правда? А якщо про Котляревського не знали чи не хотіли знати – то про Шевченка і героїчні мотиви в його творчості, певно ж, чули. Але не хотіли розуміти, бо все, на що були здатні – це дорікнути, мовляв, і непоганий поет цей ваш Шевченко, але писав би краще «великоруською мовою», ніж ото малозрозумілим «діалектом».
…Втім, проблеми росіян – це проблеми росіян. Нехай самі з ними розбираються. А нам важливо не повторювати їхніх помилок. Бо після перших успіхів і в нас почалося: та, у них там армія – це самі мобілізовані «чмоні»… А потім, коли цьому злому, сильному і жорстокому ворогу вдаються якісь успішні дії на фронті – багато українців не просто шоковані, а ще й здивовані. Як це так, мовляв, сталося, ми ж (якщо вірити телемарафону) уже за 2-3 тижні маємо перемогти.
Недооцінка ворога – це серйозна помилка, яка може обернутися смертю. Недооцінка, основана на власноруч створених міфах – це чистісіньке самогубство. Не повторюймо цих російських помилок, щоб не довелося знизувати плечима і розвінчувати байки про «армію монь», які раптом виявилися здатними на серйозні речі.