Львівський археолог, професор Лев Ковалевич, вирушає в Карпати на розкопки, пошуки скарбів Олекси Довбуша. Із ним також їде художник, який не надто ускладнює собі життя й полюбляє випити, співачка вар’єте та її молодший брат-контрабандист. Вони самі ще не підозрюють, яка роль кожного в цій історії. Можливо, зібрати їх усіх разом у глибині Карпат – це частина чийогось плану?
У цьому пригодницькому романі минуле й сучасне переплетено тісніше, аніж спершу може здаватися. Карпатську магію і духів з прадавніх часів щось пов’язує із тими, хто живе у Львові початку ХХ століття. Можливо, це кохання, над яким не має влади час, або давнє протистояння злих і добрих сил у світі?
Ті, хто читав роман Марічки Крижанівської «Тіні», будуть раді зустріти знайомих персонажів у нових сюжетних колізіях, дізнатися, що відбувалося у світі духів, коли з Гуцульщини зник Гук, і де він перебував увесь цей час.
Книга скоро побачить світ у «Видавництві Старого Лева». А поки пропонуємо уривок із неї.
***
30-ті роки ХХ століття
Ворохта, Карпати
Відтоді як за бабці Австрії у гірське село Ворохта проклали колію, туристи ринули сюди як бджоли на мед, а місцеві вхопилися за нагоду заробити гріш, тому одні наперед інших понабудовували нові вілли-курорти. Нині, у 30-ті роки, нікого не здивуєш добрим сервісом і смачними рестораціями, відпочивальники хочуть якоїсь екзотики.
– І шо, Василечьку, чєкаєш когос? – гуцул почув знайомий голос.
– Йо, куме!
– А то кого сего разу?
– А хочь би когос, Ива! – засміявся вусань Василь. – Все, коли їду фіров д’хаті дес в чєс, коли їде поїзд зи Львова або Станіславова, то встаю коло двірцє – мо’, котрогос панусє чи паньосю тре буде підвезти. То я собі якого гроша, а мо’, й злотого зароблю.
– Сам факт, Василю! Ті, хто ту приїжджєют, мают чим заплатити, не бідні.
– Йо! – ніби проспівав Василь.
– Йо! – в тон йому проспівав гуцульською говіркою кум.
Тим часом до ворохтянської залізничної станції під’їхав потяг, він випустив стовп густого диму і голосно загудів. З дверей висипалися десятки людей: хто – у вишуканому панському одязі і з важезними валізами, хто – з порожніми клунками, бо весь крам випродали на базарі у Яремчі. Але з-поміж усіх пасажирів найбільше впадали в око кремезні чоловіки. Їх було чимало, кілька десятків, вони юрмилися групами і помітно було, що між собою ці групи не знайомі. Їх об’єднувало єдине: усі тримали в руках лопати, міцні мотузки, величезні наплечники, казанки, й були одягнені в костюми для тривалих походів, на головах – зношені, засмальцьовані капелюхи.
– Ади, ше їдні по золото приїхали! – розреготався Василь.
– І хоць би хтось годний був його знайти! Ше’м ні разу не чюв, аби вікопали! – усміхнувся Іван.
– То всьо нероби. Мали би ґаздівку, то не мали би чєсу на такі бздури.
Кремезні золотошукачі вороже роззиралися на своїх конкурентів і за кілька хвилин розповзлися кожен у своєму керунку, врізнобіч. На пероні залишився лише один чоловік: кароокий, чорнявий, років тридцяти. З його одягу можна було припустити, що то археолог, який вибрався на розкопки старожитностей: кремовий костюм з доволі вільними штанами і піджаком, підперезаним поясом. Голову прикривав модний капелюх. А не надто напакована торба через плече звисала до самих колін. Оскільки біля вокзалу стояла тільки одна фіра і двоє гуцулів, молодий чоловік підійшов до них. На їхнє щире здивування, привітався по-міцевому:
– Слава Ісу!
– Слава навіки Богу сьвітому! – відповіли місцеві.
– Може, ви мені підкажете, хто у Ворохті здає покої у своєму помешканні чи на віллі?
– Панусю, а ту ціла купа готелів і курортів, вибирайте, на котру грошей вам стане! – усміхнувся Василь.
– Та ото ж, багато в мене нема.
– Ну дивітси, без грошей вам нема чьо пхатиси в «Скарбівку», там селятси міністри, посли чи фест заможні люди не йно з Польщі, а з цалого сьвіту. Готелі «Кляпер» і «Ясна» – так само дорогі. А вже можете вібрати межи пансіонатами: «Варшав’янка», «Світовид», «Золотий ріг».
– Нє, у «Варшав’янку» не хочу, волію давати гроші комусь із наших, бажано місцевих. Нікого не підкажете?
– До кого би то завезти пана? – Василь повернувся до свого кума.
– Когос з наших?
– Йо!
– До тотої Гануськи не повезем.
– Нє, до Гануськи і так ціле село ходе, нє, то не пасує такого пана до тої заталепаної лагойди везти, то не ґаздині, а встєд.
– Аа-а-а, знаю! Завези го до Гаврилівих, у «Пазю»! – аж підскочив на місці кум, згадавши про такий пансіонат.
– Йооо, в «Пазю»! – підтакнув Василь. – Микола Гаврилів – то фест файний місцевий хлоп, такий культурний, «Просьвіту» нам відкрив, заснував «Січ». Ой і не любила го австріяцка влада, та й польска зара не глади го! Ото він зі свов жінков Парасков збудували пару літ тому пансіонат – ладний, чистенький. То, панусю, як хочете лишити гроші комусь гідному, то вам до Миколи.
– Прекрасно! Він уже мені подобається! Могли б ви показати, де знайти той пансіонат?
– Йо! Можу пана завезти! – усміхнувся Василь.
– Чудово, заплачу скільки скажете! – молодик легко заскочив на фіру і сів біля фірмана.
Василь прицмокнув і вйокнув коням. Рушили передвечірньою Ворохтою. Перед очима новоприбулого гостя виріс перший із чотирьох кам’яних віадуків, який збудували ще за Австрії полонені італійці. Чоловіка здивував такий витончений і мереживний міст у цьому віддаленому гірському селі. І він так гармонійно злився із Прутом, що протікав попід ними, та горами, що нависали звідусіль і оточували, мов стінами, село, яке тіснилося у долині річки і розкидувало одинокі хатки на пагорбах. Минули пансіонат «Дворик Чорногорський», завернули за санаторій доктора Францішка Міхалка, і перед ними мелькнула вивіска FOTO-BLAZ. Подорожній неабияк здивувався, що тут уже є фотосалон.
Привечірнє сонце кидало промені на старовинну дерев’яну церкву, золотило верхівки смерек і дихало теплим серпневим леготом.
Від навколишнього краєвиду аж настрій покращав у Левка, саме так звали гостя, який мав великі плани на цю поїздку і розраховував на те, що йому все задумане вдасться.
Коні зупинилися під самим ґанком двоповерхової дерев’яної будівлі. Дашок із майстерно вирізьбленим гуцульським орнаментом прикривав вхід, з двох боків вели сходи.
– Приїхали, панусю. Вам до сеї оселі! – гукнув фірман Василь.
– Дякую! Маю надію, що ми ще зустрінемося! – Лев розрахувався з чоловіком і рушив сходами до входу.
Щойно вхопився за клямку, як з іншого боку дверей вискочила дівчина і з несподіванки зарепетувала:
– Агій, аби вас лихє оминало!!! – вигукнула вона. – Аби вам добре було, як ви мене настрашили, йо-о-о-ой!
– Вибачте, я не хотів налякати вас! – усміхнувся Левко, бо його неабияк потішило примовляння незнайомки, яка так щиро виявляла свої емоції.
– Ійо, – видихнула нарешті вона. – А ви до кого будете?
– Я хочу поселитися у вашому пансіонаті. Чи є вільні покої?
– Є два, можете вібрати, котрий вам си сподобає! Заходіт! – дівчина вже привітніше запросила незнайомця.
– А пан Микола є? – Лев скинув торбу на підлогу коридору.
– Нє, пан Микола пішов на зібраннє в «Просьвіту», шос там радитиси з кулєгами, я тотого не знаю. Але можу вас заселити. Я Катерина, покоївка в тім пансіонаті. А вже завтра зможете зазнайомитиси з Гаврилівими, та й тогди заплатите, – моторна дівчина у приталеному скромному платті, що сягало до середини литки, із коротким фартушком, крутнулася на невисоких підборах і побігла сходами на другий поверх, рукою запрошуючи за собою незнайомця.
Левко з усмішкою провів її поглядом. Вельми природною здалася йому ця Катерина, у місті таких вже не
знайти, манірних там значно більше. Він підійнявся услід за покоївкою. Дівчина відчинила одні з дверей на другому поверсі:
– Якщо такі покої запасуют панови, то будут його!
Левко зайшов у невелику кімнату, оббиту деревом, тут пахло лісом і свіжістю. Меблі були теж дерев’яні. Чоловік визирнув з-за фіранки у вікно. Навпроти виднілася невелика мальовнича гора зі шпичастими смереками, а трохи нижче протікав широкий Прут. Краєвид був просто казковий!
– Дуже гарно, тут і оселюся, – сказав чоловік. – Перепрошую, забув назватися, я Лев Ковалевич.
– Та най там! Бажаю файного відпочєнку! На добраніч, панусю! – усміхнулася Катерина і зачинила за собою двері.
Левко всміхнувся і негучно повторив Катеринине «та най там». Ще трохи постояв біля вікна, роззираючи пейзаж. А тоді зняв піджак, розпакував свою торбу. Помітив, що вже стемніло і варто було б запалити гасову лампу, бо переваги електрифікації наразі були ще не у кожному куточку країни. Знайшов лампу на столі. Змахнув рукою над нею – розгорівся ґніт і вогонь освітив кімнату…