Танці з леопардами нарешті щасливо закінчилися. Можна сказати, цілий танцювальний марафон, що розпочався з першою бомбою, яка впала на українські міста в ніч на 24 лютого. Навіть раніше, коли стало зрозумілим, що широкомасштабне вторгнення – неминуче. Тоді Велика Британія, Сполучені Штати, Польща, країни Балтії почали активно надавати Україні військову допомогу у вигляді «стінґерів», «джавелінів», «перунів», іншої амуніції.
Німеччина тоді ж передала (зрештою, навіть не передала, а лише пообіцяла) п’ять тисяч армійських шоломів застарілого зразка. Ці шоломи зразу ж перетворилися на мем, на символ нерішучості Німеччини, недалекоглядності берлінських політиків, небажання бачити очевидне, намагання все ще примиритися з агресором.
А танки? Та які там танки, що ви? Ми не можемо допустити ескалації напруженості, розростання конфлікту. Хоча для справедливості треба визнати, що ці бойові машини довгий час не поспішала надавати жодна країна-партнер. Та що танки – узагалі кожен новий вид важкої техніки надавався дуже тяжко, фактично пробивався з боєм, принаймні дипломатичним.
Усі ці зволікання, звісно, нам коштували нівроку дорого. Гинули наші найкращі захисники, руйнувалися цілі міста, втрачалися території, які згодом доведеться відбивати з кров’ю. Але нічого не вдієш, так поки що працює система колективного захисту Західного світу, коли справа доходить до гарячої війни, на яку цей світ аж ніяк не розраховував.
Уже, здавалося б, давно теза Френсіса Фукуями про «кінець історії» продемонструвала свою нікчемність, зрештою сам політолог визнав, що помилився, а світові топ-політики все ще відстоювали концепцію пацифізму, умиротворення, відсутності на планеті впертих антагоністів.
Захід поступово прозріває. Спершу гаубицями «три сокири», потім «гепардами», далі –Panzerhaubitze 2000, CAESAR, нарешті довгоочікувані реактивні системи залпового вогню HIMARS, MRLS M270, MARS II. Завдяки західній військовій техніці, яка мала значно кращі тактико-технічні характеристики, аніж радянсько-російська, українські захисники змогли перехопити ініціативу, здійснити низку блискучих контратакувальних операцій та звільнити багато окупованих територій, зокрема Харківщину, Херсонщину і Луганщину.
Так, були б у нас західні танки, все могло б піти значно швидше й ефективніше, а головне – меншою кров’ю. Проте досі справа не йшла. Головним гальмом виявилася Німеччина. Федеральний канцлер Олаф Шольц крутився як вуж на пательні, аби лише відкараскатися від ухвалення складного рішення. А без цього – ніяк. Адже саме німецькі танки Leopard 2 мали б стати основою броньованого кулака Збройних Сил України, який пробивав би оборонні редути окупантів. Проте Берлін не лише відмовлявся сам надавати танки, але й не давав дозволу на експорт «Леопардів» до України іншими країнами-союзниками.
Українці та їхні однодумці в Європі тиснули на уряд Шольца з усіх боків. Спеціально для цього було організовано «леопардовий» флешмоб у соціальних мережах. Люди виставляли у фейсбуці, інстраграмі і твіттері свої фото в леопардових шатах. На вулицях німецьких міст відбувалися акції-перформенси під загальним гаслом «Звільніть леопардів». Причому більшість з них – під офісами урядової Соціал-демократичної партії Німеччини. Чому? Бо інші партнери німецької урядової «світлофорної» коаліції – ліберали і «зелені» – перейшли на «світлий бік» і вже виступали за надання танків Україні.
Лише соціал-демократи на чолі зі Шольцом впиралися. Через це з’явилося багато конспірологічних теорій. Наприклад, що, мовляв, у Кремля існує потужний компромат на німецького канцлера, як колись і на його попередницю Анґелу Меркель. Тому Шольц ніколи не погодиться на «звільнення леопардів». Лунали й звинувачення в тому, що німецькі соціал-демократи роками підтримували бізнес з Росією, тож усе ще сподіваються на відновлення співпраці з Москвою. Але навряд чи ці версії мали під собою реальний ґрунт, особливо на тлі величезної військової допомоги Україні, наданої Берліном. Це і гаубиці, і РСЗВ, і зенітні самохідні установки Gepard, новітня система ППО IRIS-T тощо. Ця допомога обчислюється мільярдами євро.
Тут причина трохи в іншому. Особисто я схиляюся до тези про ядерну загрозу, радше навіть страх перед нею. Як засвідчують останні опитування громадської думки в Німеччини, суспільство поділилося приблизно навпіл між прихильниками і противниками надання танків. Для противників головною проблемою був страх, що Росія, аби помститися, здійснить ядерний удар по Німеччині. Вони вважали (й досі вважають), що надання Україні танків, які вбиватимуть росіян, майже дорівнює оголошенню Росії війни. Тому німецькому керівництву треба було щонайменше домогтися створення «танкової коаліції». Тобто щоб до України пішов не лише німецький Leopard, але й американський Abrams, британський Challenger, та ще й французький Leclerc.
Найсильніший тиск на Шольца чинили союзники з НАТО, які вже мали у своєму розпорядженні німецькі танки Leopard 2. Вони заявили, що передадуть бойові машини Україні, навіть натякали, що зроблять це в обхід волі Берліна, якщо той і надалі впиратиметься.
Була велика надія на те, що під час чергового засідання Контактної групи з питань оборони України, яка 20 січня відбулася на американській військовій базі Рамштайн у Німеччині, Шольц таки здасться. Однак він усе ще вагався. На щастя, як ми вже знаємо, недовго. Рішення про танки для України таки було ухвалено трьома днями пізніше.
На той момент згадана «танкова коаліція» стала фактом, тож Шольцу не було більше куди відступати. «Німецька відмова тепер не просто б завдала шкоди Україні, вона посилила б розбрат в Альянсі. Німецький уряд дискваліфікував би себе як надійного партнера не лише у сфері збройної співпраці. З дозволом на експорт і власними поставками Leopard 2 Берлін запобіг подальшому розколу Заходу», – написав зовнішньополітичний оглядач авторитетної німецької газет Frankfurter Allgemeine Zeitung Ніколас Буссе.
Танки, можна так сказати, об’єднали Захід. Рішення про відправку танків Abrams, Leopard, Challenger і, можливо, французьких Leclerc в будь-якому разі виводить військову допомогу Україні, а отже й участь союзників у конфлікті, на новий рівень. Це свідчення того, що Захід вже остаточно відмовився від хибної політики підштовхування Києва до перемовин з евентуальним торгом територіями. Ще зовсім недавно такі пропозиції лунали доволі часто й голосно. Тепер же навіть такий «голуб миру» як Генрі Кіссінджер виступає за перемогу України з її наступним вступом до НАТО.
Тож цей слизький етап пройдено, сподіваємося, що остаточно й безповоротно. Тепер позиція Заходу вимальовується чітко: ми надамо Україні все, що їй потрібно для перемоги, чого б нам це не коштувало, на які б небезпеки це нас не наражало.
Адже чому взагалі Владімір Путін зважився на цю безглузду зі західної точки зору війну. Бо був переконаний, що розбещені добробутом Європа й Америка забояться піти далі гомеопатичних санкцій. Як це було 2014 року. Кремлівські завсідники були переконані, що західні політики, з одного боку, неймовірно зманіжені, корумповані (зокрема й російськими грішми), а з іншого – страшенно налякані військовою міццю «другої армії у світі».
Захід нарешті довів, що це не так. Він утвердився в думці, що намальовані Путіним «червоні лінії» не більше як страшилка для слабкодухих. А Кремль розуміє лишень мову сили. Тож цю силу треба йому репрезентувати переконливо і без застережень. «Танкова коаліція» стала серйозною презентацією сили. Росіяни як чорт ладану бояться новітніх західних танків, тож можна спрогнозувати, що одна їхня поява на полі бою спричинить паніку в лавах окупантів. Але зупинятися на цьому не варто.
Чергова зустріч у форматі «Рамштайн» запланована на 14 лютого. Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба висловив сподівання, що ця зустріч стане «літаковою».