- Закінчили з фільмом «Золотий Вересень», прийшла ідея фільму про Закарпаття – ще є шанс деяких людей знайти, які пам’ятають. На Закарпатті взагалі ситуація складна. Дивишся, як люди сьогодні усвідомлюють власну ідентичність, історію про те, хто вони є...Там настільки наплутано все.
Минулого тижня у львівських кінотеатрах відбувся прем’єрний показ фільму «Срібна Земля» – від творців «Золотого Вересня».Стрічкарозповідає про історію Карпатської України у 1919-1939 рр. Жанр фільму, як його визначили творці, «епічний документальний фільм». У стрічці використано сучасну стилізовану зйомку, інфографіку в стилі Discovery,вдало мінімізовані голівудські спец-ефекти. Більше, про те як знімався і чим є фільм, розпитуємо у продюсера картини Тараса Чолія.
- Розкажіть як виникла думка зняти фільм про Закарпатську Україну?
- Ідея фільми робити постала 2008 року. Ми почали збір інтерв’ю. І тут подумалось – чом би не зробити фільм, адже старші люди відходять. Ще рік-два, і не буде нікого. Ми зібралися з Тарасом Химичем і Любомиром Соломченком і відзняли “Золотий Вересень”.
Закінчили з фільмом «Золотий Вересень», прийшла ідея фільму про Закарпаття – ще є шанс деяких людей знайти, які пам’ятають. На Закарпатті взагалі ситуація складна. Дивишся, як люди сьогодні усвідомлюють власну ідентичність, історію про те, хто вони є...Там настільки наплутано все.
- Фільм варто сприймати як художній чи радше як історико-документальний?
- Він однозначно документальний, але це епічний документальний фільм – спокійний, розповідний, барвистий, там багато цікавої етнічної музики.
Той обсяг паперів, які ми проштудіювали, того думаю, не зробив жоден журналіст чи публіцист, і далеко не кожен історик, який працював над цією темою, опрацьовував її так багатогранно, як це зробили ми.
Ми самі проштудіювали купу книжок - Петра Стерча, Вікентія Шандора, Василя Гренджу-Донського, Володимира Бірчака, всіх, хто ґрунтовно писав історію Закарпаття, і як галичани, ми розуміли історію зокрема і через цю літературу.
- У чому полягає багатогранність?
- У тому, що ми дивилися на різні спектри того періоду, наприклад геополітична ситуація в Европі. З позиції американської діаспори Русинів, які в Америці мали вплив на Вільсона і домагались того, щоб Закарпаття було якщо не частиною України, маю на увазі УНР, якої вже тоді не існувало, то хоча б частиною демократичної слов'янської країни - Чехословаччини. Далі - як Румунія реагувала, ставлення Угорщини. Наприклад, цікавий факт: Угорщина кілька місяців була радянською республікою - там постав комуністичний уряд.
Закарпаття взагалі в ті роки було ключовою територією, що зв’язувало дуже багато речей, для Угорщини наприклад, чи навіть для Антанти.
- Як саме відбувався збір матеріалів, зокрема інтерв’ю?
- На це в нас пішло десь півроку. Ми були в найглухіших селах - шукали “останніх з могікан”, які пам’ятають. Найстарші свідки 1917 року народження, а наймолодший - 1931-го. Є люди які воювали. Наприклад, Богдан Пришлякевич, мешканець Львова – людина яка пройшла через ОУН, Карпатську Січ, пізніше ДУН, ГУЛАГ.
Ці розповіді дуже цінні. У фільмі є кілька висловів, котрі, напевне, стануть крилатими.
- Чи виникали труднощі, пов’язані з закарпатським діалектом?
- Ми розуміємо закарпатський діалект десь на підсвідомості, розуміємо, що це великою мірою є збережена староруська або праукраїнська мова. Знаєте, це надзвичайно важливо, що ми є такі багаті на діалекти, культури, це різноманіття і є нашою силою і багатством, тільки ми це мусимо розуміти і цінувати. Фільм є дубльований також англійською мовою - є повноцінних два фільми: український і цілком адаптована для світової аудититорії англомовна версія. Дуже було непросто це все адаптувати під англійську. З нами працює професійний редактор і оповідач австралієць Едвард Бернс.
Зокрема проблемою було перекласти спогади людей, які говорять закарпатською говіркою. Якщо перекласти на літературну українську, воно стає сухим. Перекласти його на англійську - воно стає взагалі ніяким. А при тому ще зробити це доступним для англомовного глядача, який нічого про це не знає? Ми дуже намучилися з тим перекладанням і субтитруванням спогадів людей.
В нас у фільмі присутні шість мов, серед них польська, чеська, українська, німецька, угорська, англійська. Є англомовний персонаж - британський журналіст Майкл Вінч, який приїхав писати про Закарпаття. Є згадки про О’Гару МакКорнік, яка була з New York Times.
Тепер ми хочемо, щоб через нашу розповідь це зрозуміли не лише українці, але й угорці, чехи, поляки. Це історія багатьох країн, а не тільки одного Закарпаття.
- Яка саме фабула є ключовою у фільмі?
- Впродовж сотень років український народ в межах своєї етнічної землі хотів мати власну державу. Це є абсолютно нормальне прагнення будь-якої нації, будь-якої людини. І на Закарпатті ця мрія була реалізована між 1919 і 1939 роками, тобто через якихось 20 років органічної праці людей, які хотіли щось змінити, хотіли привести людям світло, дати новий спосіб мислення. Виявляється, що за 20 років є можливим побудувати з Етносу – Націю. Не можна ніколи опускати руки і казати: ви знаєте, такий складний час, все пройшло, все минулося, зараз нічого не можливо. Тоді були надзвичайно важкі часи, але люди, робили все залежне, щоб побудувати свою, нехай маленьку, але державу, з українським змістом. Це були і вчителі, і священики, велика кількість емігрантів з Східної України, галичани і волиняни, які там жили і творили спільну справу. Це приклад для сучасників, як потрібно жити і працювати.
- Кого ви залучали як історичного консультанта?
- Допомагало кілька людей, але науковим консультантом у фільмі є Олександр Пагіря - аспірант київського університету ім. Шевченка. З іншого боку, нам деякі добрі думки давав Степан Стойка - один з основних свідків. Він ці всі події пам’ятає, ще тоді був вчителем гімназії. Андрій та Іван Ребрики з Ужгорода, які були для нас дуже важливими з огляду на те, що все життя присвятили цій темі, вони мешкають в Ужгороді, мають власне видавництво «Гражда», а також професор Юрій Сливка зі Львова.
Також нам допомагали реконструктори з Польщі, ми відновили однострої угорських жандармів, пошили однострої карпатських січовиків. Також їздили до військового консультанта Ласло Тота в Будапешт, який єдиний видав книжку по угорських одностроях періоду І та ІІ Світових воєн.
Досить добра була співпраця із клубом військової реконструкції із Чехії. На наше запрошення взяти участь у проекті приїхало п'ять реконструкторів. Вони приїхали на 1 день, відзнялись і поїхали, за що ми їм дуже вдячні.
Загалом по одностроях поляків нам допомагав Павел Фангор, чеських - Францішек Частка, по українських - Тарас Павлишин, Володимир Правосудов.
- Робити закадрову начитку тексту ви запросили Славка Нудика та Павла Нечитайла. Чому саме їх?
- З дикторами була проблема. Першим диктором був Володимир Фехтель з львівського радіо. Перший текст був начитаний, але ми побачили, що все вкупі – і закарпатський диктор, і закарпатська тема, і закарпатські пісні, і ця мова. Щось не працювало. Дуже добре вийшло із Ярославом Нудиком – він в нас диктор в історичних довідках.
Ми дуже працювали, щоб взагалі весь фільм вивести на старий дорадянський правопис і стилістику мови того часу. Наш літературний редактор Анна-Марія Волосацька працювала з текстами, а звукорежисери з мовою диктора Павла Нечитайла із Камянця-Подільського – щоб не було типового для сучасної української мови “чьо”, “щьо”, і так далі.
- Цей фільм став для громадськості сюрпризом. Ви тримали роботу над ним в таємниці?
- Поки нема продукту, поки купа різних труднощів, не хотілось про нього говорити. Бо скажеш, потім будуть питатись – ну що, зробив, не зробив? Це тонкий процес. А якби не було б можливості завершити це, - був ще один довгобуд?
- Чи пов’язане це з тим прикрим випадком, коли не встигли домонтувати Золотий Вересень?
- Ні, абсолютно не пов'язано. Різні є нюанси. Техніка, яка була в нас, не витримувала. На цей проект ми оновили техніку, програмне забезпечення.
Тоді ми трошки переоцінили свої можливості. А в цьому випадку зробили довершений продукт, нехай люди подивляться, скажуть – добре чи ні.
- Хто робив монтаж, адже це відповідальна і тривка ділянка роботи?
- Це все роблять режисер, звукорежисер і композитор. Монтаж, графіка, режисура, анімація, музика – це все робить команда кіностудії “Invert Pictures”. Вони хороші митці і фахівці, рівних яким у Західній Україні, напевне, немає. Ми маємо на меті далі розвиватись і знімати фільми.
- Художній фільм плануєте знімати?
- Якщо б у нас були кошти.... за кілька мільйонів можна зняти добре кіно, це насправді не мусить бути аж так дорого все. Можна силами навіть невеликих кіностудій знімати все що завгодно.
- Ви знімаєте вже другий фільм. Фільм – задоволення не з дешевих. Як шукаєте кошти?
- Це найскладніше запитання, на нього відповісти непросто. Ми показували недавно фільм школярам, і діти п’ятого класу задавали запитання дуже правильні і прагматичні, задавили їх дуже прямо. Питались – а скільки коштує фільм зняти? Я не зміг відповісти, бо такі фільми знімати – це насправді тривалий виробничий, творчий процес, де може бути залучено багато людей. Можемо порівняти ролики, які “роблять” в Україні, які коштують мільйони, де абсолютно немає творчості, ніякої думки. Ролики про Україну до Євро. Це дві хвилини буквально. Щоб зробити фільм тривалістю понад годину, нехай і документальний, потрібен час, потрібні люди, потрібні кошти. Коштів у держави хронічно на культуру нема - їх ніхто не дає. Держава займається суто своїми справами. У нашому випадку, якщо б порахувати працю всіх людей, і їм заплатити зарплату, то це були б мільйони. Але більшість людей, котрі нам допомагали, є волонтерами. Просимо спонсорів позичити одяг чи зброю, чи нас кудись завезти. Деколи це можуть бути гроші на паливо, а деколи може бути... різне. Точної суми я не скажу, бо не знаю, бо не рахував.
- Міська, обласна рада не долучались?
- По-перше, в них немає грошей. Вони так нам кажуть. Є співпраця з міською радою через Музей Територія Терору, зокрема в накопиченні і опрацюванні матеріалу. Ми принаймні маємо базу, певних людей, з чим ми працюємо. Є гроші – ми робимо. Нема – робимо щось інше, що можемо робити без грошей. Зняли епізод – пишемо, монтуємо. Якщо би було постійне фінансування, можна б було робити набагато швидше. Ми знаходили й будемо знаходити і можливість, і кошти, щоб це робити далі.
- Чи може пересічний глядач побачити цей фільм у кінотеатрах?
- Може, але трішки згодом. Плануємо демонструвати його в Кінопалаці на Театральній у Львові, там його демонструватимуть в Арт-залі з квітня. Потім буде реліз DVD і CD, будемо проводити інші презентації і зустрічі із глядачами.
- Плануєте у Києві його показувати?
- Плануємо, але шукаємо приймаючу сторону. Які захочуть нас там бачити, які допоможуть з кінотеатром, зберуть публіку і так далі. Ми є продуценти, ми виробляємо продукт, але зробити на широкий показ ми наразі не в силі, бо це коштує як не час, то гроші. Наприклад, наші телеканали не готові за такі фільми платити гроші.
- А коли вийде диск? Чи можна його, скажімо, до літа одержати?
- Незабаром, може навіть до Великодня. Виходить диск DVD і музичний CD-бонус.
Ми спільно з виконавцями хочемо зробити подарунок для глядачів у вигляді додаткового саунд-треку до фільму.
Тарас Химич як режисер дав тіло фільму, основні риси, рефлекси. А Любомир Соломченко як композитор – дав душу, емоції, переживання, дух. У фільмі використані доробки гуртів “Бурдон”, “Дивні”, “Люди Добрі”, “Гудаки” - в нас немає ні шматочка краденого матеріалу. Усе зроблено власними руками. Ми готові робити спільні заходи з виконавцями, спільні релізи. Є дуже багато матеріалів, які не ввійшли у фільм.
- Який досвід роботи з телеканалами?
- Регіональні канали брали «Золотий Вересень» і показувати безкоштовно. А центральні канали показують серіали і шоу, реклами. Вони не готові домовлятись і брати наші фільми, не хочуть. Але навіть одні Інтернет-перегляди зашкалюють кількістю людей, яким це потрібно.
- Якщо якийсь торент викладе фільм, будете боротись?
- Будемо відстоювати свою думку. Для чого себе ж грабувати? Ми робили його для людей, але люди також мусять щось у це вкладати, інвестувати свою маленьку частку в нашу справу і в нашу державу, не можна жити тільки заради себе і брати все, що хочеш, без дозволу і без якоїсь вдячності мінімальної.
- Плануєте його самі розповсюджувати в Інтернеті?
- Ми не будемо “заливати” фільм в Інтернет – його все-одно “заллють” туди “добрі” люди. «Золотий Вересень» без нашого відома, навіть переклали російською. Досить якісно, до речі. Ця наша ментальність жити “на халяву” насправді дуже нам шкодить. Ми плануємо незабаром зробити сайт і зробити цей фільм та інші доступними на сайті в хорошій якості. Щоб людина могла зайти собі на сайт і легально його подивилась. Але це наступна робота і наступна розмова.
- Чи до вас можна звертатись стосовно організації показів?
- Якщо є охочі показати фільм – ми йдемо на зустріч. «Золотий Вересень» ми передавали на Східну Українукілька боксів дисків, активісти Спілки Української Молоді брали наш фільм і робили покази в США, в Австралії. Але наразі фільм тільки вийшов. Ще дуже важливо його показувати, розказувати, врешті захистити його. Тому це є наша наступна важка праця, з якою ми йдемо до людей. Запрошуємо усіх на наші презентації і віримо, що те, що ми зробили, ми зробили якнайкраще і для людей.