У четвер, 9 грудня, у прокат виходить фільм Тараса Дроня «Із зав’язаними очима». Понад рік картина «блукала» світом, беручи участь у фестивалях. Її прем’єра відбулась у жовтні 2020 року на Варшавському фестивалі, де фільм отримав приз за найкращий дебют. Згодом були ще фестивалі, ще нагороди. І нарешті картина виходить в український прокат.
Дія фільму відбувається після закінчення російсько-української війни. Головна героїня Юля, професійна спортсменка боїв змішаних єдиноборств, переживає посттравматичний синдром, пов’язаний зі втратою її хлопця на фронті. Дівчина намагається втекти від психологічного тиску з боку оточення, вона вирішує завершити свою спортивну кар’єру. У фільмі знімались Марина Кошкіна, Олег Шульга, Лариса Руснак, Олександр Мавріц,Сергій Лузановський, Ігор Колтовський та інші. Оператор – Олександр Поздняков. Продюсерка – Валерія Сочивець.
За таким нібито й невигадливим сюжетом стоїть насправді набагато більше. Режисер спирається на реальні історії, переплавляючи їх в одну, кінематографічну та універсальну. Сам він говорить, що розповів історію про тиск суспільства, про владу стереотипів, які можуть «вбити людину, не торкаючись її». Але це добре кіно, тому у ньому є змога кожному побачити щось своє, відрефлексувати власні травми.
Про травми, тиск, кіно та спорт ми поговорили з Тарасом Дронем напередодні виходу картини у прокат. Не обійшлось без спойлерів, але у цьому фільмі є те, що більше з сюжет. Це емоції, заради яких, без сумніву, варто піти у кіно.
Розкажи, як ви працювали з Мариною Кошкіною. Адже у фільмі чимало травматичних сцени, і морально, і фізично.
Сцени боїв продумувались буквально покадрово. Ні я, ні оператор Олександр Позняков, до цього часу не знімали жодних боїв. Тобто ми якесь уявлення мали, що існує ціла методика зйомки боїв, щоб вони виглядало правдиво. Ми дуже переживали, що ж у нас вийде у підсумку, оскільки в інших сценах все було зрозуміло, а ось з боями ми боялись «облажатись». І ми дуже багато готуватись, знімали ті бої, монтували, складали, дивились і знову все по колу. Там, де у нас були масові сцени офіційних боїв, ми знімали на дві камери, продумували кожен кадр. Щось, звичайно, не вдавалось. Сиділи біля монітора консультанти та каскадери, які казали «вірю-не вірю» про те, чи вийшов трюк, чи ні, адже усі бої були безконтактними, ніхто нікого не бив.
Коли я працюю з акторами, я хочу, щоб вони приходили на майданчик готовими. На репетиціях ми доводимо все до кипіння, а на першій бульці зупиняємось. А от на майданчику я включаю на повну газ і все закипає. Також були ситуації, коли ми знімали з одного дубля. Марина абсолютно віддано до цього ставилася.
Існує дуже тонка грань, оскільки сучасне кіно трохи недогране, а переграти ще гірше. Це мій дебютний фільм, тому це пошук і мій, і акторів. Звісно, може комусь щось не підходити, але особисто я глобально задоволений і вважаю, що це добра акторська робота, що Марина заслуговує поваги та похвали за пророблену роботу.
Не кожен актор зможе дозволити собі півроку готуватись до ролі, до того ж досить складно готуватись: вдень театр, вранці біг, ввечері театр та тренування. І так тривалий час. А це ж не просто підготовка з текстом, читання. Це фізична підготовка, постановка танцю, бої, це синці, біль. Крім того, треба напрацювати певну ходу, певні характерні рухи, які є у спортсменів. Це неможливо зіграти, це можна тільки напрацювати. Я не знаю, як дати вказівку акторові, щоб він зіграв спортсмена, ним треба просто бути. Тому ми стали спортсменами.
Нещодавно ми показували фільм для федерації ММА, де його дивились професіонали. Ми дуже переживали, що вони скажуть, чи повірять. На диво, вони сказали, що це абсолютно прийнятно, звісно є якісь удари, після яких не так легко виживають, як це у нас відбувається, але абсолютно реалістично все. Перепитували чи справді Марина сама все зробила, а вона справді це зробила без жодних каскадерів. Тепер мені точно ніхто не скаже, що з боями щось не так.
Цей сценарій, як і наступний дуже розрахований на довіру до актора, про яку ти загалом багато говориш. Як на кастингу, до початку роботи, можна передбачити, що з’явиться ця довіра?
Кастинг це, у першу чергу, своєрідна довіра самому собі, своїй інтуїції. На цей фільм був дуже непростий кастинг. Тобто я ставив обставини, задачі, провокував і дивився як актори реагують. Я відразу усіх попередив, що або ми чесні між собою, або ми далі не працюємо. Ми насправді дуже багато готувались. Не назву це репетиціями – це скоріше розбори сцен, проби різних способів, пошук різних цікавих рішень емоційних, рухових, як це можна зробити. Це нас у певному доброму сенсі змусило багато працювати над собою. Я також разом з акторами багато всього проживаю, усвідомлюю.
Для мене головна героїня насамперед переживає біль, вона поводиться, як поранена тварина і не знає куди себе подіти Ти власне багато говориш про тиск суспільства, якого вона хоче позбутись. Тобто кожен бачить щось своє. Розкажи, ким для тебе вона є.
Звичайно кожен бачить щось своє. Тому я не хотів прямо говорити про тиск так, наче її хтось звинувачує. Тиск цей дуже підшкірний, з певними натяками, створений середовищем.
Суспільство, яке є певним портретом у цьому фільмі, створює певну ситуацію, у якій Юля змушена себе поводити саме так. Тобто прямо її ніхто не звинувачує, ніхто не говорить їй нічого прямо в очі. Це дуже цікавий момент, бо на неї тиснуть дуже тонко, на рівні якогось нерву, якоїсь енергії. Для мене це дуже важливо, бо так він ще більше зачіпає. Коли ти бачиш відкритого ворога, з ним простіше боротись і така Юля з відкритим ворогом вийшла би віч-на-віч у ринг. А тут ворог прихований.
Тому важко боротись з тим тиском, бо ти навіть не можеш сказати, хто тебе і до чого змушує і що ж саме не так. Тобто тут, я б сказав, йдеться про маніпулятивну поведінку, якій дуже важко протистояти. Я намагався якось знайти способи показати це у фільмі.
Один кінокритик гарно описав портрет суспільства, сказавши, що «воно у тебе на рейках стоїть і просто суне своїми правилами, зносить все на своєму шляху і нікуди не збирається зміщуватись». Я помітив тоді, що умене справді багато транспорту, я не спеціально це робив, скоріше інтуїтивно. І от то все їде за своїми правилами, вішає ярлики, які, власне, знищують людину, персонажа, жінку, вдаючи, що хоче їй допомогти.
Надзвичайно сильний образ, це образ мами, яку зіграла Лариса Руснак. Вона водночас одна з тих, хто тисне чи не найбільше, але з другого боку вона викликає співчуття. Для тебе цей образ уособлює тиск чи біль?
Думаю, біль. Бо для мами втрата сина – це інший рівень травми. Насправді Лариса, після прочитання сценарію, зателефонувала і сказала, що вона не готова це зіграти. Вона надто глибоко перебуває в цій темі, для неї це надто особисте. А я вже приготувався, вона мені настільки підходила, що я не уявляв когось іншого. Буквально наступного дня мені здалось, що прийшла від неї смска. Я перерив весь телефон, не знайшов нічого, але я точно бачив, що від неї щось прийшло.
Вранці я їй зателефонував і запропонував принаймні зустрітись, на що вона погодилась. Того ж дня я поїхав до Києва, ми ввечері зустрілись, поспілкувалися буквально півгодини, я їй пояснив, яку я хочу бачити маму і переконував її, що вона мусить це зіграти. Я розповів, про що це кіно, яке воно, якою має бути ця мама. Тоді вона, зі сльозами на очах, сказала, що не може цього не зіграти. Водночас вона боялась зробити з мами тотальну жертву, яка ходить, плаче, усіх задовбує та звинувачує. Ні, вона стримана, реалізована та розумна жінка. Але вона проживає, втрату єдиного сина.
Майже у самому кінці фільму є сцена, де Лариса та Марина розмовляють у парку. Вже камера стояла, все було готове, залишилось тільки знімати, ми зробили якусь одну спробу і я зрозумів, що Марина і Лариса наче бояться. Ми зрозуміли, що просто не можемо цього зробити. Ми от просто стояли посеред парку у повній тиші на майданчику і я сказав, що ми не одні і що варто хоча б спробувати дати глядачу якийсь рецепт, якесь рішення. Пропустимо це через себе і випустимо на волю. Вони двоє кивнули і ми зняли один чи два дублі, він вийшов саме таким, як потрібно.
Не можу не спитати, хоч ми і так багато наспойлерили, для тебе фінал є гепі-ендом?
Для мене це абсолютно гепі-енд. Я знаю, що воно по різному зчитується і люди можуть це по різному сприймати. Я чув різні закиди, що у фіналі нічого не змінилось, але у цьому й полягає сенс, що не треба себе вбивати, не треба себе нищити, нікуди тікати, адже від самого від себе не втечеш. Втеча в інше місто, реальність, професію – це був би програш, а Юля повертається та йде далі, але вона вже інша, їй тепер не страшно йі ніхто її ні до чого не змусить. Для мене це чистий гепі-енд, хоча розумію, що не в класичному розумінні. Скажімо так, тут гепі-енд у тому, що бій проти себе вона виграла.
Втрата коханого – це достатньо універсальна історія. Для тебе було принципово, що він загинув на російсько-українській війні?
Так, для мене це принципово, бо це наші реалії. Я розумію, що роблю авторське кіно, яке їздитиме фестивалями і це бачитимуть у всьому світі, тож я не міг оминути цієї теми. Вона мені продовжує боліти весь час, але на момент, коли писався сценарій, воно особливосильно боліло. Я був з камерою на Сході, і у Криму ми були, тож це тема, якої я не міг оминути. Я точно не хотів маніпулювати війною.
Довший час війна тривала у сценарії, буквально у останніх драфтах я зрозумів, що Юля – це також такий певний символ країни, яка повинна йти далі, а не бути постійною жертвою. Тільки в цей момент я зрозумів, що війна має закінчитись, якщо я хочу, щоб Юля виграла цей бій проти себе. Тобто це вийшло більше з персонажа, а не з якоїсь маніпуляції чи хитрощів, не для ефекту.
Чим ти можеш пояснити, що в один і той самий рік вийшли два крутих фестивальних фільми, явно приречених на успіх, у який війна уже закінчилась перемогою? Очевидно, що ви з Валентином Васяновичем не змовлялись.
Ми з Валентином знайомі особисто, але про це ми ніколи не говорили. Про сюжет його «Атлантиди» я дізнався з якихось анонсів і подумав «ну, як так!». Не знаю, як він зреагував на наш фільм, але я думаю, що це так у світі часто трапляється, це навіть не тенденції, а скоріше якась енергія, яка висить у повітрі. Наші фільми зовсім не схожі. Я думаю, Валентину також дуже хочеться, щоб ця війна закінчилась. Я вже також пояснив чому мені це важливо.
Я більше скажу, у фіналі я сказав Ларисі, що завтра син повернеться та постукає у двері. І вона це з одного дубля зіграла. І цей погляд, він настільки насичений, у ньому всього дуже багато. Тільки прийнявши травму, ми можемо її відпустити. Тоді з’явиться шанс, що він повернеться. Той сон, який Лариса у фільмі переповідає, складений насправді з двох снів реальних мам, чиї сини повернулись. Це однозначно позитивно й закінчення війни має бути таким. Тобто я і Валентин намагались зазирнути трохи вперед, подивитись як це буде, хоч наші історії абсолютно різні, на різні теми, але нам хочеться думати трохи вперед.
Як ти оцінюєш той рік між прем’єрою фільму та його виходом в прокат. Він поїздив світом. Ти задоволений результатами?
Загалом задоволений, звичайно, з тих нагород, які ми назбирали. Було багато було класних показів. Оде погано, що я не мав можливості завжди бути на показах через карантинні обмеження. Більшість фестивалів показували фільми на великому екрані, але без запрошених гостей, тобто тільки для місцевого глядача.
Часто зустрічі з глядачами було тільки онлайн, а це трохи не той рівень взаємодії. Варшавська прем’єра ще пройшла офлайн, хоча зали на той час вже були заповнені лише на 25%. Мені, якщо чесно, забракло конекту з глядачами, тому що онлайн це не те.
Мені, як режисеру, дуже важливий безпосередній, живий контакт з живими людьми. Це маса емоцій, це купа розмов у коридорах. Ти бачиш реакцію очі в очі. Такого контакту мені бракувало. Але вже як є.
Кіно це один з елементів, який об’єднує людей, формує думку, емоціонує на одному рівні з людьми. У нас був дуже цікавий показ на фестивалі Kharkiv MeetDocs. Для мене стало відкриттям, що молодь, дівчата 17-18 років так захопилися фільмом, зі сльозами на очах просто стояли ще годину на коридорі і говорили. Тільки тоді розумієш, наскільки їм ця тема близька. В однієї батько на фронті, у другої брат. Вони ближче до кордону і вони нашу історію якось інакше зчитали, дуже по-іншому. Я не сподівався, що дівчата такого віку можуть настільки глибоко в це кіно зайти.
Мені водночас сумно, що вони у такому віці вже знають, що таке переживати втрату близької людини, а з іншого боку, мені навіть якось було цікаво спостерігати і в певному сенсі приємно, що такий юний глядач настільки глибоко може зрозуміти про що це, скільки там закладено, зі сльозами на очах говорити про такі деталі, які я й не сподівався, що їх можна помітити. От таких конектів бракувало через те, що більшість фестивалів були онлайн.
Чого ти очікуєш від прокату?
В наших реаліях, з продовженням карантинних обмежень, закриттям кінотеатрів, не у всіх містах можемо навіть вийти у прокат, але найбільше я хочу дати собі відповідь на просте питання: як український глядач відреагує на кіно.
Мені дуже цікаво, чи глядач готовий таке дивитись, чи готовий подивитись собі в очі, чи готовий себе приймати таким. Це мені дуже цікаво, я вже готовий до критики (не до критиканства). Це нормально і я за це не переживаю. Більше цікавить чи глядачі готові дивитись на себе таких. Чи розуміє глядач, що можна вбивати людину навіть не торкаючись її, чи розуміє, як далеко можна зайти у своїх стереотипах, ярликах, бо я певен, що більшість там побачать або себе, або когось зі своїх знайомих.
От це я дуже сподіваюсь почути у якихось коментарях, на показах. Зараз маємо перемовини і про телебачення, і про інші платформи, бо я хочу, щоб цей фільм багато людей побачили, хочу з ними комунікувати, йти далі та розвиватись.
Ти наступний свій фільм, «Дім за склом», знімаєш на плівку, чому це важливо?
Це трохи інша робота над проектом, особливо на етапі препродакшну. Це трохи інший рівень підготовки, бо, по-перше, плівка трохи по іншому бачить. Друге – це концентрація групи. У нас повністю все розроблено до дрібниць. Тобто вже наперед все настільки продумано, що, наприклад, коли ми проявили те, що зняли у перший знімальний день, картинка вийшла уже готовою. Крім того, дуже важлива акторська концентрація, бо у нас є лише один дубль. Інколи два, дуже рідко три. Оператор відразу кричить, що все, скінчилась плівка.
Відповідно вся група, особливо актори, дуже сконцентровані, ми маємо більше репетицій, але на знімальному майданчику всі розуміють, що потрібно зробити все так, як треба в цю секунду, в цей час. Ну і найважливіше, що під історію, яку ми розповідаємо, плівка підходить. Це новий виклик, інший спосіб мислення про кіно, інша планка. Тут ти не відкладаєш нічого на потім, маєш знати все наперед. В Україні давно не знімали плівку і це варто пробувати, варто розвивати цю тему, оскільки на плівку у світі продовжують знімати топові режисери, оператори. Така що це не якесь ретро. Це абсолютно сучасна картинка.
Виходить дорожче?
Дорожче і складніше по роботі. Особливо складно з відправленням на проявку. Я до того не пхаюсь, цим займається продюсер, Ігор Савиченко. З нами співпрацює румунська лабораторія, але все складно. Система не дуже напрацьована і з нею ще треба розбиратися. Небезпечним є і сканування рентгеном цієї плівки на кордоні. Кажуть одне, а роблять інше.
Наскільки я знаю від власника лабораторії, зараз Крістофер Нолан натиснув на лондонську лабораторію, (наша бухарестська – це фактично філія лондонської), що він хоче проявляти у себе прямо на майданчику в мобільній лабораторії. Вони ламають голову, як зробити мобільну лабораторію, щоб прямо на майданчику йому можна було проявляти плівку. Тобто навіть Нолану складно її перевозити. Ніхто не думає про те, але останній «Агент 007» також знятий на плівку. Для чогось же це робиться.
Є ще один момент. Коли знімаю на плівку, я практично не бачу, що актор грає. Тож потрібна повна взаємна довіра між актором та режисером. У тебе один дубль і ти не можеш навіть подивитись, що там, на тому плейбеку, все працює на інтуїції. Побачимо, що вийде. Мені цікаво, бо хочеться розвиватися, а це дуже розвиває всю групу. Треба думати наперед, все продумувати. Більше того, виникає багато рішень, цікавих композиційно.
Критики часто кажуть, що цифра дуже вплинула на сучасне кіно і з будь-якого фільму можна викинути мінімум 40 хв. Що ти про це думаєш?
Це залежить від фільму. Але мені здається, що дуже багато фільмів менш продуманих з’являється, оскільки на цифрі все досить легко можна поправити і це дуже розслабляє. Мені здається, що у технічному прогресі це крок вперед, а от на етапі творчого розвитку, концентрації і праці над фільмом – крок назад, оскільки ти знаєш, що матеріал необмежений, купити ще один хард додатковий не проблема.
Ще на етапі підготовки ми з оператором взяли звичайну камеру і шукали мову фільму. Довго, майже місяць. Ми шукали, що працює, а що ні, що допомагає, а що ні. Ми написали собі певні правила. Це дуже класно. змушує голову працювати, дає змогу розвиватись. У мене це тільки друге повнометражне кіно, але хочеться робити більше, складніше та цікавіше.