Навіть найбільша література світу мала би за щастя мати в себе такий томик поезії. В українській літературі якраз поезія і є найсильнішою. І навіть з-поміж кількох десятків першорядних поетів цей вирізняється. Мова про Тараса Мельничука і про його найновіше вибране «Князь роси». Попри те, що поет помер 1995 р., він невпинно приходить до нас щораз новими творами.
Книжка з назвою «Князь роси» вже виходила 1990 р. В 1992 р. Мельничук одержав за неї Шевченківську премію. Уявити значення цієї відзнаки для нього можна лише через призму його життя. Тут ми не говоримо про теперішню одіозність премії, адже для Поета неважливі кулуари, натомість, всі усвідомлюємо значення Шевченка.
Перша збірка Мельничука «Несімо любов планеті» вважається традиційною. Він працював у районках Івано-Франківської області, наче б ходив колядувати – від хати до хати. Надовго не затримувався в одній редакції, хоч був надзвичайно здібним – вже після дев’ятого класу його взяли на посаду коректора.
Тарас був талановитий, але розгублений. А почалося з того, що народився 20 серпня 1939 року в Уторопах на Гуцульщині. Був недурним чоловіком, але немудрим, бо гордим. Хоча і цією чеснотою поступався перед алкоголем. Але то було згодом, бо вже у вісімнадцять років поет одружився з односельчанкою Марією Залуцькою. А ще зовсім пацан, гуляти б… Шлюб довго не протривав, бо Тарас поїхав до Комі працювати лісорубом, а скоро пішов до армії. За час служби ще більше подорослішав і вступив на філологію до Чернівецького університету. За той час дружина народила доньку, а батько ровером возив Тарасові до Чернівців їсти.
З університету Мельничука вигнали, бо зринули слухи, що жонатий «близько» спілкується з неодруженою студенткою. Суспільна мораль не витримала такого поводження. І це лиш один варіант, бо інший – поета вигнали за неуспішність. Потім він був ще раз жонатий, але найвідоміша його любов – поетеса Ніна Гнатюк. Вони познайомилися на семінарі молодих літераторів, авторів перших книжок. Згодом Ніна Гнатюк назве на честь Тараса свого сина від іншого чоловіка, а власний син Мельничука від другої дружини виростатиме під чужим прізвищем.
Поет з Делятина Роман Киселюк, який, було, перетинався з Мельничуком у житті, розповів історію, як уже після смерті Мельничука він мав розмову з іще одним поважним прикарпатським письменником. І той поважний мовив: «А все-таки, якби не тюрма, з Тараса не вийшло б поета!». Киселюк тоді не витримав:«Степане, а хто нам заважав сісти?».
Долю Мельничука скалічили два ув’язнення, вони й зробили його відчайдушним. Перший раз сидів за рукопис книжки. Тоді справді був тюремний університет, бо оточували люди високі духом і умом. А от вдруге пощастило менше – у рідному селі поета спровокували на бійку і посадили з побутовими злочинцями. Звідти він вийшов хворий і поламаний («…і досі в чоботях / енкаведиста / хлюпає / моя кров…»).
Похований Мельничук на батьківському обійсті на горі Мальцево в рідних Уторопах. У дев’яностих, коли вже померла поетова мати, а сам він був відсутній вдома, стару хату невідомі спалили. Згодом Мельничук розповідав, що там і він згорів – разом з хатою було знищено кілька мішків з рукописами. Наразі автор цих рядків збирає матеріали для художньої книжки про поета, і був би вдячний за нові сюжети, якими, безсумнівно, можуть поділитися багато людей, котрі перетиналися в житті з Мельничуком, і він завше залишав виразне враження, а відтак і спогад. Крім того, в Тараса була ще й така звичка, що як у когось гостював, і за той час писав нові вірші, то залишав їх господареві. Таким чином і збереглося багато вартісних поезій.
І в 1990-му і в 2012-му рр. упорядником і редактором «Князя роси» виступив поет Іван Малкович. Свого часу він одержав від Мельничука умовний дозвіл на редагування його текстів. Тож і перше, а вельми друге видання – це висока концентрація творчості цього поета. Нове видання, яке Малкович й видав у своєму видавництві, доповнене новими віршами, що зринають, як тріски розбитого корабля на морських хвилях, а у вправних руках вони стають новим могутнім кораблем, який продовжує свою мандрівку. Крім того, книга доповнена спогадами і нарисами про Мельничука авторства Мирослава Симчича, Ігоря Калинця, Віктора Неборака та Івана Малковича.
Велике щастя має українськомовний читач з приходом цього видання. Вкотре випадає переконуватися, що все стає на своє місце – поезія Мельничука повільно, але впевнено займає ту вершину в українському поетичному ансамблі, яка їй належиться. Щоразу в таких випадках згадуються слова поета Тараса Григорчука:
Чому Тарас Мельничук? Ваше запитання видається мені неприродним, однак спробую відповісти… По-перше, він – поет праведний, себто не лише на папері (де він чудовий), але й в житті, що для нашого ремесла більш суттєво… По-друге, це вже стосується всіх… Борхес пише, що «нема такого покоління, де не було б принаймні чотирьох праведників, на яких таємно тримається світ, і які виправдовують його існування перед Господом…» Гадаю, що серед свого покоління українське небо з боку Карпат тримав саме Князь…
Мельничук завше тішився своїм іменем. Потім – його заповіт поховати на горі біля батьківської хати. Поховали. В одному з виступів поет Василь Герасим’юк зауважив: «Зрештою, до кожного українського Тараса треба підніматися».
«Поезія – це Доля. Гірка доля. Це Судьба. Це Вирок».Так Мельничук розпочав свою автобіографію. Звісно, бурхливий характер не довів до кінця. Але уривком з неї якраз розпочинається нове видання «Князя роси». На завершення ще раз Герасим’юк: «Тарас Мельничук – приклад поета, який не скурвився. Мабуть, і не зміг би. Таких майже немає, але є Тарас Мельничук».