Книга вибраних творів Тараса Прохаська, видана позаторік, має назву «БотакЄ». Він часто й охоче оперує словами, що позначають буття. «Те, що ви були такі, як є тепер, спричинилося до того, що я був такий, який я є тепер.
А те, що я тепер такий, як є, спричиняється до того, що ви тепер такі, які ви є. Ось у цьому є надзвичайна мудрість цього життя», - каже він на прощання. Хтось може заплутатись у його міркуваннях, а хтось розбереться й побачить, наскільки все, що каже Прохасько, просто.
Ми говоримо з івано-франківським письменником, сидячи за столом у просторому конференц-залі. Та протягом інтерв’ю мене не покидає відчуття, що насправді ми десь в іншому місці – можливо, в будинку у горах, про який я знаю з його оповідань, а може, в Ялівці – вигаданому місті-санаторії з його «НепрОстих». А може, просто в його літературі.
- Тарасе, ви часто повторюєте, що живете в літературі. А також що вам не обов’язково писати, щоб бути письменником. Як вам живеться з ненаписаною літературою? Чи не муляє вона вам?
- По-різному живеться. Я її дуже фільтрую й сепарую. Частина літератури є ніби зобов’язанням перед самим собою. Рано чи пізно я до неї прийду, напишу її. Тобто стосунки з нею налагоджені. Є така, про яку я знаю, що її не варто писати ніколи. Є ще жива література, яку мені достатньо просто комусь розповісти. А є література, яка обов’язково має бути написаною, бодай на рівні нотаток.
- Якби ви жили в іншому місті, ваша література, напевно, була б зовсім інакшою. Яким би був Тарас Прохасько поза Івано-Франківськом?
- Я вірю в те, що є так, як є, і інакше бути не може, бо якби могло бути інакше – було б інакше. Всі умовні способи є дуже ризикованими, бо насправді невідомо, що на що вплинуло. В Івано-Франківську я добре почуваюся родинно – все тут моє, все є частиною мого життя. Страшенно важливо, що мовне середовище в Франківську є саме таким – я завжди перебуваю в українській мові. Думаю, ще ця близькість гір. Не кажучи вже про те, що можна постійно виходити до річок і лісу. Масштаби і темп життя цього міста є такими, що сприяють неквапливості.
- Лев Толстой говорив про свого брата, що той має всі здібності письменника, але не має необхідних письменникові недоліків. Ви згодні, що недоліки потрібні?
- Насправді невідомо, що є недоліком, а що ним не є. Але в будь-якому разі вони потрібні для правди життя. Всі люди сконструйовані так, що той, хто не має недоліків, – не живий. Завжди вважалося, що письменники мало не зобов’язані мати недоліки, щоб знати, що це таке – адже неможливо писати про те, чого ти не пережив сам. Мені здається, що найголовнішим є усвідомлення того, що ти сам уважаєш своїми недоліками, прийняття їх і розуміння того, що ти хочеш у собі змінювати, а що – ні.
- У вашому романі «НепрОсті» кілер Штефан, цитую, «як властиво українцям, брав на себе більше зобов’язань, ніж міг виконати». Які національні риси українців виразно або приховано притаманні вам?
- Скажімо, певна недбалість у роботі. Я не маю відчуття, що, якщо я зробив щось не до кінця бездоганно, це зле. Я дуже часто можу навіть мити підлогу в кухні й чомусь цього разу не помити під кріслом, яке там стоїть. Хоча, якщо підлога миється, то потрібно мити всю, а під кріслом також збирається порох. Але я мию підлогу і думаю: «не так конче мити й під тим кріслом». Така недбалість у роботі, мені здається, є дуже характерною для українців і для мене також. Крім того, є ще така, як у цього Штефана, невідповідність між словом і чином. В українців дуже багато є реальності промовленої. Я не знаю, чи це недолік, чи просто така риса. Ми дуже багато говоримо такого, що стає для нас дійсністю. Ми не конче мусимо підтверджувати слова. В мене також таке є. Мені дуже часто досить про щось говорити: що треба було б, наприклад, «підрізати кілька сухих гілок на дереві». І я відчуваю, що вже зроблено певний крок. Я знаю, що тепер уже не конче обрізати, бо я вже сказав, що добре було б обрізати.
- В оповіданні «Тільки на експорт» ви пропонували такий лагідний рецепт відродження і переродження України – примусове насадження квітів. Чи маєте в арсеналі нові ідеї, як змінити країну?
- Це була насправді іронічна річ. Тому що тоді я відчував, наскільки ми досі є загрузлими у тоталітаризмі. Він усюди. І я подумав, що тоталітарними методами можна було б зробити такі абсурдні речі. Ідей щодо зміни України я не маю. Зараз немає жодної людини, яка могла б, сформулювавши щось, спонукнути народ до вчинків або змін. Але можливо, що хтось такий з’явиться.
- Якось ви зауважили, що вашими читачами в Україні є здебільшого молоді люди, тоді як у Польщі – старше покоління. На вашу думку, з чим це пов’язано?
- Із тим, що в нас немає так званої плинності культури. У тому сенсі, що культурне поле не розростається, не твердне, не поширюється. Кожен раз кожне міні-покоління приходить і все починає спочатку. Немає якоїсь тяглості – традиції, за якою частину речей молоді люди знали б від батьків, дідів. Це не катастрофа, навпаки, це певний плюс. Пройти самостійно шлях від Сократа до Гайдеґґера є великою цінністю. З іншого боку, я розумію, що це потребує часу, тому не можна вимагати, щоб за кілька десятиліть відбулися зміни. У нас ніяк не можуть почати щось робити. Ми схожі на людину, яка твердо вирішила перестати пити. Вона знає, що сьогодні вип’є востаннє, а завтра вже не буде. Це «сьогодні-завтра» завжди перетягається. Отак і в нас: ми знаємо, що вже пора, щоби щось було традицією, щось наростало. Але далі повторюємо «ще сьогодні це завалимо, а будуватимемо вже завтра».
- Ви багато розмірковуєте про пришвидшення часу…
- Пришвидшення часу пов’язане з пришвидшенням інформації. Тому такою актуальною є «інформаційна гігієна» кожної окремої людини. Єдиний спосіб не бути втягненим у весь цей вир – дозувати, фільтрувати, що потрібно, а що ні. Лише так можна встигнути все, на що ти покликаний, що тобі призначено.
Якщо хочеш змінити своє життя, не слід думати, чи варто це робити, бо скільки там того життя залишилося. Якщо ти можеш щось усвідомити, перейнятись якоюсь думкою і наміром, який тебе змінить, то навіть заради двох-трьох днів життя в такому зміненому світі варто діяти.
- Як ви відчуваєте цю надмірність інформації?
- Передовсім, це очевидні речі: читання, інтернет, телевізор. Але так само ця інформація пов’язана не лише з повідомленням, але й зі способом життя. Коли ми йдемо по вулиці міста, наш мозок працює на повну силу. Усіх цих кілобайтів інформації неможливо уникнути. Для себе я вирішив таку просту річ: я не дивлюся телевізора, не розмовляю ні з ким у соціальних мережах, не читаю всіляких блогів і форумів. Коли у мене рік чи півтора тому з’явився інтернет, я вибрав собі сайт, на якому дивився новини. Робив це настільки регулярно, що зрозумів: за цей час нічого нового не стається, всі новини вже були, я вже знаю, що може статися і про що напишуть.
- Що це було за видання?
- «Українська правда». Я й далі її дивлюся, але тепер починаю шукати речі, які видаються мені важливими.
- На зустрічі львівських «кабінетників» Юрко Кучерявий говорив, що ваша література допомагає йому розвіювати внутрішню агресію. У чому полягає такий психотерапевтичний ефект ваших книг?
- Підозрюю, що це може бути пов’язано з тим, що я згідний з Божим задумом. Глибоко, не на рівні розуму чи якогось навіювання. Я подивований, як усе дивовижно придумано і як усе є. Можливо, це відчуття якось передається. Незгода з тим, «чого Бог мені таке робить», із принципами укладу світу чи самого себе якраз і є джерелом агресії.
- В одному з есеїв «FM «Галичина»» ви писали про мрію організувати спеціальний пансіонат, де б лікували хворих на депресію. Чи маєте намір її здійснити?
- Це був образ. Я думав про важливість того, щоб був хтось, готовий бути з кимось. Це дає величезний психотерапевтичний ефект: людині стає набагато краще, коли вона знає, що хтось просто може присвятити їй багато свого часу. Мати Тереза присвячувала себе людям, але все одно не могла бути з кожним із них стільки, скільки він хотів. Ось я й розмірковував, як зуміти нехтувати своїм життям, віддаючи час комусь. Сам я не готовий щось таке робити.
- Про матір Терезу зараз говорять як про святу, яка наприкінці життя втратила віру. Вона писала у своїх щоденниках: «не чую Бога».
- Ми не знаємо, що було справді в кінці її життя, коли вона нічого не писала. Зрештою, це не має аж такого великого значення. Там мати Тереза з’ясує, що є що, навіть якщо вона мала якийсь момент зневіри. Не треба забувати, що дуже багато святих були слабі на голову чи слабнули з віком. Ми часто поєднуємо святість із умінням добре сформулювати правильні думки, а це речі, які не завжди потребують поєднання.
- У нещодавньому інтерв’ю ви сказали, що дуже хочете прожити довго. Давайте з’ясуємо, яке означення вам більше подобається – «старий письменник», «письменник із досвідом», «письменник в літах».
- Старий письменник.
- І що, на вашу думку, дає статус «старого письменника»?
- Я мав на увазі, насамперед, те, що мені цікаво дослідити, як усе це відбувається у справжній старості. Треба визнати, що в українській літературі це не надто поширене заняття – писати у старості. Старість додає досвіду. Мені цікаво, як мислить, що відчуває, як оцінює своє життя людина, яка є по-справжньому стара. Навіть якщо в її житті не відбувається нічого особливого.