- У цій країні не виключений дуже серйозний громадянський конфлікт: чи революція, чи бунт. Зрештою, далеко не факт, що, коли опозиція виграє вибори, влада визнає їхні результати. Те, що Янукович не має наміру віддавати владу, є очевидним. Тому не виключено, що справа урешті-решт вирішуватиметься на вулицях. Тобто опозиція має мати в запасі ще й план В, а може навіть і план С.
Депутат-ветеран Тарас Стецьків нині є одним з найактивніших діячів опозиційного Комітету опору диктатурі, котрий, за оптимістичного сценарію, має всі шанси перетворитися в надпотужного учасника парламентських виборів. Які існують перспективи й загрози для опозиції взяти реванш на виборах 2012 року – такою була провідна тема інтерв’ю, яке Тарас Стецьків дав ZAXID.NET
- Після більш ніж успішного ухвалення закону про вибори багато політичних аналітиків і журналістів заговорили про кінець опозиції. Про те, що Віктору Януковичу вдалося переламати опозицію через коліно, змусити її грати за своїми правилами. Ти погоджуєшся з таким твердженням?
- Я не поділяю таких драматичних висловлювань, що після ухвалення закону «Про вибори» опозиції вже нічого не світить чи, що ухвалення закону стало наслідком змови двох великих опозиційних фракцій з фракцією Партії регіонів. Це все – трошки емоційні заяви. Я вважаю, що в тій ситуації опозиція змогла добитися максимуму того, що вона в силі була зробити, зважаючи, що вона має в парламенті 140-150 голосів. У провладної фракції була тверда, впевнена більшість, вона могла провести будь-який закон. Зрозуміло також, що якби не тиск Європи, не підтримка Венеціанської комісії, то і цього закону могло б не бути.
- Ти вважаєш, що регіонали не блефували, коли погрожували ухвалити закон Єфремова?
- Аж ніяк. Вони могли ухвалити і єфремовський закон, могли не ухвалювати жодного закону, і ми були б узагалі без закону…
- Але ж тоді б залишався у силі попередній закон з партійно-пропорційною системою виборів.
- Ні, такого б не сталося. ПР ухвалила б закон у січні-лютому, а ми б ще довго не знали правил гри. Регіонали твердо заявили: від змішаної системи ми не відступимо. І коли стало зрозумілим, що ця тема взагалі не обговорюється, то вся дискусія перевелася в площину покращення цього закону.
- А чи треба було опозиції віддавати за цей закон аж стільки голосів, таким чином цілковито його легітимізуючи?
- Це – правильне питання. Особисто я не голосував, бо вважаю, що компромісного закону досягнуто. Але опозиція не зобов'язана була бігти за ним навипередки. Але це вже минуле, після бою кулаками не махають. Литвин закон вже підписав і Янукович його скоріш за все підпише.
- І якої тактики дій тепер повинна дотримуватися опозиція?
- Думаю, що в неї є цілком чітка формула успіху, формула здобуття парламентської більшості.
- Невже?!
- Так, я зовсім не фантазую й не перебільшую. Опозиція об’єдналася в Комітет опору диктатурі (КОД), куди нині входить 11 партій. 12-а партія Гриценка вийшла, партія Кличка поки що перебуває за її межами. Якщо опозиція сформує колону в пропорційній частині й виставить по одній людині на округ, то ми здобудемо впевнену більшість, яка коливатиметься між 240-а і 260-а депутатами. Це – абсолютно реалістична картина. На мою думку, і політично, і технологічно, і юридично сформувати одну колону, один партійний список цілком можливо.
- І за якою ж формулою?
- Для цього просто обирається одна будь-яка партія і через неї за певним математичним алгоритмом, в залежності від рейтингів, заповняються місця у списку з першого до 225-го. Відповідним чином висувається по одному кандидату на округ. Є інший, більш компромісний варіант. Оскільки політичні вожді – Яценюк, Турчинов та й «Свобода» - не погоджуються на єдиний список. Вони чомусь хочуть випробувати свої сили в пропорційній частині окремо, наводячи той аргумент, що є люди, котрі ніколи не проголосують за Яценюка, є ті, що ніколи не проголосують за «Свободу», ніколи за Юлю. Тому, мовляв, треба йти трьома колонами.
- Чому б ні?
- З моєї точки зору, максимально допустимим є варіант, за якого формуються дві опозиційні колони: одна навколо «Батьківщини», друга навколо Яценюка. У новітній українській історії вже так було, ми бачили 2002 рік, 2007 рік. Дві колони суспільство ще якось здатне ідентифікувати: одна – більш національного ухилу, друга – більш соціального. Але водночас обов’язковою повинна залишатися умова висунення єдиного кандидата на округах. Тобто дві великі партії повинні сісти за стіл переговорів з меншими партіями й узгодити кандидатури так, щоб на кожному з 225 округів був один кандидат від опозиції, котрий у такий спосіб діставав би таку «фішку», що це – кандидат КОДу.
- І ти вважаєш це реальним?
- Цілком реальним. Ми навіть математично це прорахували. Була створена робоча група, куди ввійшли керівники політвиконкомів усіх одинадцяти партій, і ми весь минулий тиждень працювали над тим, щоб вивести формулу формування списку.
- І як вона виглядає?
- Формула виглядає дуже просто. Ми припускаємо, що загалом зі 225 округів опозиція може претендувати на перемогу в 150-160-ти. Чому? Бо є Крим, є Донбас, де підтримка Партії регіонів є незаперечною. Але є згаданих 150-160 округів, де опозиційні настрої переважають апріорі. Партії, які входять в опозицію, поділяються на дві категорії: є 7-8 партій, які мають електоральний рейтинг в рамках одного відсотка, і є три партії, які мають вищий рейтинг. Це – «Свобода», яка зараз має 3-4%, Фронт змін – 10-11%, і «Батьківщина» - 20%. Ми беремо це за основу й шляхом незначних математичних розрахунків визначаємо, що ті малі партії, можуть претендувати на висунення своїх кандидатів приблизно у п’яти округах. Мова йде про Нашу Україну, «За Україну», Європейську партію тощо. Решта 110-120 округів мають бути розділені між більшими партіями відповідно до рейтингу. Грубо можна визначити так: «Батьківщина» може претендувати на 63-65 округів, Фронт змін – 35-40, «Свобода» - 15.
- А за чиєю соціологією ви визначали рейтинг?
- Бралася соціологія, якій довіряють усі. Така соціологія існує, її проводив Консорціум незалежних соціологічних агентств з дуже великою вибіркою. На нього ми й будемо опиратися. Якщо ж виникнуть у когось сумніви, якщо ця соціологія не буде всіх влаштовувати, то можна скинутися й провести дослідження ще раз, аби їм довіряли всі.
- Ти хочеш стверджувати, що таким чином вдасться чітко розбити округи між партіями?
- Зачекай, це ще не все. Це ми лише визначили матрицю. Потім ми повинні приступити до найскладнішої роботи. Варто усвідомити, що не можна зробити для України уніфікованої моделі, адже є Схід, Південь, є Захід, є Центр, окрема ситуація в Києві, Крим – це цілком інше. Швидше за все буде вибраний такий підхід, що ця загальна базова матриця пізніше накладатиметься на кожну конкретну область. Адже в кожній окремій області рейтинги партій і відповідно калібри кандидатів є різними. Тоді ми проходимо область за областю й намагаємося визначати того кандидата, враховуючи: а)матрицю, б) рейтинг партії в конкретній області, в) фігуру самого кандидата. Зрозуміло, що від цієї матриці можуть бути відхилення…
- Я підозрюю, що ду-у-уже великі відхилення.
- Цілком можливо. Я навіть передбачаю, що це буде найскладнішою роботою, що вона завдасть найбільше внутрішніх конфліктів. Адже кожен кандидат – це особистість. Можна припустити, що окремі політичні сили захочуть мати для себе преференції в Галичині, в Західній Україні, бо в них тут, нібито, високий рейтинг. Допускаю, приміром, що на Схід дуже мало хто рватиметься. Тоді ми повинні діяти таким чином. Розглянемо на прикладі Нашої України. Вона може претендувати на 5 округів, два з них вона отримає у Західній Україні, три – в Центральній. Водночас нашоукраїнці мають право вибрати свої округи перед тими партіями, котрі претендують на більше округів. Таким чином ми й будемо діяти. Бо не може, приміром, «Свобода» заявити: «Віддайте нам Галичину, а решту України діліть між собою».
- Може варто віддати цю роботу якомусь незаангажованому програмістові, котрий з врахуванням всіх чинників і сформує вам усі списки як партійні, так і по округах?
- Програміст може тобі дати лише математичну модель, він ніколи не напише прізвища. Це – неможливо.
- До речі про «Свободу» й Галичину. Я собі поки що слабко уявляю ситуацію, аби «свободівці», відчуваючи тут неабияку силу, відмовилися хоч би від одного кругу.
- «Свобода» вже попередньо погодилася узгоджувати округи, бо інакше вона була б вигнана з КОДу.
- Уже не раз ходили чутки про вихід «Свободи» з КОДу
- Булим різноманітні заяви. Але «свободівці» прийняли рішення залишитися в КОДі, що для мене, щиро кажучи, було певною несподіванкою. Чому? Бо насьогодні вони не проходять 5-відсотковий бар’єр. У них є ризики. А тому краще мати невелику кількість, але гарантованих кандидатів, аніж замахнутися на все й не отримати нічого. Окрім того, ми задали «Свободі» запитання: «Шановні наші партнери по опозиції, чи ви розумієте міру своєї відповідальності, якщо ви підете третьою окремою колоною (а такі наміри в них є) і не візьмете бар’єр?». Адже тоді опозиція втратить щонайменше 4-4,5% голосів. У нас може намалюватися й четверта колона – це Кличко, котрий є за межами КОДу й може серйозно нам поплутати карти. Коли виборець бачить чотири колони, то він вже починає плутатися.
- І як продемонстрували останні вибори до місцевих рад, від УДАРУ слід чекати найнесподіваніших електоральних сюрпризів. Чи веде КОД з ним якісь переговори?
- Так, переговори ведуться. Я вважаю, що Кличка треба прямо запитати, чи готовий він увійти в КОД. Якщо готовий, то це безумовно великий плюс, адже тоді він чітко себе ставить по нашій стороні, стороні опозиції, замість невідомої третьої сили. Тоді ми узгоджуємо кандидатів з Кличком, навіть з пріоритетом для нього, наприклад, у Києві, де він точно піде ще й на мера. Якщо ж Кличко не входить в КОД, тоді виникає велике питання: яку гру він вестиме в разі проходження в парламент? Бо і в нього немає гарантованого проходження, він має приблизно 4,5%. Отже його самостійне проходження неминуче залежатиме від влади, яка йому досипе чи не досипе голосів…
- Як взагалі в такій заплутаній ситуації допомогти виборцеві зорієнтуватися?
- Ситуацію треба зробити чорно-білою: по одній стороні Партія регіонів і їхні сателіти комуністи, по іншій – КОД як об’єднання основних опозиційних сил. Якщо ми чітко сформуємо для суспільства таку картину, то я майже переконаний, що воно надасть перевагу опозиції.
- Але ж відбуваються й зовсім невчасні відбруньковування партій. Наприклад свою партію хоче сформувати бютівка Наталя Королевська, зі своїм проектом носиться екс-бютівець Олег Ляшко?
- Ну, Ляшко – це проект влади, це такий собі український Жириновський. Так що нас він мало хвилює. З Королевською ситуація невизначена. То вона очолює Українську соціал-демократичну партію, то вона запевняє, що залишається в БЮТі. Зрештою, якщо вона звалить на себе таку тяжку ношу, як кандидування на окрузі від Луганська, то їй як опозиціонерці можна лише подякувати.
- Залишаються закриті списки, котрі лідерам партій дозволяють проводити за собою, по-перше, грошові мішки, по-друге, людей особисто відданих. Як бути з цим?
- Має бути поставлено питання руба: жодної «тушки»!
- Але ж ці «тушки» проявляються вже згодом. Окрім того, вони приносять у партію фінансування, зокрема, й на виборчі перегони.
- Я вважаю, що краще менше мати грошей, аніж отримати «тушки». Щобільше, аби себе убезпечити ми запровадили в рамках КОДу право вето щодо кандидата, у разі, коли до нього є обґрунтовані претензії. У КОДі існує чітке розуміння того, що якщо партія заводить у список хоча б одну кандидатуру, щодо якої пізніше в пресі з’являться підозри, то це зашкодить не лише цій партії, це зашкодить усім. Бо як потім тим, хто йде чесно, пояснювати: як це з ними в компанії опинилася така особа? Тому в мажоритарній частині існує право вето, а в партійній частині – відповідальність лідера. Всі розуміють, що хоч одна «тушка» ще на етапі виборчої кампанії може перекреслити всі добрі наміри.
- Особисто ти, Тарас Стецьків, підеш у списку? Чиєму?
- Не знаю, скоріш за все – ні. Мене ніхто у список не запрошував, я туди й не рвався. Я нині – людина безпартійна, хоча й балотувався від Народної Самооборони.
- Тобто, згадаєш молодість – підеш на округ?
- Скажу так: якщо ми узгоджуємо кандидатів, і мені довіряють кандидувати на якомусь з округів – я піду.
- Повернешся на свій старий округ на Львівщині?
- Це – другорядне питання. Головне: я – узгоджений кандидат чи ні. Якщо ні, то змісту йти й бавитися в це немає, навіть якщо б я на 100 % знав, що пройду. Зміст є тоді, коли опозиція домовилася і висунула кандидатів. Лише тоді є шанс взяти парламентську більшість і намагатися змінити країну. Тоді ми зможемо зупинити орду, зупинити сповзання України в прірву, заблокувати її входження в митний союз і ще кудись. Зрештою, зможемо звільнити Луценка й Тимошенко. Якщо цього немає, то участь у цих виборах – це собачі бої. Бо, якщо цієї більшості не буде, то байдуже скільки нас буде в парламенті – 20, 50, чи 100. Все одно ми не зможемо ні на що впливати.
- Влада зараз робить все для того, аби пересварити опозицію. А з наближенням до виборів ці зусилля лише зростатимуть.
- Влада може робити все, що завгодно. Якщо опозиція має міцність, має мудрість, то у влади нічого не вийде. У 2004 році влада не хотіла революції, не хотіла Ющенка президентом. І що? Влада завжди буде діяти проти опозиції. Але опозиція мусить бути сильнішою за владу.
- Вже прояснилася ситуація з нарізанням округів? Адже є небезпека, що влада формуватиме їх під свою перемогу.
- Вони ж хитро вчинили: округи нарізатимуться лише за 180 днів до виборів. Тобто до останнього вони триматимуть нас в підвішеному стані, ми не знатимемо точно меж округів. І це значно ускладнює нам завдання. Тому ми поки що формуватимемо прогнозні списки, бо ми мусимо мати наперед своїх кандидатів з приблизним визначенням округів.
- Віктор Янукович методично працює над тим, щоб підім’яти під себе всі гілки влади. Тож навіть якщо припустити, що опозиція виграє парламентські вибори, не факт, що вдасться досягнути якоїсь реальної влади в країні.
- Ми ще не обговорювали один сценарій, який є дуже імовірним і для реалізації якого влада робить від неї залежне. У цій країні не виключений дуже серйозний громадянський конфлікт: чи революція, чи бунт. Зрештою, далеко не факт, що, коли опозиція виграє вибори, влада визнає їхні результати. Те, що Янукович не має наміру віддавати владу, є очевидним. Тому не виключено, що справа урешті-решт вирішуватиметься на вулицях. Тобто опозиція має мати в запасі ще й план В, а може навіть і план С. Бо не виключено, що результати виборів доведеться відстоювати не лише на виборчих дільницях і в судах, котрі є повністю підконтрольними владі. Доведеться піднімати народ, а тоді вже розв’язка буде зовсім драматичною.
- Але слід зважати на те, що тепер вже не буде Кучми, котрий забоїться відправити танки на Майдан.
- Так, але й з нашого боку не буде вже співаючих. Тому рівень конфліктності може бути дуже високим. А що робити? Влада не залишає нам вибору.
- Повернімося все ж до кращого сценарію. Якими мають бути перші кроки опозиції після здобуття більшості в парламенті?
- Опозиція повинна поставити Януковичу ультиматум: уряд – наш. Ми йому чітко кажемо, що не проголосуємо за жодного з внесених ним кандидатур прем’єрів, крім свого.
- І маєте кандидатуру на главу уряду?
- Ще не маємо. Але якщо опозиція забирає уряд, вона може «явочним порядком» почати міняти країну. Безумовно це буде страшна бійка, Янукович застосовуватиме право вето, звільнятиме міністрів, використовуватиме суд. Все це буде. Але, якщо опозиція буде діяти згуртовано, вона просто затисне Януковича в Межигір’ї. Запропонуємо йому своєрідний конкордат: «Посидь там до 2015 року й не заважай нам змінювати країну». Якщо ні – тоді імпічмент. Так може виникнути тривалий конфлікт. А як інакше впоратися з ордою? Зрештою – це не орда, а відкриті бандити. Жодні компроміси з ними неможливі.
- Існує план конституційної реформи?
- Конституційна реформа обов’язково буде. Я давній і гарячий прихильник того, що Конституція повинна прийматися на спеціально скликаних Конституційних Зборах, у яких не має бути жодного політика. Це має бути зібрання незаперечних моральних авторитетів, котрі приймуть Основний Закон країни на віки вічні. Але це – питання не сьогоднішнього й навіть не завтрашнього дня.
- І останнє запитання. Коли опозиція має намір розпочати активну підготовку до виборів?
- Ще чекаємо, щоб Янукович підписав закон. Бо існує ще й така версія, що він може не підписати й повернутися до варіанту Єфремова, якщо в нього буде серйозне побоювання, що опозиція може домовитися. А ми впродовж грудня й січневих свят спробуємо провести основні домовленості, щоб до Дня Злуки 22 січня опозиція змогла вистрелити великим загальнонаціональним форумом, де оголосить суспільству формулу своєї перемоги. Тобто 22 січня – ідеальний старт. Остаточних домовленостей вдасться досягнути після того, коли стануть відомі округи. А 28 липня вже відбудеться старт виборчої кампанії. Сподіваюся, що той настрій, який сповідую я і мої соратники ( а таких багато в КОДі) переможе. Адже Україна має шанс. Третій шанс. Перший був 1991-го, другий – 2004-го, це – третій. Заради цього варто попрацювати.