Днями Золочівська міська рада заборонила підвищувати комунальні тарифи. Згідно з прийнятим меморандумом, до 1 жовтня ціни на тепло та водопостачання будуть заморожені. Також депутати заборонили нараховувати та стягувати пеню за невчасну оплату «комуналки» і закликали НКРЕКП скасувати підвищені тарифи, які набули чинності з 1 липня. Це далеко не перший випадок, коли місцеві ради декларують незгоду з тарифною політикою уряду.
Наприклад, 7 липня на підвищення тарифів наклала мораторій Київрада. Перед тим, як підвищувати вартість компослуг, потрібно підняти соцстандарти, інакше на плечі киян лягає надмірне фінансове навантаження – пояснюють депутати. З аналогічними ініціативами вже виступили у Дніпрі, Житомирі та Львові. Не виключено, що список ворохобних міст розшириться. Однак ця опозиційна риторика не зовсім щира. Хоча б тому, що левову частку відповідальності за надвисокі тарифи несе саме місцева влада.
Штраф за відсталість
З історичної точки зору, високі тарифи – це штраф за відсталість. Поки європейські країни підвищували ефективність комунального господарства, Україна жила в штучних умовах планової радянської економіки, а потім – пострадянського безладу. За офіційними даними, в опалювальний сезон до споживачів доходить лише 40% тепла, а решту ми втрачаємо через вади інфраструктури. У грошовому еквіваленті сума втрат сягає близько 3 млрд доларів. Це закономірний результат політики латання дірок, яку провадили на всіх рівнях замість системної модернізації комунальної інфраструктури.
Крім того, у спадщину від СРСР Україні дісталися «гуманні» розцінки на послуги ЖКГ (разом з «безкоштовною» медициною та іншими продуктами «развитого социализма»). Лише зараз (та й то під тиском обставин) українська влада наважилася зазіхнути на цю священну корову. А доти тарифний «гуманізм» надійно консервував неефективність сфери ЖКГ і розтягував період деградації. Саме тому перехід доринкових розцінок відбувається настільки болісно – що довше відкладалася декомунізація у сфері ЖКГ, то міцніше суспільство підсідало на цю голку. Напередодні реформ ситуація дійшла до абсурду: мільйони людей використовували газ, не маючи навіть лічильників.
Перехід до ринкових цін на компослуги був би не таким болісним у часи миру та стабільності. Але, як показала історія, Україна здатна проводити модернізацію тільки під брутальним тиском зовнішніх обставин. А нинішні обставини часу на розкачку не дають: якщо Україна швиденько не вскочить на підніжку західного світу, вона гарантовано залишиться сам на сам з «русским миром». Приведення економіки у відповідність до ринкових стандартів – це наша перепустка на периферію того самого Західного світу. Вікно можливостей не буде відкритим завжди – тож реформи доводиться проводити форсованими темпами.
Крім того, Україні доводиться не просто впроваджувати ринкові стандарти, а ще й злазити з російської газової голки. Цей факт банальний і заяложений популістами, але його нікуди не подінеш. У певному сенсі, підвищення цін на газ можна сміливо зараховувати до волонтерських пожертв на АТО або військового збору – кому як більше подобається. Просто тому, що економічне усамостійнення від Росії – не менш важлива складова перемоги, ніж оборона на донецькому і луганському напрямках.
Місцевий чинник
Зрозуміло, що на глобальні історичні процеси місцеві ради жодного впливу не мають. Однак саме від місцевої влади великою мірою залежить стан інфраструктури ЖКГ та ефективність використання наявних ресурсів. Ніхто не забороняв місцевій владі займатися підвищенням енергоефективності комунальних підприємств, вести роботу з населенням тощо. 60% теплової енергії, які оплачують, але не отримують українці – це зокрема результат роботи місцевої влади.
Сьогодні на місцях гарячково взялися за термомодернізацію всього, що можна модернізувати. Як виявилось, це завдання цілком реальне – фінансову підтримку можна залучати навіть з-за кордону. Приміром, утеплення шкіл у Черкасах та Луцьку кредитує міжнародна екологічна організація «НЕФКО», а Чернівці ще й отримали грант на 3 млн євро від Фонду Е5Р. Підвищенню енергоефективності можуть сприяти і місцеві бюджети. Приміром, у Білій Церкві збираються повертати ОСББ 40% кредитних коштів, узятих на утеплення будинків, встановлення лічильників тощо. Сукупно з державною Програмою підтримки ОСББ сума відшкодувань може сягнути 80-100%.
Крім того, модернізації піддаються котельні, водогони, системи електропостачання. І все це напряму впливає на рівень комунальних тарифів. Якщо у Рівному куб гарячої води тепер коштує майже 87 грн, а у Львові – 80,4 грн, то у Хмельницькому – 70,4 грн. Також у Хмельницькому найдешевше тепло – просто тому, що в місті працюють сучасні котельні і застосовується альтернативне паливо. На Вінничині до кінця поточного року планують перевести на альтернативне паливо близько 50-ти котелень і заощаджувати до 2 млн кубів газу на рік.
Що заважало місцевій владі модернізувати сферу ЖКГ впродовж останніх 25 років? Як виявляється, модернізація й економія цілком можливі. Але в більшості українських міст просто латали дірки, аж поки ситуація не стала геть критичною, а з Києва не прийшов дуже чіткий меседж. Критикувати уряд і можна, і треба. Але великою мірою відповідальність за «непомірне фінансове навантаження» на громадян лежить і на місцевій владі. З такої перспективи протести місцевих рад проти підвищення тарифів більше нагадують гру на публіку. Тим більше, що дієвість цих заборон вельми сумнівна – місцеві ради просто не мають відповідних повноважень.
Боротися за зниження комунальних тарифів, безумовно, треба. Однак добитися цього, торгуючись з урядом, неможливо. З таким же успіхом міськради можуть наказати гнилим трубам не пропускати воду, а засміченим батареям – краще прогріватися. Публічний ефект буде ще більш вражаючим, а практичний результат – той самий. А якщо місцеві депутати так вболівають за своїх земляків, то різницю між старими і новими тарифами можна компенсувати з муніципальних бюджетів.