Головною темою останніх днів у Росії є вибух у санкт-петербурзькому кафе Street Food Bar № 1. Там загинув один із найвідоміших навколовоєнних персонажів країни-агресора – уродженець Макіївки Максим Фомін, відомий у Telegram як «воєнкор Владлен Татарський».
Відразу ж після вибуху, коли стало відомо про загибель прокремлівського медіапропагандиста, з'явилися різні версії того, хто стоїть за цим вибухом, кому вигідна загибель популярного в шовіністичних російських колах «воєнкора». Так, офіційні російські особи миттєво вигадали версію причетності до ліквідації Татарського одночасно і українських спецслужб, і російського опозиційного Фонду боротьби з корупцією Олексія Навального. Американський Інститут вивчення війни, який регулярно обсервує події як на театрі воєнних дій, та і в суміжних із власне війною царинах, звернув увагу на те, що вибух стався в закладі, що належить творцю ПВК «Вагнер» Євгену Пригожину – нібито ліквідація пропагандиста саме в цьому закладі є «чорною міткою» одіозному бізнесмену, який загрався в «рятівника вітчизни» і посягнув на лаври самого Путіна…
Хто насправді організував цей яскравий фінал недовгої кар'єри суб'єкта, який до захоплення Донбасу був банальним кримінальним злочинцем і відбував покарання в одній із виправних установ регіону, – світ навряд чи зможе дізнатися. Втім, це насправді не так і важливо. Важливо, хто буде «кінцевим бенефіціаром», вигодонабувачем цієї історії. А із цим ситуація значно простіша, оскільки вуха ФСБ, як станового хребта путінської Росії, з диму санкт-петербурзького вибуху стирчать досить відверто.
Кремль за гарячими слідами устиг прив'язати знищення Татарського до початку повномасштабної війни – мовляв, саме через подібні випадки (натяк на вибухи в Донецьку, які знищили Гіві, Моторолу, Захарченка, більш ніж прозорий) ми й розпочали «спеціальну військову операцію». Але це, так би мовити, хід на зовнішньополітичній шахівниці, який населення Російської Федерації навряд чи помітить – хіба що Соловйов і Скабєєва зроблять на цьому необхідний акцент. Та є й інший напрямок, в якому наслідки ліквідації Татарського можуть не віртуально, а цілком реально позначитися на абсолютній більшості громадян країни-агресора.
У соцмережах та месенджерах росіяни, як звичайні, «пересічні», так і активно-шовіністичні, почали ставити одні й ті самі запитання – що буде далі, як нам тепер жити, хто з нас наступний? Ця паніка нагадує настрої в російському суспільстві кінця 90-х років. Саме тоді, коли до президентської влади ішов Володимир Путін.
16 серпня колишній секретар Радбезу та директор ФСБ Росії був призначений прем'єр-міністром РФ. Тодішній президент Російської Федерації Борис Єльцин, анонсуючи нового, третього за рік голову уряду, прямо назвав його своїм наступником. А уже 31 серпня стався вибух у Москві, в торговому центрі «Охотний ряд». Це був своєрідний постріл зі стартового пістолета – бо далі розпочалося те, що коротко і сухо називається «вибухи житлових будинків у Росії у вересні 1999 року».
Буйнакськ у Дагестані. Вулиця Гурьянова і Каширське шосе у Москві. Волгодонськ у Ростовській області. 307 загиблих, 1700 поранених. Потім ще була Рязань, де тільки пильність місцевих жителів врятувала їх від трагедії, а тодішнього керівника ФСБ змусила розповідати непереконливу версію про те, що це були лише навчання. До речі, ви пам'ятаєте, хто був тим керівником головної російської спецслужби? Микола Патрушев. Той самий, який з 2008 року є секретарем Ради безпеки Росії. Той самий, який тільки за останній рік відзначився фантастично-божевільними заявами – і про «звірства нацистської України», і про те, що «Росія двічі рятувала США від розпаду». Як тепер, почувши усі ці патрушевські вигадки, сприймаються ті його слова про «навчання ФСБ» у підвалі рязанської багатоповерхівки?
Про причетність Федеральної служби безпеки РФ до тих вибухів ще могли говорити вголос – хоча б і за кордоном. 2001 року уривками в «Новой газете», а 2002-го – виданою книгою під промовистою назвою «ФСБ підриває Росію» про це заявили історик Юрій Фельштинський та колишній співробітник ФСБ Олександр Литвиненко. Литвиненко поплатився за свою «зраду», через чотири роки його отруїли полонієм колишні колеги. А за цією «спецоперацією» стояли – Патрушев і Путін. Як і за нападом на Україну.
Це був 1999 рік. Самий початок правління Володимира Путіна. Але, як показала подальша історія Росії, принципи і методи ФСБ, а фактично Російської Федерації в цілому зовсім не змінилися. І тепер з відвертим сарказмом сприймаються слова одного з ідеологів путінської Росії Владислава Суркова (це він придумав концепцію «Єдиної Росії», це він просував ідею «суверенної демократії», це він створив таке явище, як молодіжні пропутінські рухи, «новий комсомол»), наведені журналісткою Оленою Трегубовою у книжці «Байки кремлівського дігера». За словами авторки найскандальнішої книжки Росії 2003 року (сама Трегубова невдовзі залишила батьківщину після вибуху біля дверей її квартири), Сурков розповідав їй про те, як він шанує складні конструкції, а прості грубі рішення – це примітив, не гідний такої великої країни як Росія.
Відтоді минуло два десятиліття – і що ж ми бачимо? А бачимо ми, що тандем ФСБ-Кремль все так же, як і раніше, діє у форматі примітивних провокацій та кривавих «спецоперацій». А коли ситуація виходить за межі цих КДБшних схем у світ справжньої політики… Путін, який, як кажуть його фанати, «усіх переграв», не зміг подолати на дипломатичному фронті навіть недосвідченого українського президента Володимира Зеленського в «нормандському» форматі, вирішивши, як і наприкінці 90-х із Чечнею, просто розпочати війну, обізвавши її за старою звичкою оперативним псевдонімом. І так завжди – або убити, або купити. Нічого нового, навіть не з 1999-го, а з дрімучих 70-х, коли Путін прийшов у Комітет держбезпеки, ця людиноненависницька структура не вигадала. І зараз не вигадає.
Втім, між вибухами в будинках 1999-го та нинішньою історією є одна принципова відмінність. Тоді суспільство за допомогою ФСБшної спецоперації підвели до думки, що краще буде обміняти свою свободу на безпеку і комфорт. А ще, після того, як на початку нинішнього століття почали стрімко зростати ціни на нафту – на добробут і навіть (для декого) багатство. Тож до певного моменту така неписана «соціальна угода» між кремлівською владою і російським народом виглядала для других навіть вигідною. Зараз же ситуація зовсім інакша.
Кремлю уже немає чого запропонувати народу. Безпеки – тому що з кожним наступним днем продовження «спеціальної військової операції» в Росії буде страшніше і страшніше. І це будуть, між іншим, не тільки вибухи. Росіяни ще захлинуться у хвилі злочинності, яку спровокують «ветерани СВО», особливо ті, хто повернувся додому з тюрми через піврічну службу у «Вагнері» (і такі випадки уже фіксуються в російській глибинці, але це тільки початок). Росіяни уже відчули, що таке «часткова мобілізація» і якими жертвами вона обернулася. А далі буде тільки гірше, бо нестачу техніки і майстерності командування компенсуватимуть звичним, жуковським (чи вже можна говорити «герасимовським»?) методом – закиданням ворога живою масою.
Не зможе Кремль запропонувати в обмін на чергове закручування гайок і добробуту, бо Росія початку нульових і Росія 2023-го – це зовсім різні історії. Санкції, скільки б Путін не запевняв у своїх виступах перед парламентом, уже завдали руйнівного удару по російській економіці. Кремль уже змушений економити на всьому, крім ФСБ та окупаційного контингенту. Про кишені простих росіян в цій ситуації не думатиме ніхто. Не думатиме ще й тому, що ці прості росіяни пропустили один рядочок, написаний у їхній «соціальній угоді» 1999 року з владою. А в цьому рядочку було сказано – «За усіх вищевказаних умов умовно демократична країна має усі шанси перетворитися на авторитарну, а надалі – і в тоталітарну». А в тоталітарній державі, як ми з вами добре пам'ятаємо з нашого радянського минулого, люди – це лише розхідний матеріал. Навіть якщо ці люди є популярними «воєнкорами».
У ранній творчості загадкового російського письменника Віктора Пелевіна, з найвідомішого роману якого «Generation P» донбаський кримінальник Фомін і взяв собі пафосний псевдонім, є інший популярний твір – «Чапаєв і порожнеча». Зараз перед такою порожнечею стоїть усе російське суспільство. Чверть століття тому воно власними руками здало свою свободу, отримавши на деякий час ілюзію стабільності і достатку. Зараз у нього вже ніхто нічого не буде питати. А невдовзі у простого росіянина залишиться лише один вибір – померти на війні в Україні (Казахстані? Грузії? Азербайджані?) чи згнити в новітньому ГУЛАГу. Бо КДБ, як показує історія, нічого нового не вигадує. То чому б не реанімувати і легендарні колимські табори?