Пізнього вечора Татуся Бо пише на своїй Facebook-сторінці, що зранку їй потрібна допомога у сортуванні гуманітарки на одному зі складів в околицях Львова. За 5 хвилин, коли ніхто не відгукується, вона коментує сама: «Ну все, сортуватиму сама і буду записувати вам дуже грустнінькі сторіси про тяжку долю». Бо не буває так, щоб дописи Татусі Бо лишались без коментарів і реакцій довше хвилини! Тетяна Комлик (Татуся Бо) – блогерка зі 100 тис. підписників у Facebook, дитяча письменниця, колумністка і членкиня політради у «Демократичній сокирі».
Ті, хто у Львові, швидко оговтуються і йдуть «в приват» по координати. Читачі з інших міст – відверто заздрять. ZAXID.NET теж долучився до корисної справи і заразом дізнався, хто волонтерить на складах, що передають нам закордонні друзі і чи справді «гуманітарка зникає із західних складів».
Ми зустрічаємося наступного ранку. Татуся в рожевих спортивних штанях збирає свою команду в центрі міста. Поки її чоловік везе нас на склад, обговорюємо війну і небачене досі поповнення львівського бюджету завдяки штрафам за неправильне паркування.
Політика на паузі
Склад з гуманітарною допомогою розташований на одній з околиць Львова. Поки чекаємо, щоби нам відчинили ворота і забрали собак, приїжджають ще кілька машин з волонтерами. Загалом нас зібралось близько 13 людей. Мені невідомий ніхто із них, окрім самої Татусі. Більшість – жінки з Києва і Київської області. Та коли з машини виходить ще одна серйозна і стильна пані, я одразу її впізнаю: Мадам Клоше – теж відома блогерка і письменниця, її книжка «Балачки навколо шафи» лежить у мене біля ліжка. Я впізнаю на Майї Тульчинській джинси з одного з довоєнниих дописів в її модному блозі.
Пошуком складів і домовленостями про гуманітарку займається Анна Бару – керівниця «Демсокири» Львівщини. Зараз, каже Татуся Бо, партійна діяльність – на паузі.
«Ще за кілька тижнів до війни воєнний кабінет партії вирішив на основі даних закордонних розвідок, що вже тоді публікувалися, розробити документ дій у разі повномасштабного вторгнення для усіх ланок. На час війни вирішили призупинити партійну діяльність – ми не займаємось зараз політикою. Ми всі перелаштувались на те, щоб допомогти країні перемогти. Уся наша політрада зараз або воює, або волонтерить, як і всі активісти партії. У нас немає жодної людини, яка би зараз рівнесенько сиділа на попі», – говорить Тетяна Комлик.
Анна Бару тримає зв'язок із волонтерськими організаціями за кордоном – у Польщі, Німеччині, Франції, Грузії. Коли вони збирають певний обсяг вантажу, то відправляють до Львова.
«Частиною ми ділимося з іншими волонтерами і центрами, що займаються адресною доставкою, а частину доставляємо силами своїх волонтерів», – пояснює Татуся Бо.
Вона сама взялась до розвантаження фур з допомогою буквально у перший день у Львові.
«У Львові наші активісти допомогли нам облаштуватися. У перший же день приїхала величезна фура з Польщі, і після кількох годин сну ми поїхали її розвантажувати. Координуємось у своєму чаті, де Аня нам повідомляє, коли приїдуть фури. Часом перевантажуємо у Львові фури адресно на конкретні регіони – на Сумщину була, на Запорожжя. Неадресні вантажі приходять нам на склади. Довго ми їх не затримуємо – вони швиденько їдуть в різних напрямках», – пояснює алгоритм роботи блогерка-волонтерка.
Зазвичай, за її словами, буває 2-3 фури на тиждень, ще бувають 5-тонні буси, а найчастіше – дрібні вантажі з рейсовими автобусами з Європи для військових від людей, які виїхали в Європу, там вони теж «не сидять рівно на попі».
Шуби i памперси
На складі – близько сотні коробок: тут кілька десятків тонн гуманітарної допомоги – переважно з Німеччини, а також із Польщі. Наше завдання – перевірити кожну коробку: чи справді в ній те, що написано, чи немає чогось зайвого – адже часто серед одягу трапляються медпрепарати або щось їстівне. Маємо посортувати окремо дитячий, жіночий і чоловічий одяг, ковдри, постіль, засоби гігієни і їжу. Кілька хвилин розгублено дивимось на масив коробок, але швидко розбираємо маркери, канцелярські ножі і скотч та беремося до справ. Більш досвідчені волонтерки приїхали з одноразовими рукавичками для роботи.
Татуся пояснює нам суть роботи і розповідає, куди поїде допомога: дещо – до хлопців і дівчат на фронт, інше – у лікарні сходу і півдня України, ще щось – у центри для вимушених переселенців і дитячі заклади.
У першій коробці, яку я відкриваю, бачу шуби. Моя сусідка знаходить у своїй замшевий піджак. Утім, у більшості наступних коробок педантичні німці акуратно склали ковдри, подушки і пледи. Деякі з них – цілком нові, інші – в нормальному стані. Tраплялися і рожеві будуарні подушки з рюшами та бабусині клаптикові ковдри.
Щойно починаємо відкривати коробки і вникати у процес сортування, як лунає сигнал повітряної тривоги. Ми перебуваємо практично у чистому полі, в районі декількох величезних складів і промислової зони, тому на душі стає тривожно і трохи страшно, адже немає, де сховатися. На щастя, вже незабаром лунає сигнал відбою і ми спокійніше продовжуємо роботу.
Коробки з гуманітарною допомогою, що за 3,5 години перебрали київські і львівські волонтери
Найлегше було розібратися із постільною білизною, рушниками та засобами гігієни. А от коли ми дісталися до коробок з дитячим одягом, було багато запитань. У деяких з них одяг був одразу посортований за віком, новий і навіть в обгортковому папері. B інших все було скинуто на купу, зокрема ношена білизна. Також трапився дитячий купальник на зовсім мацьопу, рюкзачок з рожевими єдинорогами і кумедні заколки для волосся. Tака допомога українським дітям також потрібна – точно підніме настрій.
Під час сортування Татуся розповідає про хлопчика і дівчинку, які виїхали з мамою зі сходу України і зараз живуть у Волинській області. Вона дізнається їхні розміри і ми відкладаємо відповідний одяг в окрему купку.
Складаємо окремо конверти для візочків, зимові комбінезони, сортуємо взуття. Іграшки і книжки німецькою та англійською мовами також ідуть в окремі коробки – наші українські діти легко дадуть з ними раду. Часом дивуємося, що діти можуть бути такими маленькими, коли дістаємо з коробок одяг для новонароджених. А ще навертаються сльози від думки, що це такі прості й буденні речі, але сотні тисяч українських дітей їх не мають через росіян.
Серед цікавого також знаходимо футболку із черепом з паєток, різану шинку у вакуумній упаковці та сертифікат в німецький магазин із душевним листом від благодійника: «Любий друже, я не впевнений у тому, якої саме допомоги ти потребуєш, тому додаю сертифікат і бажаю всього найкращого».
Дружною компанією ми впоралися із сортуванням приблизно за 3,5 години. Із усіх десятків коробок, речей, що ми вирішили відправити у сміття, було лише півтора мішка. Можливо, під кінець сортували вже не так ретельно. Утім, відвертого барахла не пропускали, адже гуманітарна допомога – це не «на тобі Боже, що мені негоже», а любов і повага до людей, які потребують.
До слова, шуби разом з іншим теплим одягом поїдуть на інший склад, де чекатимуть свого зоряного часу і відповідної погоди.
Куди дівається гуманітарка
Коли робота закінчена, ми стаємо півколом біля Татусі, а вона дякує і знову розповідає, до кого поїде посортована допомога. Ми мовчки слухаємо. Та коли наприкінці короткої промови Татуся Бо бажає нам якнайшвидше побачити, як в муках помирає Путін і як палають окупанти, ми дружно пожвавлюємось і навіть аплодуємо.
Ну і нарешті важливе питання – чи виносять волонтери гуманітарку зі складів? Так. Майя Тульчинська несе до своєї машини дві сумки із дитячим одягом і не ховається! Ці сумки спакувала власноруч Татуся Бо, щоб відправити на Волинь – це той одяг, який ми відібрали для хлопчика і дівчинки, евакуйованих зі сходу України. Рожевий рюкзачок з єдинорогом також поїдe туди.
Поки чекаємо, щоб власники складу закрили його і знову випустили собак, трохи говоримо між собою. Люди згадують про те, як зустріли перший день війни і ракетні удари по Києву, як вибиралися із села поблизу Бородянки, як вивозили своїх домашніх тварин – у декого було по 5 котів і кілька собак, про те, як їхні чоловіки пішли до військкоматів або залишились на господарстві, як місцеві мародери вкрали генератор, що не змогли вкрасти росіяни, як дорога до відносно безпечного Львова тривала кілька діб, а суто український вислів «Боже збав» став своєрідною перепусткою, про те, як діти ховаються під столами, налякані голосними звуками, і про те, коли вже можна буде повертатися до Києва.
Ми проїжджаємо повз автосервіс у Львові, розбомблений російськими ракетами зовсім недавно. Біля нього стоїть блискуча машина – як зелена молода трава, що пробивається на згарищi.
Pозходимось по домівках, але відчуття завершеності немає. У кожного з нас на сьогодні ще багато планів – відправити речі тим, хто потребує, написати статтю, перекласти інформацію про війну в Україні на різні мови світу, знайти необхідне для ЗСУ… I поговорити з дітьми – про те, що хороших більше і ми неодмінно переможемо.
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».