Захекані і щасливі ми заходили у наступний під’їзд, зупиняючись на першому поверсі і рахуючи квартири. Це було Різдво. Вулиці міста тонули у забрьоханій сніговій каші, наші чоботи були безнадійно мокрими, а ми продовжували свій похід, добре знаючи, що такий шанс випаде аж через рік.
Наступний під’їзд, четвертий поверх сходами, дзвінок, до якого треба дотягнутись, ставши навшпиньки. Кілька секунд шургання біля дверей, і не чекаючи традиційного запитання: «Хто там?», злагоджений вигук на пів під’їзду: «Пане господарю, дозвольте заколядувати!».
Відчинялись двері, на порозі з’являвся хтось з родини, або сусідів, або сусідів родини. Деколи це були незнайомі люди із чужих під’їздів. Відчинялись двері, з’являвся завжди інший запах чужої домівки, домашні капці і розслаблені святами обличчя: «Колядуйте!».
Ми з братами були впевненими у собі колядниками – мали добрі голоси, знали багато колядок і віншувань, тому питань дзвонити чи не дзвонити у незнайомі двері у нас не виникало. Зазвичай, ми піднімались на потрібний нам поверх сходами, бо застрягнути в ліфті під час коляди було дуже провальною перспективою. Тому переводили подих, переглядались, що співаємо цього разу, і від душі колядували.
Якось ми зайшли до моєї вчительки англійської мови. Її чоловік був лікарем, а вдома вони тримали Лессі – фантастичну собаку породи коллі. Її звали, звісно, по-іншому, але у нашому дворі діти кликали цю собаку лише Лессі. Коли ми зайшли до їхньої заможної квартири, то спочатку трохи знітились, але перевели подих і голосно заколядували.
Лессі сиділа в коридорі і чемно слухала нашу коляду, а ми, попри десять куплетів колядки, усміхались до неї. Чоловік моєї вчительки дав нам по 5 гривень. Ці гроші здавалися космічними. Тоді, наприкінці дев’яностих-початку двохтисячних, буханка хліба коштувала 50 копійок, а жуйка з наклейками Power Rangers – десять. П’ять гривень за коляду від малознайомих людей здавались неймовірною щедрістю, але ще крутішим було те, що ці гроші нам дали, бо ми дійсно добре колядували.
Більше грошей за коляду давав хіба наш дядько, який мав власну фірму. Впродовж року ми могли з ним не бачитись взагалі, але на Різдво ми обов’язково заходили до його дому. Виходили сходами на п’ятий поверх, віддихувались і колядували так, що сусіди з найближчих поверхів могли підспівувати. У тому домі нам давали по 20 гривень і ми неймовірно щасливі рухались далі.
У ті часи за коляду стандартно отримували 50 копійок або гривню. Це було нормально. Зрештою, ми були раді будь-яким грошам. Справа була не в сумі. Це була якась особлива атракція, заради якої ми спеціально чекали Різдва. Батьки відпускали нас на цілий день колядувати і ми обходили Червоноград вздовж і впоперек, попередньо складаючи маршрут. Ми не боялись холоду, морозів, чужих під’їздів. Ми навіть не дуже собі представляли, на що витратимо зароблені гроші. Був важливим сам процес. І коли ми змучені, змерзлі і щасливі поверталися додому, мама накривала на стіл, годувала нас різдвяними стравами, а потім ми з братами збирались в нашій кімнаті і рахували гроші. В кутку великої кімнати світилась ялинка, над містом вже осідав вечір, а ми жаліли, що свята закінчуються так швидко.
Кожного року частину вколядованого ми віддавали мамі, частину витрачали на цукерки, чіпси, жуйки. Ще частина суми завжди йшла на якусь більшу покупку – тетріс, годинник, іграшку. Вже пізніше брати за зароблені під час коляди гроші купили першу ігрову приставку. Наколядувати у ті часи більше ста гривень – вважалось дуже круто, тим більше, коли майже усю суму збирали по 2-5 гривень за одну коляду.
Також в нас вдома перед колядою завжди лежав стосик купюр номіналом 1-2 гривні. Мама казала – то на колядників. І поки ми обходили мікрорайони свого міста, двері не закривались і в нашій квартирі. Приходили колядувати двоюрідні брати і сестри, сусідські діти, а також багато дітей із навколишніх будинків. Здавалось, у ті дні вулицями міста сновигали одні колядники, роти яких вже були набиті жуйками, а в руках шелестіли пакети з чіпсами і паличками.
Тоді ми могли зустріти своїх сестер, або однокласників, перепитати, що вже вдалось наколядувати і куди вони йдуть далі. Якщо на дворі був мороз, ми навіть встигали покататись на перших ліпших ковзанках і заскочити в кіоск з іграшками.
Коли ми стали дорослими, цей незмінний атрибут Різдва зникнув з нашого життя. Поступово до нас перестали приходити колядувати сусідські діти, бо їхні родичі почали давати космічні суми за коляду. І от навіть зараз – дати комусь з родини менше 50-100 гривень вважається чимось нереальним. Обійшовши кількох родичів, діти вколядовують пристойну суму і ходити до сусідів вже немає сенсу.
А ще з’явились домофони. І стало чомусь дуже небезпечно відпускати дітей у незнайомі під’їзди. І ось вже кілька останніх років до нас приходять тільки колядники з інтернату.
Звідки ми знаємо? Ні, не з вигляду. Ці діти добре одягнені і виглядають здоровими та ситими. Їх видає інше. Вони дзвонять у кожну квартиру і раді навіть найменшій сумі за коляду. А ще більшість з них співає одну і ту саму колядку, говорить одне і те саме віншування, і так боязко дивиться на нас, як ми ніколи не дивились на тих, до кого приходили колядувати.
І коли я уявляю собі світ через великі вікна червоноградського інтернату, то думаю, що для цих дітей Різдво – це не тільки спосіб чесно заробити свої гроші. Це можливість вийти з великих загальних кімнат і відчути таємну радість Коляди – коли тобі без причин раді у кожному домі.