Владімір Путін – у Ватикані, на аудієнції у Папи Римського. «Як так можна?! Зрада, сором для Святого Престолу!» – Приблизно таким «холіваром» зустріла більшість українських завсідників соціальних мереж повідомлення з Риму.
А й справді, як це Папа Франциск, котрого ми так шануємо, так вболіваємо за нього, взяв і зустрівся з тим «кривавим тираном». І не лише зустрівся. «Путін подарував Папі вишите зображення храму Христа Спасителя, а Святіший Отець вручив російському президенту медальйон роботи художника Ґвідо Верої, на якому зображений янгол миру, що закликає до творення солідарного та справедливого світу, а також примірник апостольського послання Evangelii Gaudium», – повідомляє прес-служба Ватикану.
То що, справді «зрада», насмішка над тисячами жертв війни на сході України? Бо як так: нагороджувати Путіна відзнакою миротворця? Можливо, Папа так переймається справами небесними, що не надто стежить за подіями земними?
Ні, ні й ще раз ні – можу відповісти на всі ці питання-закиди. Щодо того, чи володіє Франциск ситуацією про українські й, зокрема, донбаські події, а також намагання Кремля тиснути всіма можливими засобами на Київ – варто прислухатися до слів російського історика релігії Бориса Фалікова, висловлених під час інтерв’ю французькому радіо RFI:
«Справа в тому, що Папа має прямий канал зв'язку з Україною – йдеться про греко-католиків. На чолі українських греко-католиків стоїть Святослав Шевчук – це добрий давній знайомий Папи. Він, свого часу, жив і працював в Аргентині, коли Папа Франциск був ще кардиналом Берґольйо і очолював аргентинську католицьку церкву. У них відтоді склалися добрі стосунки. Тому мені здається, що Папа має дуже добрі прямі відомості з України про те, що там відбувається. І, ймовірно, намагатися йому якось це інтерпретувати по-іншому у Путіна не вийде. Більше того, Папа висловлювався з приводу України, але він нікого не підтримував, як, власне кажучи, й інші релігійні лідери. Він говорив про те, що необхідно встановити мир. Але Папа добре знає ситуацію в Україні. Тому, мені здається, що насправді, якщо Путін остаточно ще не втратив свою політичну форму, він повинен розуміти, що розмови про Україну навряд чи принесуть йому якусь користь».
Складно не погодитися з цими мудрими словами. Всі розмови про те, що, мовляв, Путіну вдалося перетягнути Папу на свій бік у протистоянні з Україною (і всім західним світом), яйця виїденого не варті. Франциск таких путінів на сніданок їсть – у фігуральному, звісно, сенсі.
У цьому контексті не варто забувати, що Хорхе Маріо Берґольйо (світське ім’я чинного Папи Римського) ще 1958 року вступив до Ордену єзуїтів і отримав гуманітарну освіту в навчальних закладах ордену. А єзуїтів колишніх не буває. Комусь можуть видатися наївними його вчинки на посаді Понтифіка: ведення напрочуд скромного способу життя, відмова від розкішних авт, помешкань, вбрань, шанування убогих і знедолених… Ні, це аж ніяк не блаж, це надзвичайно мудра й продумана політика, спрямована на відновлення авторитету Католицької церкви. У цій політиці продуманий кожен крок, жест і міміка.
Саме в такому світлі я пропонував би поглянути й на аудієнцію, якої Папа удостоїв шефа Кремля. Так, Франциск подарував медальйон. Не медаль, як хтось заявляє, не з'ясувавши суті, не нагороду за якісь здобутки, а виключно формальний сувенір, який отримує на аудієнції у Ватикані кожен глава держави. А Путін ще, до нашої прикрості, таким залишається.
Окрім формальної сторони, варто й сприйняти цю медаль як тонку іронію Папи на адресу «миротворця» ВВП. Ця іронія стає ще очевиднішою на тлі заклику Понтифіка до Путіна: докласти «значних і щирих зусиль для того, щоб домогтися миру» в Україні. Тобто Франциск фактично заявляє: «Хлопче, або твої зусилля будуть щирими, або сам знаєш…» Чи зрозумів це Путін – це вже його проблема.
Не менше символічності й в іншому подарунку – апостольському посланні Evangelii Gaudium. Наведемо одну цитату з книги:
Мир у суспільстві не можна розуміти як іренізм або тільки як відсутність насильства внаслідок домінування однієї частини суспільства над іншою. Також фальшивим буде мир як засіб виправдати суспільний устрій, який змушує мовчати й утихомирює найбідніших для того, щоб багаті могли безтурботно вести притаманний їм спосіб життя, тоді як найбідніші ледве зводять кінці з кінцями. Соціальних вимог до справедливого розподілу національних доходів, соціальної інтеграції убогих і прав людини не можна відкидати на підставі побудови згоди «на папері» або для ефемерного миру для щасливої меншості. Гідність людини і загальне добро цінніші від спокою тих, які не хочуть відмовитись від своїх привілеїв. Якщо ці цінності порушуються, то потрібний пророчий голос.
Також мир «не зводиться тільки до припинення війни внаслідок завжди нестійкої рівноваги сил. Мир будується день за днем, встановлюючи порядок, як того хотів Бог, і розвиваючи справедливий устрій». Насамкінець, мир, який не постає внаслідок інтегрального розвитку всіх людей, не матиме майбутнього і завжди буде зачином нових конфліктів і різних форм насилля.
Члени кожної нації розвивають суспільний вимір свого життя, стаючи відповідальними громадянами свого народу, а не масою, пригніченою панівною силою. Нагадаємо, що «відповідальне громадянство є чеснотою, а участь у політичному житті – моральним обов’язком» [180]. Але ставати народом – це щось більше, що вимагає постійного процесу, в якому бере участь кожне нове покоління. Це повільна і мозольна праця, яка вимагає прагнення займатися нею і вчитися, щоб врешті-решт створити культуру зустрічі й гармонії в різноманітності.
Перепрошую, що цитата трохи довга, але вона охоплює головні претензії демократичного світу до кремлівського режиму. Тут і про агресію проти Україні, і про війну проти власного народу, авторитаризм, корупцію тощо. Лише читай і кайся.
Хоча всі ці натяки для Путіна на аудієнції були лише чимось другорядними, тлом для головної місії, яку, припускаю, виконав Папа Римський. Для її розуміння, зробимо ретроспективний огляд останніх подій – не довше, ніж на тиждень.
Отже, «Велика сімка» готується до баварського саміту. Готується на тлі ескалації воєнного протистояння на Донбасі. Які заяви лунають у цей час від лідерів індустріально розвинених держав? Президент США Барак Обама чітко заявляє про необхідність посилити санкції проти Росії. Канцлер Німеччини Анґела Меркель хоч і в м’якшій формі, але теж заявляє Путіну, аби той не сподівався на пом’якшення чи скасування санкцій. Навіть англійська королева заскочила всіх антиросійською філіппікою: «Мій уряд продовжить чинити тиск на Росію, аби та поважала територіальну цілісність і суверенітет України, і ми наполягаємо на повному виконанні положень Мінських домовленостей».
А прем’єр-міністр Канади Стівен Гарпер – той взагалі дав російському президентові зрозуміти, що не хоче мати з ним ні найменших справ. «Канада буде категорично проти, щоб Путін навіть сидів за одним столом з G7», – заявив він.
Зрозуміло, що кремлівські пропагандисти зразу ж понапридумували масу виправдань для Путіна: від «нічого страшного не сталося» – до «а нам ваше G7 і не потрібне». Так, приміром, прес-секретар російського президента Дмітрій Пєсков заявив в ефірі радіо «Говорит Москва», що, мовляв, формат G7 для Путіна задрібний, він, мовляв, «зосереджений на роботі в ефективніших форматах, які відображають реальний баланс у світовій економіці».
Ще грандіознішою була заява депутата Держдуми РФ від «Справедливої Росії» Алєксандра Романовіча. Він заявив, що G7 без Путіна – це «кастрований формат». І всі тепер чухають потилиці: чи це був свідомий жарт Романовича, чи цілком мимовільний. А може, підсвідомий, навіяний популярною пісенькою про російського лідера…
А якщо без жартів, то можна стверджувати, що геополітична ізоляція Росії, яка розпочалася з листопадового саміту G20 в австралійському Брісбені, дійшла зараз свого піку. Принаймні у західному напрямку перед Путіним виріс міцний мур. Чи змусить це Москву шукати шляхів на Схід? Очевидно, так. Чи допоможе східний напрямок компенсувати втрати на західному? Аж ніяк.
Східний напрямок – це передовсім Китай (решту держав можна проігнорувати). Погляньмо на півстолітній розвиток взаємин між Росією й Піднебесною. Спершу (ще за Сталіна) Пекін погоджувався бути молодшим партнером Москви. У 1990-х роках Китай влаштовувало виключно рівноправне партнерство. Зараз вже Москва рада б нав’язати себе Пекіну хай хоч у ролі молодшого у товаристві.
Але чи потрібно це нині Пекіну? Хто стежив за розвитком російсько-китайської співпраці за минулий рік, той зумів зауважити, як стрімко зростала погорда Пекіна щодо росіян. Бо навіщо Китаю мати справу з господаркою, яка міцно входить у період рецесії? Хіба що для того, щоб узалежнити її від своєї волі. Це було чітко видно на прикладі російсько-китайського газового контракту, де все – від цін до проектів – диктував виключно Пекін.
Москва – у патовій ситуації. У Кремлі це відчувають щораз гостріше. Усвідомлюють це й на Заході, зокрема у Ватикані. На жаль, розмова Франциска з Путіним проходила за зачиненими дверима. Ми можемо лише робити припущення щодо її змісту. Логіка подій змушує припустити, що Папа Римський запропонував російському президентові умови гідної капітуляції – того самого «виходу з донбаської авантюри зі збереженням обличчя», про яке так часто говорять західні аналітики. Чи дослухався Путін до мудрих слів Понтифіка-єзуїта – зрозуміємо найближчим часом.