Щойно стрічка Олеся Янчука «Таємний щоденник Симона Петлюри» вийшла у прокат, її почали бомбардувати критики. Невиразні актори, млявий сюжет, порожній хронометраж, історичні неточності – одне слово, все не так! Звичайно, по кожному пункту можна сперечатись, але в загальному підсумку важко не погодитись: на статус шедевра стрічка, м’яко кажучи, не тягне.
Втім, будемо об’єктивні: вердикти поціновувачів та мистецтвознавців – ще не присуд суспільства. Достатньо пригадати, як охоче споживали російський серіальний шлак наші «широкі народні маси». Те, що викликало в інтелігенції мігрень і нудоту, в народі йшло на ура. А фільми ж таки знімаються для народу, а не для вузького кола експертів. Та й будь-які твори мистецтва треба оцінювати, враховуючи ситуацію, в якій вони були зроблені.
Передусім варто пригадати, що бюджет «Таємного щоденника» становив ₴47 млн, тобто близько $1,5 млн. Це багато чи мало? Для коматозного українського кінематографа це, звісно, неабищо. Проте за світовими розцінками – це абсолютно сміховинна сума. Приміром, стрічка про Вінстона Черчилля «Темні часи» стала виробникам у $30 млн, фільм «Сила волі» про темношкірого атлета Джессі Оуенса на Олімпіаді 1936 року – у $25 млн. Бюджет менш як $5 млн вважається не просто скромним, а катастрофічно мізерним – вписатись у нього можуть віртуози.
Питання ресурсів є для кінематографа одним з наріжних не тому, що розбещена публіка жадає тільки видовищних сцен та високотехнологічних спецефектів. Блокбастери справді обходяться дорого, але й камерне кіно коштує недешево. «Виїхати» на одному таланті не вийде – таке трапляється, але хіба як щаслива випадковість. Насправді ж, кінематограф працює за тими ж правилами, що й будь-яка інша індустрія. Акторам та режисерам потрібна «божа іскра» таланту, але здебільшого вони є висококласними фахівцями, яких виховували та навчали інші фахівці. Оператори, художники, консультанти та безліч інших осіб, котрі працюють над фільмом, – це також фахівці, праця яких мусить гідно оплачуватись. Щоб створювати сучасний національний кінопродукт, потрібні інвестиції, помножені на час, бо акторські та режисерські школи (не кажучи про все інше) не виникають за розчерком чиновницького пера. У цьому сенсі кінематограф є дуже дорогою і складною індустрією, створення якої – це проект на десятки років, який треба постійно підживлювати фінансуванням. Бо якщо національна кіноіндустрія – це гра з нульовою сумою, до неї долучатимуться поодинокі ентузіасти та кон’юнктурники. Серед них також можуть траплятись і таланти, і фахівці, але загалом обдарована публіка робитиме кар’єру в інших сферах.
Тож не дивно, що кінематографічний ренесанс у нас поки відбувається переважно в кількісному, а не якісному сенсі. Проте збільшення фінансування не слід пов’язувати тільки з бюджетними вливаннями. Питання ще й в тому, наскільки українське кіно готові підтримувати інвестори та, зрештою, самі глядачі? Не секрет, що з окупністю в українських стрічок великі проблеми. Навіть «Кіборги» Ахтема Сеїтаблаєва «відбили» собівартість заледве наполовину. За наявними даними, першою і поки що єдиною українською стрічкою, котра окупилася у прокаті, стала комедія «DZIDZIO Контрабас». Коли йдеться про наш хронічно недофінансований, а отже «слабенький» кінематограф, важко очікувати глядацького ажіотажу. Тож допоки наша кіноіндустрія не зіпнеться на ноги і не завоює довіри аудиторії, її доведеться тримати на системі штучного бюджетного дихання. Проте частка провини лежить і на самих глядачах, котрі масово віддають перевагу безкоштовним «піратським» трофеям, аніж походам у кінотеатр, не кажучи вже про купівлю dvd та інші ринкові способи подивитись той чи інший фільм. З іншого боку, слід враховувати, що далеко не всі фільми можуть претендувати на масовий успіх в принципі. До таких, безумовно, належить історичне кіно, яке позбавлене видовищних баталій, епічного розмаху та карколомного сюжету. До таких належить і «Таємний щоденник». Важко уявити, що на нього піде масовий глядач, який воліє розважитись з відерцем попкорну, а не побувати на лекції з патріотичного виховання чи на сеансі відновлення історичної пам’яті. Чому? Бо кінематограф – це передусім індустрія розваг, на чому і тримається її комерційна спроможність.
Якщо кіно перестане розважати, за нього перестануть платити, а тому і зйомки доведеться припинити. Це, звісно, не означає, що «розумне» кіно не потрібне. Але якщо мета – якнайшвидше поставити на ноги українську кіноіндустрію, то в пріоритеті мають бути не «стрічки про важливі моменти українського національно-державного буття», а доступне розважальне кіно з прицілом на якнайширшу аудиторію. Загалом, з огляду на те, що знімають в Україні останнім часом, рух іде у правильному напрямку. Проте будемо відверті: якщо державних коштів обмаль, віддайте їх ліпше на бойовики, комедії чи детективи, а складні історичні теми облиште більш «просунутим» нащадкам. Представникам патріотичної інтелігенції така позиція може видатись цинізмом, якщо не саботажем: як можна в часи війни, в часи формування української нації нехтувати патріотичне виховання народу? Все так, нехтувати цього не можна. Проте якісне розважальне кіно виховує патріотизм та плекає культурну спільність не менше, ніж ідеологічно вивірені стрічки на важливі теми. Апостолами «американської мрії», які прийшли проповідувати пострадянському поколінню підлітків, були не Теодор Рузвельт та Джордж Вашингтон, а Термінатор і Роккі Бальбоа – і перед їхньою харизмою не встояв ніхто. Вочевидь, подібне кіно потрібне сьогодні і Україні. Хай воно буде ігрове, відверто непедагогічне, яке завгодно, але обов’язково харизматичне і захопливе. І тоді це вже буде не ренесанс, а цілий контрудар на «кінематографічній» ділянці культурного фронту. Удар, яким пишався б навіть сам Роккі.