У прокат вийшов новий фільм голови спілки кінематографістів України та директора кіностудії ім. Олександра Довженка Олеся Янчука «Таємний щоденник Симона Петлюри».
Домовимось від початку: в Україні останні кілька років знімають кіно, багато серед нього кіно доброго, трапляється дуже добре. Є шедеври. Воно живе, розвивається та перемагає на найвищому рівні.
Тож якщо б картина Янчука вийшла на кілька років раніше, нічого крім обережної радості вона б не викликала. Проте від часу, коли вийшов його «Владика Андрій» українське кіно зробило величезний крок уперед. Крім того, сама тема, яку піднімає у картині Янчук, її абсолютно нічим не закамуфльовані перегуки із сьогоденням, змушують піднімати планку високо. Отже, «Таємний щоденник Симона Петлюри» вимагає оцінювати його якнайсерйозніше.
Без сумніву, декомунізувати історію та розвінчувати радянські міфи – річ необхідна та нагальна. У центр уваги фільму винесені єврейські погроми, в яких більшовики звинуватили Петлюру та побудували на цих звинуваченнях великий історичний пласт. Сцена суду над вбивцею Петлюри, його виправдання, покази свідків, а головне підготовка процесу співробітниками НКВС мали би стати потужним пострілом у рамках інформаційної війни.
Богдан Бенюк у ролі Михайла Грушевського
Проте однією із чільних проблем картини є те, що зняти вона у традиціях «татусевого кіно», яке у випадку України є радянським. Тобто воює фільм із радянськими міфами радянськими художніми засобами. От тільки без радянського пафосу та розмаху.
До слова, відсутність монументального пафосу у постаті Петлюри є якраз позитивним моментом. От тільки він все одно у виконанні Сергія Фролова (на головному фото) залишається героєм без будь-якого психологізму та розвитку, різнобічного розкриття героя. Хоч у текстах робить спробу проаналізувати той тягар, який взяв головний герой на свої плечі. Обличчя актора – мов застигла маска, що несе на собі одвічний відбиток непозбувної бентеги. Зрозуміло, звичайно, що тішитись ніби й немає чому, але знятий не лише з художньою, але і з пропагандистською (це слово не завжди має негативний сенс) метою фільм не несе жодного героїчного відтінку.
Сергій Фролов (Петлюра) та Євген Нищук (Винниченко)
Якщо ж він ставив собі за мету провести історичні паралелі з сьогоденням, наголосити на небезпеці розбрату, зради та акцентувати на уроках тої самої історії, яку, за словами Володимира Винниченка, неможливо читати без брому, то в такому випадку картині бракує психологізму. До речі, є у картині й сам Винниченко у виконанні міністра культури Євгена Нищука. От тільки як і Грушевський (Богдан Бенюк), виглядає він карикатурно. Карикатури на історичні постаті – жанр не новий та цілком прийнятний, чого вартує лише недавній успіх «Смерті Сталіна». От тільки не в’яжеться він із рештою сцен. Та й щось підказує, що їх карикатурність скоріше прорахунок і акторів, і гримерів, а не режисерський задум.
Проте є у фільмі й вдалі акторські роботи. Це насамперед Олег Треповський у ролі вбивці Петлюри Самуїла Шварцбарда. Яскраво спалахнувши комедійною роллю у короткометражці «Голден лав» актор, на жаль, помер у квітні цього року. Він грає переконливо. От тільки образ напівбожевільного годинникаря ніяк не в’яжеться із минулим його героя: бійця каральних загонів Котовського. Але в тому вини актора аж ніяк немає.
Лесі Петлюрі у рік смерті батька було 15 років. У фільмі її зіграла Вікторія Янчук
Живим теплом намагається наповнити фільм Ірма Вітовська у ролі Ольги Петлюри. Актриса вкотре демонструє і власні широкі можливості, і багатогранність таланту. От тільки її статична стареча маска у «Брамі» виглядала живішою, ніж обличчя більшості її партнерів у «Щоденнику...».
Дія фільму відбувається у декількох часових відрізках. Заплутатись глядачеві в часах та героях не дають титри. Проте трапляються лінії, які так і не розвиваються, питання, на які так і не даються відповіді. Батальні сцени є надто малолюдними для тих великих історичних катастроф, про які йдеться. Є й інші проблеми. Проте головною, виглядає, є бутафорність, якої віє і від фальшивої бороди Грушевського, і від штучного Парижа (більшу частину фільму знімали у павільйонах студії Довженка). Не рятує навіть як завжди кіногенічний Львів.
Багато сцен знімали у Львові, зокрема у палаці Потоцьких
Підкреслю ще раз: фільм говорить на надважливі теми, робить спроби відповісти на болісні, десятиліттями фальсифіковані сторінки історії, розповісти про оббріханих персонажів. Це потрібно робити засобами «наймасовішого із мистецтв». От тільки сумно, що кінохроніку дивитися цікавіше, ніж ігрові епізоди.