У вересні львівська поетка Маріанна Кіяновська пережила культурний шок. "Я усвідомила, як насправді мало ми, українці, знаємо про Крим, - ділиться вона враженнями від чотириденного Боспорського форуму сучасної культури в Керчі".
Навіть ті, хто щороку їздить туди відпочивати на морі. Це відкриття стало для мене найбільшим шоком, можливо, навіть останнього десятиліття. Я почувалась як француз, що раптом довідався про існування Лувру та Ейфелевої вежі».
Боспорський форум – це авторський проект культуртрегера, поета й есеїста Ігоря Сіда. Завдяки йому я знов переконалася, що на голому ентузіазмі можна робити справді великі речі. Ми виступали перед студентами Кримського університету культури, мистецтв і туризму, перед в’язнями Керченської виправної колонії та перед іншими аудиторіями. Це доволі закритий захід: приїжджають ті, кого запрошують. Форум пропонує чудовий майданчик для взаємних контактів, із яких можуть виростати нові фестивальні проекти. Крім того, цей форум - спосіб відкрити для себе Крим та понести це знання далі.
Кримські татари зараз рятують свою мову як таку. Я дуже цікавлюся літературою й культурою українських нацменшин. Перетиналась із поетами та прозаїками, які пишуть кримськотатарською мовою, на міжнародних фестивалях у Польщі та Литві. В цьому вся іронія: у Польщі та Литві, але не в Україні. Бо і Литва, і Польща мають ефективну політику підтримки культури нацменшин. А у нас нацменшини наразі перебувають у глибокому гетто. Хто знає про караїмів у Луцьку? А про вірмен чи німців на Донбасі?
Взагалі, Донбас абсолютно мультикультурний. Якби ми в нашій країні мислили по-європейськи, то, відповідно до новоприйнятого Закону про засади мовної політики, у тому ж таки Донецьку мало би ставитися питання про відкриття понад тридцяти шкіл — з вивченням як рідної мови тої чи іншої мови нацменшин. А все чомусь зводиться лише до української та російської мов. Нашій країні ще дуже далеко до цивілізованого мультикультуралізму, та сподіваюся, це рано чи пізно зміниться.
- Чи можуть заходи на кшталт Боспорського форуму відкривати справді цікавих нових літераторів?
- Можуть, але, думаю, їхня головна функція не в цьому. Вони зараз, принаймні, частково відіграють ту роль, яка колись належала «товстим» журналам. Якщо молодий автор виступає на багатьох таких фестивалях, значить, його запрошують. А це, своєю чергою, є натяком на те, що він цікавіший за інших – тих, кого не запрошують. Сприйняття «кличуть – значить, класний» зазвичай спрацьовує, хоч би й на рівні стереотипу. Та мушу зізнатися, що фестивалі мені нашу молодь практично не відкривають. Я сама читаю і наймолодших, і тридцятилітніх досить інтенсивно, зокрема в соцмережах. Інколи мені дають рукописи. Про кількох молодих я вже можу сказати, що це потенційні великі поети. Та нехай спочатку ця дітлашня доживе принаймні до сімдесяти років. Поетам корисно доживати до старості, доведено всіма існуючими історіями літератури.
- Тоді хто є авторитетом для вас серед українських поетів сьогодні?
- Насправді авторитет – не зовсім правильне слово. Мені воно від певного часу не подобається, в ньому сидить щось авторитарне. Є люди-поети, які у певних ситуаціях слугують взірцями. Це Василь Стус. Це Мар’яна Савка. Це Оленка Степаненко і її чоловік, білоруський поет Сяргєй Прилуцький. Це Оленка Герасим’юк. Таких багато, як багато всяких життєвих ситуацій. І не важить, до якого покоління належить людина-поет, якого віку. Є улюблені поети, є окремі улюблені вірші — а є люди-поети.
- Ви – одна з засновниць дитячої літературної премії «Великий їжак»…
- Зараз саме готую офіційний прес-реліз про оголошення нового сезону премії та новий склад журі, затверджений її комітетом. Отже, до 28 грудня можна надсилати на конкурс книжки.
- Що, на вашу думку, заважає дитячій книжці в Україні розвиватись?
- Головна перепона, причому на глобальному рівні – зміна інформаційного середовища. Дитина, яка раніше мала альтернативу «почитати книжку або погратися», нині має надзвичайно багато спокус: телебачення, різноманітні ґаджети, комп’ютерні ігри. Між іншим, у сучасної дитини і на «погратися» часу зовсім немає. А відсутність простору для рольової чи групової гри – це так само некорисно, як і відсутність якісної книжки. Крім того, дитина в епоху інтернету стала не тільки читачем, а й споживачем у відповідному сегменті ринку. А те, що добре для книжкового ринку, не завжди корисно для читача.
Насправді стратегічно головне питання – не те, чи розвинений книжковий ринок, а те, для якої дитини пишеться книга. Для дитини мілітарно зорієнтованої, для якої патріотизм – це «вмерти за Батьківщину», чи для дитини, яка стане дорослою людиною з консервативним патріархальним світоглядом, чи для майбутнього громадянина демократичної мультикультурної держави, чи для потенційного емігранта тощо. Дитяча література так чи інакше відображає певну візію майбутнього, властиву суспільству, всередині якого ця література виникає і для якого вона призначена. Скажу, дещо спрощуючи: дитина виросте така, які книжки вона читає.
В Україні це розуміють лічені одиниці. Тому в нас таке засилля «постсовкової» дитячої літератури, пронизаної старою ідеологією тоталітарного суспільства. Здається, якраз цей нездоровий баласт дуже заважає українській дитячій книжці розвиватись. Добре, що в останні роки активізувалась просвітницька діяльність видавництв, які вирушили «в народ» із презентаціями книжок за участю авторів. Крім того, нині надзвичайно помітна робота громадських організацій, які підтримують дитяче читання.
- Хто є потенційним меценатом майбутніх літературних подій в Україні? Чи є такі люди?
- Перш за все, меценати вже є. «Коронація слова», Meridian Czernowitz, «Великий Їжак» - ось лише три фінансовані доброчинцями позиції, і цей список можна продовжити. Адже не все, що отримує підтримку меценатів, має медійний розголос. Благодійний фонд Ріната Ахметова «Розвиток України», міжнародний благодійний фонд «Україна 3000» Катерини Ющенко в усіх на слуху, але в Україні нині діє кілька тисяч благодійних фондів. Деякі з них справді працюють на благо культури, і літератури зокрема. Зрештою, видавництво «Смолоскип», а також однойменна премія і структура іменних стипендій видавництва «Смолоскип» - це приватні кошти мецената Осипа Зінкевича й, меншою мірою, кошти нашої української діаспори. Журнал «Шо» й міжнародний фестиваль «Київські Лаври», де представлена й українська поезія, фінансує Володимир Костельман. А скільки проектів утілюється завдяки підтримці «друзів», імена яких традиційно не розголошуються! Хіба вони не меценати?
Інша річ, що благодійність усе ще має в нашому суспільстві статус мало не сумнівної афери, і це дуже неприємно, бо таке ставлення демотивує розумних і нежадібних людей, які радо підтримали б якісь конкретні проекти, якби не низка «але». Отже, бути вдячними меценатам і пам’ятати про них – ось дві засадничі речі, якщо ми хочемо, щоб українська культура не залежала від держави й була по-справжньому європейською.
- Чи подобається вам сьогоднішнє культурне поле Львова? Чи не відчуваєте певного застою?
- Мені цей застій у Львові був досить відчутним років десять-п’ятнадцять тому. Нині, як мені здається, у сенсі культури (але тільки у сенсі культури) Львів є повноцінно європейським містом. Ви лише подивіться, скільки у нас фестивалів, мистецьких проектів тощо. Я не кажу, що цього достатньо, але на сьогодні можна говорити про певну культурну критичну масу, яка живить собою різноманітні дрібніші літературні, музичні, мистецькі середовища, у тому числі у прилеглих до Львова місцевостях.
А коли «всі одне одного знають», це якраз добре, бо це означає, що мікросередовища взаємодіють між собою, що відбувається циркуляція ідей, емпатії, культурного продукту. Інакше кажучи, що відбувається процес. «Усі знають одне одного» і в Каннах, і в Голлівуді.
Ще одна річ – атмосфера. Мені здається, атмосфера останнім часом у Львові суттєво змінилася, причому у кращий бік. Люди культури, особливо молодь, стали цивілізованішими. Знову ж, років десять-п’ятнадцять тому, та навіть і відносно недавно до мене долинали тихі відголоски спілчанських скандалів: щодо премій, щодо майстерень, щодо різноманітних протеже. Зараз до мене такі відголоски не долинають. Може, тому, що представники різних поколінь стали більше їздити у Європу, брати участь у у різних культурних заходах. А в середовищі зовсім молодих письменників, принаймні серед тої молоді, з якою спілкуюся особисто, я практично не спостерігаю заздрощів, злостивості. Вони всі якісь неймовірно світлі, шляхетні та справжні.
- Який ваш ліричний герой? Як думаєте, наскільки має розходитись образ поета із ним реальним?
- Знаєте відому казку про дівчину, в якої одна нога взута, а друга боса, одна рука гола, а друга забинтована, наполовину йде, наполовину їде, наполовину санями, наполовину «крайслером імперіалом», наполовину з косою, наполовину без голови? Оце я, в усій своїй красі.
Письменники – живі люди. Клоуни у реальному житті не завжди веселі, священики – не завжди доброчесні, вчителі – не завжди розумні. Лише стюардеси завжди стрункі, бо інакше вони не зможуть переміщатися у салоні літака. Загалом, я думаю, це нормально, коли «літературне Я» письменника не збігається з його «Я позалітературним». Зрештою, з письменниками й філософами так було завжди. Мораліст Сенека був багатшим від імператора. Про Шекспіра, можна сказати, взагалі нічого не відомо, крім того, що це був геній. Моя теорія (говорю в тому числі й про себе) полягає в констатації, що письменник є письменником лише тоді, коли пише. Лише у мить «екстази», чи в процесі безпосереднього обдумування і письма. Повірте, мій образ як поета також не збігається з моїм реальним життям. І я думаю, це добре, що не збігається.
- Скільки у вашій поезії вас і скільки «голосу поза вами»?
- Найкраще відповім своїм віршем:
Рука заподіює літеру. Літера - Лета.
А отже, удруге не вступлю у літеру ту.
Поезія - істинність істини, мови вендета,
Звичайна, як смерть, нагота. Всеприйму наготу.
Ця нагість - негайна. Інакшість її - невигойна.
У Богові - Боже. І все, що від Бога, - моє.
Всечасна, як те, що минає, а отже, всещойна,
Рука заподіює літеру. Літера - є.