Аж 5 органів чуття має людина. Інколи говорять навіть про шосте – інтуїцію. Додайте сюди ще людський мозок, який може «тягатися» з комп’ютером і є його творцем. Видається, що з таким «букетом» можна світ перевертати, а ми, навпаки – умудряємося не помічати найважливішого і дійсно значущого. Стосується це твердження і повсякденного життя, коли не завжди вдається оцінити те, що маємо, висловити вдячність незамінній людині – хоча б за те, що вона просто є поруч; стосується й історичного минулого, нашої спадщини, коли в пройдешньому ми помічаємо лиш невдачі, що ще гірше – проектуємо їх на сьогодення і намагаємося знайти їм місце у майбутті. Оскільки особисте – це індивідуальна справа кожного, говоримо про друге – дефекти у сприйнятті і трактуванні минулого.
Не буду розпливатись ні про «темне середньовіччя», ні про людей давніших епох, яких ми схильні уявляти з дерев’яною палицею в руках і завжди – дурнішими за себе. Про ці «дрібнички» й так багато сказано і зупинятись на них без сенсу. Натомість неораним полем є явище інтелектуальної історії і цілком стереотипне сприйняття цієї площини. Ми знаємо, що десь там і десь колись був такий собі Нестор Літописець – наш Гомер. Він ледь не від «матері городів» і аж до Сковороди писав свою безсмертну «Повість минулих літ», сюжетами з якої наша обізнаність з історією давніх періодів починається і закінчується. А далі – одні тільки монахи, які все життя просиджували над книгами, над ними сліпнули і над ними помирали. Товстелезні і перенасичені бездумними компіляціями тексти, які взагалі не цікаві для сучасної людини. Так звично характеризується інтелектуальний «застій» що доби середньовічних хроністів, що барокових мислителів. І лише ХІХ століття – світло наприкінці тунелю, радість і благодать. А до того люди не жили, не творили, не шукали...
У будь-який період чи епоху досить складно оцінювати творчу спадщину та інтелектуальну діяльність людини/спільноти. Той, хто намагається це зробити, завжди буде перед вибором певного критерію, застосуванням відповідного інструментарію. Незалежно від цього, за певними генераціями і періодами все одно закріплюються конкретні оціночні ярлики. Вони дуже метафоричні й узагальнені, але з цим – надзвичайно стійкі. До прикладу, сучасних українських письменників (не тільки українських) звично показують/сприймають як двигунів прогресу і всілякого можливого поступу. Вони і слово нецензурне можуть в тексті використати, і сценку еротичну описати – це без проблем. У кожній їхній думці (дії) критики та шанувальники намагаються відшукати свіжу ідею та небачений креатив. Сміливість та безальтернативне розривання шаблонів – це також про творчість сьогодні, хоч в останньому гри на публіку буває більше, ніж змісту.
Натомість представників творчих професій у давнину, зокрема в домодерний час, ми сприймаємо як зашкарублих і нецікавих, не здатних «плодити» нестандартні та оригінальні ідеї. У нашому розумінні вони – тільки ретранслятори і переписувачі. Та чи має підґрунтя подібна логіка? І чи не віддаляємося ми від розуміння багатьох явищ і процесів, коли програмуємо сприйняття творчих діячів давнини як «космонавтів», буття яких визначав сірий і безпросвітний консерватизм? Звичайно, світоглядно їх багато що різнило з нами. Зокрема, якщо в нас оптика світосприйняття спрямована у майбутнє і ми шукаємо рецепти на вже і сьогодні, а навіть на прийдешні дні, то вони дивились у минуле і там знаходили пояснення власного сьогодення. Але водночас їхні тексти – це не лише Бог, молитва і пости. «Чорно-біла картина світу» мислителів традиційних суспільств також не замикалась на єдиному сюжеті – протистоянні добра і зла (Добра і Зла).
Хоч як складно нам уявити людину давніших періодів за творчим процесом – зайняту осмисленням не лише теологічних питань, а й таких, що не втрачали зв’язку з реальністю та суспільними запитами, але й у їхніх текстах багато цікавого і своєрідного, «свіжих» ідей та оригінальних підходів. Давні автори також творці – не лише переписувачі і компілятори. І це не їхня, а наша вина, що не можемо віднайти та побачити цієї творчої складової. Хоч «визбирувати» її доводиться ледь не по крихтах. Але, як сказав Бенедикт Хмельовський, один з представників цеху письменників, теологів та істориків того часу, а з тим і творчого фаху – справжня наука не лежить на м’якій постелі!
Леонардо да Вінчі та Рафаель Санті «привчили» нас до того, що у всіх видатних діячах минулого (творцях) варто шукати лиш унікальних геніїв. Вони ніби інколи «вискакували» із сірої, як метафорично зазначив Аарон Гуревич, «безмовної» маси. Натомість у наш час творець сприймається як професіонал, озброєний широким арсеналом підходів та технік, чуттям і досвідом. І тут питання – чому ж цей підхід не застосувати і до дня «вчорашнього»? Творчих людей і раніше було достатньо – не тільки генії. Бог не нашіптував «обраним» на вухо одкровень. Як і ми сьогодні, вони працювали над собою і творили, відповідаючи на запити, що поставали. Це важливо зрозуміти, аби дивитись на питання без зайвої містифікації.
Отже, спосіб життя та діяльність інтелектуалів у давні часи не обмежувалися тільки релігійною сферою. Хоч релігія і була однією з важливих категорій творення смислів, але… не монахами одними. При релігійних центрах здобували освіту, та це зовсім не ознака, що всі одразу приміряли рясу. Особливо – якщо говорити про період XVI–XVIII століття. Хмельницький, Тетеря, Орлик – це коротенький перелік тих, хто пройшов вишкіл у монахів, але став політиком. Та й зі самими чернечими середовищами не все так однозначно. У них і нам є чому повчитись у плані мобільності. Після прочитання біографій Василя Григоровича-Барського, Міхала Боїма та інших, які більшу частину життя провели у мандрах, а навіть були відкривачами, язик не повернеться говорити про нудне, гнітюче і пронизане лиш смиренням буття. Тож не варто хвилюватися – були і серед них творчі та креативні.
Як варіант, можна зазирнути за куліси життя Томи Перковича. Оскільки ім’я це невідоме і не часто озвучується, дозволю собі позбирати вершки з його біографії. Отож, наприкінці XVII – у першій половині XVIII ст. Перкович трошки викладав математику, а далі був префектом бібліотеки і ректором Львівської єзуїтської академії. Як видно, чоловік знаний і шанований. Але ім’я названо не для перерахунку титулів, регалій і посад. Титули та ордени, як і посади, ще нікого Людиною не робили, поваги від оточення не додали і від внутрішньої гнилі не рятували. Що більше – без відповідних дій, вчинків і ідей… титули і регалії роблять з людини клоуна. Тому поговоримо, чому ж ми пригадали Перковича і що в його творчості схиляє переглянути наявний образ інтелектуала в давнину.
А ректор Львівської єзуїтської академії Тома Перкович, у добу того самого інтелектуального «застою», «виношував» декілька цікавих ідей. До прикладу, він упорядкував, а потім видав у двох томах проповіді, присвячені тематиці Страшного суду та останніх днів людини – «Kazania przebrane z kaznodzieiów francuskich o czterech ostatnich rzeczach kaźdego człowieka». «Фу, яка нудота!!!» – скажете Ви. І не помилитесь. Адже з озвученого вище Перкович постає радше у традиційному світлі – ще одна гора сторінок, океан букв і клубок думок. «Нащо нам то? Його писанину у трьох словах передати можна, а тематика – то взагалі повний відстій, адже вчора в інтернеті писали, що кінець світу скасовується», – знову скажете Ви.
І знову не помилитесь, адже Перкович таки дійсно сказав не так вже й багато нового у тексті – ні стосовно Іоанна Богослова, ні стосовно Аврелія Августина, ні стосовно Пьотра Скарґи. Натомість в нього є речі, на які не можна не звернути увагу. Вони і становлять суть та ілюструють інтелектуальне і творче життя мислителів того часу. Отож, як навіть зазначено у назвах, тексти Перковича складено на основі подібних казань французьких проповідників – сучасників автора. Перкович прямо вказує: «взято із», «перекладено з», «зроблено на основі». Автор прокатолицької історії кальвінізму Людовік Маймбург (Ludowico Maimburge), єпископ і граф д’Аген Клаудіо Жолі (Claudio Joli), місіонер і проповідник Клод Коломб’є (Claude de la Colombiere) – це лише коротенький перелік тих, кого Перкович перекладав для написання власного тексту. Всі вони – його сучасники.
Єзуїтський мислитель досить добре володів французькою мовою. Настільки добре, що міг дозволити собі не тільки читати французьких авторів в оригіналі, але й осмислювати їх писання і на основі цих текстів укладати власні твори. Тож говоримо про розуміння львів’янином XVIII століття категорій та ідеї, якими послуговувалися французькі мислителі того часу, сприйняття смислів, до яких останні апелювали. Звичайно, це не Рене Декарт з його революційним філософізмом. Тим не менше, революційність не завжди є прогресивною у порівнянні з традиціоналізмом. Лектура і підхід Томи Перковича роблять його таким, що не вписується в поширений сьогодні образ інтелектуала того часу. Він не жив на відірваному острові і не був Робінзоном Крузо. Ні, львівський інтелектуал був відкритий до «свіжих» ідей, а навіть шукав їх, а для цього – читав і латиною, і французькою (останнє видно з оригінальних назв творів, на які покликався).
Чим же є згадане вище, як не ознакою підготовки, професіоналізму і фаховості автора, свідченням широкого кругозору? Що це, як не аргумент на користь глибини і прогресивності його думки? І це все – неймовірно важливий і неоцінений шмат нашої культури. Цим треба гордитися, але хто про це знає? Про такий дрібний епізод з історії наших територій, на прикладі якого можна говорити про мешканців давнього Львова як співтворців й активних учасників ідейного та культурного простору старої Європи. А все тому, що Тома Перкович, як і багато інших представників єзуїтських середовищ на українських територіях, банально не «вписується» до домінантної моделі історії. Але за це треба боротися, адже на прикладі зазначеного можна говорити про іншу модель сприйняття минулого – модель переможців, а не страждальців!
Порівняйте, до прикладу, систему координат, у якій перебував Тома Перкович, інші представники інтелектуальної сфери та творчого фаху його часу, з тим, що спостерігаємо в нашому інформаційному просторі. Навіть сьогодні, в часі війни з Росією, відчувається засилля новин і повідомлень, передертих з російських ЗМІ – бо російську мову, її смисли і контексти простіше розуміти. Зайве говорити, що в такий спосіб на світ ми дивимось через російський окуляр. Тоді як в того ж Перковича лінза була французька, а ще латинська… Чи можна після цього говорити про інтелектуальний застій, обмеженість світогляду?
Звичайно, нам важко визнати прогресивність мислення людей давніших періодів, особливо на тлі сучасних запитів і тенденцій. Звичайно, нам важко побачити й оцінити в них ідею. Але це не привід, аби таврувати і зневажати – вони були людьми свого, а не нашого часу. Тож за нашаруваннями компіляцій можна нічого вартісного не побачити, махнути рукою і розказувати про занепад. А можна і по-іншому. Бо ж якщо інтелектуали того часу читали своїх французьких сучасників, отже й розуміли та сприймали їх – їхні цінності, ідеї, запити. Якщо читали і перекладали, отже шукали і не стояли на місці. Хоч і в межах своєї традиції та парадигми – хай і консервативної, але творили, упорядковували інформацію, хай і користуючись приписами та рекомендаціями. Цього в них і нам можна повчитись. Цього, а ще спокою і виваженості у висновках. Адже по іншу сторону – лиш стан, коли сліпі сліпих ведуть, птахи літають, не оперившись, а воли танцюють під мелодію, яку грає на лютні осел...