Пан ректор стояв перед дверима і байдуже дивився на них.
Це були звичайні дубові двері, які мали в собі звичайний клямково-замковий набір врізаного типу. І якщо колір звичайних дубових дверей можна було визначити як гнило-гнідий, то звичайний клямково-замковий набір врізаного типу не мав характерного кольору. Річ у тім, що звичайні дубові двері, в які він був врізаний, знаходились в такій частині коридору другого поверху, яка вічно перебувала у тіні і освітлювалась неякісною китайською жарівкою типу “холодне світло”. Ця китайська жарівка постійно меркотіла, до того ж – з метою економії державних коштів – проректор-господарник не один раз на день натискав на вимикач і перетворював цей фрагмент коридору на темний, малопомітний закуточок корпусу. Чесний проректор-господарник робив так автоматично, він завжди прагнув, щоби все навколо нього (і насамперед, документація) було темним та малопомітним. Залежно від того, горіла жарівка “холодне світло” чи ні, клямково-замковий набір врізаного типу мав різне забарвлення, яке дуже сильно впливало не лише на колір набору врізаного типу, але й на сприйняття барвистості самих дверей. Якщо холодне світло було увімкнутим, набір виблискував жовтувато-золотистим відтінком, який відчутно пасував каштаново-гнилячій природі кольору дверей, і цей соковитий тандем квітчастої колористики без перебільшення являв собою окрасу усього довжелезного коридору другого поверху, сумного коридору, стіни якого були пофарбовані у найкращих традиціях мистецтва совкоремонту: верхня частина стіни коридору – відсотків сімдесят – пірнула у невизначеного відтінку (щось на кшталт симбіозу туманного ранку та дощовитого вечора) коктейлю фарб; нижня частина стіни коридору – тридцять відсотків – була вдягнута у плиту ДСП з малюнком гілочок та листочків декількох видів фруктових дерев. Якщо у коридорі було темно, кольори дверей і клямково-замкового набору зливались, і тоді практично неможливою ставала будь-яка спроба визначити барви, притаманні і дверям, і набору; ба більше, ускладнювалась сама можливість потрапити за двері, для цього треба було намацати ручку набору, щоби за місцем її розташування визначити, де знаходиться отвір, в який треба встромити ключа, аби, повернувши його проти годинникової стрілки, зайти всередину.
Призначення приміщення, куди вели дубові двері, оздоблені клямково-замковим набором врізаного типу, – попри відсутність на дверях будь-якої таблички, – не являло предмету суперечок в середовищі колег по роботі: люди коректно асоціювали функції приміщення, яке закривали дубові двері. Інша річ, що колектив – у своїй більшості – поняття зеленого не мав про те, як само виглядає це приміщення всередині і що саме його прикрашає; в кулуарах закладу напівголоса сперечались з приводу того, якими елементами аксесуарів та меблів воно облаштоване, якими є стіни – за фактурою та кольором, чи затишно там, чи тепло, чи гарний запах зустрічає візитерів, чи не меркотять жарівки, що освітлюють це приміщення, чи немає там протягів, якою є акустика, чи не вмонтовано в стіни диктофони або відеокамери, чи не протікають труби, чи не занизькими є підвісні стелі. Нічого дивного у цих дискусіях не було, адже виключно обрані мали доступ до приміщення, що його прикривали звичайні дубові двері із звичайним клямково-замковим набором врізаного типу.
За цими дверима був ректорський туалет.
При тому, що природні потреби тут справляв дійсно пан ректор, доступ до приміщення мали й інші особи, тому назва цього приміщення носила узагальнений характер, щось на кшталт ректорської кімнати у спортивно-оздоровчому таборі, ректорських контрольних робіт, ректорського інтелекту тощо – узагальнений характер дефініції вбиральні означав певну відносність поняття “ректорський”, такого феномену, яким цілковито могли користуватись одні та жодним чином інші. Ідея увиразнити вбиральню для пана ректора народжувалась поступово, рішення виокремити ректорську потребу сюняти відбулось не одразу – усе йшло діалектичним, марксистським шляхом, витоки якого лежали в невеличких, але яскраво неприємних епізодах-непорозуміннях між різними соціальними прошарками закладу, що мали місце у колись єдиному на цілий корпус чоловічому туалетові і призвели спочатку до відвертого антагонізму між репрезентантами окремого прошарку, а пізніше – до абсолютного розуміння того, що деякі репрезентанти окремого прошарку вже не хочуть користуватись ось цим єдиним чоловічим туалетом по-старому, а інші – ще не можуть користуватись чимось іншим по-новому. Зважаючи на те, що нова вбиральня – та сама, яка стала оздобленою звичайними дубовими дверима із звичайним клямково-замковим набором врізаного типу і перед якою саме зараз стояв пан ректор, – з’явилась на другому поверсі, в той час, як чоловічий туалет загального користування залишився на першому, було розставлено чіткі акценти у соціальному складові як тих, хто вже не хотів, так і тих, хто ще не міг.
Першим дзвоником до необхідності вирішувати проблему став епізод з одним викладачем (рідня пана ректора, але про це не говорили вголос, колектив робив вигляд, що цього не знав, насправді знали про це навіть люди, які жодного стосунку до колективу не мали, натомість були родичами, знайомими, сусідами, з одного села, зі спільного ліжка членів колективу тощо), який, знаючи, що в невеличкому приміщенні його кафедри в ту мить було багато людей, одразу ж після заліку побіг до єдиного на той час в корпусі чоловічого туалету рахувати гроші (двадцять єврів з однієї студентської душі), але від збудження забув закрити за собою кабінку і як раз під час перерахунку дванадцятої двадцятиєврової банкноти зі ста тридцяти чотирьох був застуканий власним деканом (конкурент пана ректора на посаду, що постійно шукав будь-які компромати на щасливого переможця, а також писав постійні кляузи до міністра, прокурорів, профспілок, депутатів і навіть лікарів з приводу необхідності перевірити пана ректора на предмет сечостатевої системи, оскільки пан ректор після вживання двадцяти грамів алкоголю пісявся в штани), який саме цієї миті різко відчинив дверцята кабінки і, побачивши ректорового племінника з єврами у руках, страшенно зрадів, позаяк знав, що цей викладач йде із заліку, але, не подавши вигляду, надмірно обурився, дістав мобільний телефон і зробив три знімки компрометуючого характеру. Бідний ректоровий племінник поза власним бажанням таки цільово використав кабінку вбиральні, паралельно продаючи деканові його мовчання за дві тисячі шістсот вісімдесят єврів. Декан гроші взяв, але негайно побіг до пана ректора, довго показував йому фотки та смачно розповідав про епізод в туалеті, за що одержав від самого ще тисячу єврів за мовчання. Декан гроші взяв, але негайно побіг до головного бухгалтера (той був у конфлікті з паном ректором, оскільки пан ректор вимагав від бухгалтера оплачувати з бюджетних коштів витрати на закордонні відрядження в повному обсязі, попри те, що відряджень до Польщі, Німеччини, Австрії, Канади та Голландії, яку пан ректор чомусь називав Нідерлунгами, за рік накопичувалось на загальні сто п’ятдесят робочих днів, а бюджетних коштів ледь вистарчало на зарплатню), в кабінеті якого зібрались ще декілька друзяк декана, що призвело як до спонтанного мітингу з проблем порушення в закладі усіх норм права та справедливості, так і до миттєвого розповсюдження інформації про епізод в кабінці туалету.
Терпець пана ректора увірвався після другого скандалу, який був пов’язаний з керівничкою відділу міжнародних зв’язків закладу (коханка пана ректора), яка під час грандіозної пиятики з нагоди дев’яностолітнього ювілею асистента однієї з кафедр (неписьменний, глухий та сліпий, нездатний ні на що путнє, але родич пана ректора) в стані абсолютного алкогольного сп’яніння переплутала жіночу та чоловічу вбиральні, зайшовши власне до останньої і наробивши там такого, що було страшно навіть через тиждень, але не обмежилась цим, і, скориставшись випадковою присутністю там чесного проректора-господарника, показала йому неперевершений стриптиз і ледь не зґвалтувала; економного проректора врятувала його імпотенція – безвідрадний наслідок падіння на його достоїнство великої бетонної плити (проректор-господарник ціле життя працював будівельником, а ця подія мала місце років двдцять тому, коли глибокої ночі група будівельників-почтаківців намагалась викрасти з будівництва храму лівим КаМАЗом бетонні плити для хати сестри теперішнього ректора – мами того викладача, який в туалеті рахував євра, та третьої дружини дев’яностолітнього асистента, на ювілеї якого і сталась оказія). Втім, налякався проректор-будівельник страшенно, кричав сильно, на цей ґвалт збіглися усі гості і аплодували, як на концерті, натомість новина ця розлетілась містом, був грандіозний скандал, який закінчився розлученням дев’яностолітнього асистента зі стриптизеркою, звільненням останньої з посади керівника відділу міжнародних зв’язків (щоправда, того ж дня пан ректор призначив її заступником з виховної роботи директора студентського клубу) та облаштуванням ректорського туалету.
Певний час ректорський туалет був ексклюзивно ректорським – його використовував тільки сам, і гадки не маючи ділитись привілеєм з кимсь. Проте одного разу, коли пан ректор йшов до вбиральні, його зустрів голова профкому із якоюсь нагальною справою, відфутболювати його було незручно, як і не пускати до вбиральні, от голова профкому і став першим, хто скористався ректорським туалетом. З часом це приміщення стало привілейованим, право заходити туди мали лише найближчі (не за посадами, а за відданістю) люди, які і не крились від цієї привілеї, а, навпаки, пишалися тим, що мають її; володіння ключиком від ректорської вбиральні означало вибраність, належність навіть не до еліти закладу, а до касти, було схожим на членство у політбюро – про можливості тих, хто заходив туди, так і казали: він має ключі. Якось на свій ювілей сивочолий завідувач кафедри, відмовляючись від почесної грамоти і грошової допомоги, стоячи на колінах перед паном ректором, просив у нього одне – ключики від вбиральні; старий не міг спати і їсти, думати і говорити, ходити і читати від того, що не мав можливості бути дотичним до тих, хто, як і пан ректор, гордливо йшов коридором, легенько киваючи на заповзяті привітання більшості членів колективу (дехто, щоправда, вітався рівно – але це до найближчого для них закінчення терміну перебування на посаді), підходив до дверей, неквапливо витягав з кишені ключа, відчиняв двері та розчинявся за ними у приміщенні вбиральні. Пан ректор відмовив прохачеві, а старий того ж самого вечора напився з горя, поїхав до якоїсь заочниці додому і помер, лежачі на ній – голий, бабкуватий і в сльозах…
Пан ректор все ще нерухомо стояв перед цими звичайними дубовими дверима, оздобленими клямково-замковим набором врізаного типу – стояв, можливо, останній раз як перша особа: сьогодні ввечері він має їхати до міністра. Його знімають з посади. Чи то декан дописався, чи хтось інший; а, може, у міністерстві нарили щось таке, чого не простять; а, може, чергові ротації чи зміни; а, може… Вже післязавтра він повернеться сюди не ректором, вже післязавтра він відвідає ректорський туалет вже як гість, як той, що сам буде просити у свого наступника права заходити до туалету, не його туалету. Якщо наступник відмовить, він навіть напитися не зможе, оскільки відразу ж почне сюняти в штани. Якщо наступник відмовить, він не зможе більше ніколи потрапити туди, де фінська сантехніка та швейцарські меблі, темно-сині стіни із ажурним розписом, де затишно й тепло, де гарний запах зустрічає візитерів, не меркотять жарівки, що освітлюють приміщення, де немає протягів, натомість є м’яка акустика, де не вмонтовано в стіни диктофони і відеокамери, де не протікають труби і не є занизькими підвісні стелі. Якщо наступник відмовить, він тяжко це переживе, набагато тяжче, ніж втрату посади, кабінету, секретарки, контролю за фінансами, кадрами, студентами… Вже ніколи не зможе він без індивідуальної вбиральні – сили вибраності, атрибуту кастовості, показника найвищого соціального статусу.
Пан ректор стояв перед туалетом…