Драматург та режисер Павло Ар’є відтепер очолює львівський драматичний театр імені Лесі Українки, який 16 вересня відкрив новий театральний сезон. І одразу – прем’єрою. Вистава «Людина в підвішеному стані» молодого київського режисера Ігоря Білиця викликала неабиякий ажіотаж – два прем’єрні покази пройшли з аншлагом.
Однойменна п’єса Павла Ар’є, що лягла в основу спектаклю, написана у Парижі шість років тому. Це її перше сценічне втілення. Вона – про театр. Про акторів різних поколінь та одержимих режисерів-диктаторів. Її сюжет, як зізнається автор, відлунює тривожними перипетіями, що вирували у театрі імені Лесі Українки протягом різних періодів його непростої історії. Хоч і прямої вказівки на конкретні події немає.
Павло Ар’є та Ігор Білиць розповіли ZАХІD.NET про роботу над виставою, звернулись до містики і пояснили, чому театр, відкидаючи негідників, стає людянішим.
Павло Ар’є: «Театр дає нам шанс. Лиш би ним скористатись…»
- Вийду через три хвилини. Завершуємо репетицію, - каже голос у слухавці.
Це голос Павла Ар’є – провідного українського драматурга наших днів. Його п’єси з успіхом ставлять у десятках театрів в Україні та за кордоном. Живе перемінно у Львові та німецькому Кельні, а тому інтерв’ю планувалося понад три місяці.
З дверей службового входу Театру Лесі виходять двоє: Павло і «курбасівець» Ярослав Федорчук. Прощаються.
- Мені видається знаковим, що «Людина в підвішеному стані» вперше ставиться тут, у цьому театрі, бо вона про нього написана, –розповідає драматург, піднімаючись рипучими східцями на другий поверх. – Її хотів поставити Олексій Кравчук, який був режисером більшості вистав за моїми п’єсами у Львові. Але довелось скасувати – Ігор Білиць зголосився раніше, вже кілька років живе ідеєю цієї постановки.
Ігор з'являється з глибини напівосвітленого коридору.
- Ігор живе у цій кімнаті, - Павло вказує на відчиненіє двері. – Розкажи їм, скільки ти поневірянь пережив, щоб поставити цю п’єсу. Живеш тут, у цій кімнатці. Зручності - на поверсі, як то кажуть. І це ж не за гонорар! Не за три тисячі «баксів», як зараз режисери вимагають...
Ігор Білиць: «У кожному театрі точиться боротьба поколінь»
- Зате тут є WI-FI! - віджартовується Ігор, змінюючи тему розмови. – До речі, я був одним із перших, хто прочитав п’єсу «Людина в підвішеному стані». Це був конкурс молодих драматургів. У ньому брали участь ще ніде неопубліковані п’єси. Я відразу загорівся бажанням поставити її на сцені. На жаль, не вдалось. Працював тоді у київському ТЮГу, не вистачало часу на читку. Приїхавши якось до Львова, зустрів Павла. Кажу: у мене досі перед очима твоя п’єса, може, щось зробимо? От, нарешті, і зробили.
- Свого часу читка цієї вистави відбувалась і в цьому театрі, але поставити її заборонила тодішній художній керівник Людмила Колосович, - Ар’є сідає у велике, обдерте, радянське крісло, бере вівсяне печиво, що лежить на столі, пропонує усім. – Але цікаво інше: тодішні студенти, яким не дозволили грати цю виставу, тепер задіяні у постановці. Вони, як ніхто інший, можуть проникнутись цією атмосферою.
Якщо п’єса написана про цей театр, то дійові особи мають реальних прототипів?
П. А.: Не те що прототипів... Я радше намагався передати атмосферу, яка свого часу панувала в театрі. Це був час «Кольорів» (перша п’єса Павла Ар’є, поставлена у Театрі імені Лесі Українки; 2009 рік, режисер – Олексій Кравчук – Ред.). Я прийшов сюди чужою людиною. Вже на першій зустрічі з акторами, на яку мене запросив режисер, відбулася дискусія. Пізніше дізнався, що половина акторського складу саботує виставу. Одна Жанна Тугай витягувала на собі цю виставу. Причина, швидше за все, була не в мені – так склались обставини.
Театр тоді перебував у якомусь божевільному піке. Театр ПриКВО закривався, на його місці виник Муніципальний театр. Художнім керівником мав стати Олексій Кравчук, який робив наголос на сучасній драматургії. Він взявся за мої «Кольори». Поставив. Але в деяких людей, схоже, були інші плани на цей театр. Думаю, його хотіли розформувати, а будівлю – продати. Саботаж відбувався ще й через те, що чимало акторів виступали проти створення Муніципального театру, хотіли, щоб це був театр «русской» драми. Тобто були внутрішні і зовнішні чинники.
Під час цих перетрубацій у театрі виникла пожежа. Дуже дивна пожежа... Згоріли декорації до «Кольорів».
Крім того, проти нас з режисером проводилась брудна атака у пресі. Словом, з цих почуттів – відчаю, розчарування, образи, несправедливості – народилася п’єса «Людина в підвішеному стані».
І. Б.: Я не був свідком тих подій, про які розповідає Павло, але мені здається, що цей твір відображає атмосферу багатьох театрів. Бо всюди є актори-консерватори, які виступають за збереження класичної форми. Є прогресивна молодь, яка прагне змін і експериментів. Точиться відвічна боротьба поколінь. Ця п’єса дає змогу зазирнути у їхні душі, а відтак змушує замислить і над собою. Цікаво працювати з акторами, які знають цей театр зсередини, відчувають його дух.
Павло Ар’є: «П’єса «Людина в підвішеному стані» народилася з відчаю і образи»
У цьому театрі є чимало перспективної молоді...
І. Б.: Актори тут – бомбезні! Дуже дивно, що з них досі не зробили «зірок».
П. А.: Це справді так! Я не люблю когось виділяти, але просто наведу приклад – Оксана Цимбаліст. Надзвичайна харизма, енергетика, зовнішні дані. Голос! Уявляєте, вона співає у рок-групі! І тут таких акторів багато – сильних характерами, талановитих. Знаєте, мені ближчий не так режисерський, як акторський театр. Тобто такий, що тримається в основному на акторах, на їхній майстерності, впливі. Вистава «Баба», до прикладу. Визначальний у ній є Олег Стефан. Потужний, сильний актор. Режисер зробив все чудово, але без Стефана це було б нереально.
І. Б.: А мені здається, що зараз домінує авторський театр. От є Ар’є, який задає тон. Є інші цікаві драматурги. Глядач йде на автора. Якщо говорити про режисерський театр, то тут можна виділити хіба що Віктюка, Жолдака... Режисерів-диктаторів – тьма, але таких, що спілкуються з Богом чи дияволом напряму – одиниці. Більшість просто реалізовує свої хворобливі фантазії. Через це маємо театральну кризу...
П. А.: Український театр – це ідеальна ілюстрація нашої країни. Посади часто здобуваються не творчістю, а підкилимними домовленостями, інтригами, хабарями. Проблеми і хвороби ідентичні.
Павло Ар’є: «Глядач повинен мати право вибору».
До речі, про посади. Чому вирішили взяти участь у конкурсі на посаду художнього керівника театру?
П. А.: Кілька разів відмовлявся, але на цей раз зважився. Подумав, що якось неспроста мене тримає цей театр... Довго тут працюю, знаю кілька поколінь акторів, режисерів. Є багато ідей, які хотілося б втілити.
Ці стіни наче відчувають настрої у театрі. Ось, подивіться, (Павло вказує на «хворобливі» місця під стелею): ще недавно там усе прогнивало, а зараз припинилося. Добре було б «вибити» якісь кошти, аби привести тут усе до ладу. Мрію, щоб тут була фреска з грецькими богами, але з обличчями реальних людей. Можливо, навіть тих, які працюють у театрі. Можна зобразити різноманітні літальні апарати, космічні елементи. Словом, з’єднати час, стерти його межі.
Які першочергові завдання ви визначаєте для себе на цій посаді?
Знаєте, я застав цей театр, коли на вистави сюди приходило 10-20 глядачів. Зараз цей театр оживає, тут з’являються люди. І, що найголовніше, - нові люди. Ми повинні за них боротися. Щоб сюди приходило не двісті глядачів, як зараз, а щоб всі півтисячі місць були зайняті.
Чи зміниться репертуар? Чи робитимете ставку на сучасну драматургію?
Рубати з плеча – найгірше, що можна зробити. У театрі мають бути різні вистави. Глядач повинен мати право вибору. Він голосує квитком. Тут було вдосталь керівників, які дозволяли собі визначати, що є мистецтвом, а що – ні. Це погано закінчувалось.
До речі, відкрию вам секрет - зараз працюю над «Гамлетом». Як режисер. Саме щойно проводили репетицію. Дві години сиділи з актором, розшифровували частину монологу «Бути чи не бути...». Розшифровували так, щоб кожне слово «говорило» до глядача. Щоб це було зрозуміло і дотично до сьогодення. Обклалися книжками – перекладами і оригіналами – вивчаємо... Наша мета – не переповісти відому всім історію, не зачарувати людей пафосом акторської гри. Важливо донести слова Шекспіра до нас теперішніх. Впевнений, нам є до чого прислухатись.
Сьогодні Павло Ар’є працює над «Гамлетом». Прем’єра – у листопаді
Спробую відгадати: головну роль зіграє Ярослав Федорчук?
Так. Ми давно з ним говорили про це. Мені видається дивним, що більшість режисерів розглядає його як комедійного актора. Як на мене, дуже поверхневий підхід. Ярослав - людина з глибоким нутром... Специфічна зовнішність, багатий внутрішній світ, якась незбагненна життєва мудрість. Я довго думав над цим. Це ж трагедія... Це – Гамлет! Ось він. Просто перед нами.
Коли глядач зможе побачити цей спектакль?
Якщо все буде добре – у листопаді. Ця постановка матиме орієнтуватиместься на сучасність. Все, більше секретів не розкриватиму.
Ар’є зі скрипом відчиняє двері у внутрішній двір театру. До гостей з гавкотом мчить собака.
- Не лякайтеся, це найдобріша істота у цьому театрі. Звуть його Муха, - Павло гладить пса по голові. Той радісно виляє хвостом. – Ви тільки подивіться, яке тут подвір’я! Уявляєте, довгий час воно було зачиненим. А це ж таке перспективне місце! Тут можна проводити фестивалі кіно під відритим небом, виставки, перформанси, театральні фестивалі. Зрештою, театр – не музей, у якому все під замком. Театр – вільний простір. Сюди повинні приходити люди, спілкуватись, пити каву.
Про ваш особливий пієтет до цього театру глядач дізнався з єдиного показу документальної вистави «Дух театру». Щось змінилося у ваших «стосунках» з театром після цієї постановки?
Ви навіть не уявляєте, як важко мені далася ця вистава… Це навіть не спектакль, це радше перформанс. Ми не грали на сцені. Всі історії з життя театру, з життя акторів - реальні. На одній сцені зійшлися представники кількох поколінь. Люди з абсолютно різними світоглядами. Це було важко - багато сліз, гримань дверима. Це вистава-сповідь, вистава-очищення. Все, що було несказано досі – прозвучало. І прозвучало публічно, на сцені… Навряд чи ми знову наважимось її поставити.
У цій виставі, як і в «Людині у підвішеному стані», театр постає у вигляді містичної сили, яка «з’їдає» усіх, хто тут працює…
П. А.: Цей дух справді існує! Не йдеться про якихось привидів. Це швидше енергія, сила, яку неможливо пояснити. Ви тільки подивіться на історію цього театру – він грається з людьми. Особливо з тими, хто ставиться до нього зверхньо. Він не терпить егоїстів. Він руйнує їхні кар’єри, руйнує життя… Негідники у цьому театрі надовго не залишаються.
І. Б.: Мені здається, таке трапляється з кожним театром, який має велику історію. Ця будівля багато чого бачила – і розквіт, і падіння. Це був один із провідних театрів СРСР, а в Україні вважався другим. Кожен, хто приходить сюди, відчуває на собі силу духу цього театру. Інколи це дух комунізму, совка, інколи щось інше, що не надається поясненню... Знаєте, гуляти цим театром, коли стемніє, я не наважуюсь.
П. А.: Це правильно. Я теж боюсь. Можна заблукати. Але зараз цей дух відчутно потеплішав. У театрі з’явилася людяність. Актори почали бачити один одного, почали більше спілкуватись. Щось мені підказує, що театр дає нам шанс. Лиш би ним скористатись…
Фото: Ліза Власенко