Театри повинні працювати там, де це можливо.
Вони можуть міняти графіки вистав, вони повинні мати шлях до укриття, якщо застане повітряна тривога, але актори, які залишились, повинні грати, а режисери повинні ставити, а люди повинні ходити в театр.
Щоб залишалися точки нормальності, точки цивільного життя, точки рефлексії, які допомагатимуть нам усім, травмованим війною – і переселенцям, і місцевим – мати до чого повернутися.
Це справді чудово, що театри стали місцями прихистку і волонтерськими хабами, але працівники театрів теж люди (!). Їм теж потрібно виживати, щоб не втратити професію, щоб заробити на чергову партію волонтерської допомоги, щоб залишитися тут, у нашій країні, а не виїжджати.
Музеї повинні працювати там, де це можливо.
Особливо ті, які подбали про свої фонди. Це дає можливість довести, що вони не мавзолеї, а центри освіти, центри діалогу, розвитку і нових знань чи навичок.
Працівники музеїв теж люди (!). Їм теж потрібно виживати і заробляти в тому числі на нову порцію допомоги війську. Щоб залишалися точки нормальності.
У Львові велетенська кількість переміщених осіб (як у нас кажуть – переселенців), які тут живуть самі, чи з дітьми, часом день, а часом тиждень, а, можливо, і залишаться тут...
Не усі вони на безгрошів'ї. Є різні. І є багато таких, які в стані оплатити квитки за виставу чи майстер-клас, читку чи лекцію. І є багато таких, які потребують цього – для себе, для дітей... Якщо не дати їм цього вибору – вони створюватимуть черги до інших закладів...
Сотні, якщо не тисячі людей культури – від студентів до реалізованих творців – виїхали з України на навчання, на резиденції, на стипендіальні програми, які створили для нас наші західні партнери.
Це важлива і надзвичайно потрібна підтримка у час війни. Нам залишається лиш поміркувати, яка частина з них повернеться після перемоги, як тоді виглядатиме наш культурний ландшафт?
Тому театри, музеї, філармонії, культурні центри повинні працювати.
Там, де це ще можливо. Бо це про якорі нормальності.